Судова практика Вищого господарського суду України

Про узагальнення судової практики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів (частина перша)

Автор Редактор в Сер 23, 2018

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

01.01.2009

Про узагальнення судової практики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів

Вищим господарським судом України здійснено узагальнення практики застосування господарськими судами норм міжнародного приватного права та міжнародних угод при вирішенні господарських спорів.

Метою вивчення зазначеної судової практики є виявлення проблемних питань, пов’язаних із застосуванням зазначених правових норм, та надання пропозицій щодо заходів, яких необхідно вжити для формування єдиної судової практики при вирішенні спорів цієї категорії.

Аналіз статистичних показників, які характеризують зазначену категорію спорів, свідчить про те, що господарськими судами, в основному, вірно застосовуються норми законодавства, що регулюють зазначені правовідносини. При цьому, господарські суди виходили з встановленої частиною 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Предметом спору у справах цієї категорії були вимоги щодо визнання договорів недійсними, розірвання договору, стягнення заборгованості, визнання права власності, усунення перешкод у користуванні власністю, витребування майна з чужого незаконного володіння тощо.

Причинами виникнення спорів були, переважно, неналежне виконання договірних зобов’язань однією із сторін або невідповідність правочину закону.

Загальні положення

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Як зазначається у постанові Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 N 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” (пункт 4), суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.

Дія міжнародних договорів України на території України регулюється статтею 19 Закону України “Про міжнародні договори України”, в якій встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Статтею 124 Господарського процесуального кодексу України встановлено компетенцію господарських судів у справах за участю іноземних підприємств і організацій, і в ній, зокрема, зазначено, що господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходження відповідача на території України. Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначається за правилами, встановленими статтями 12-17 цього Кодексу. Господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо: місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України; іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Як вбачається з проведеного аналізу, при вирішенні господарських спорів за участю іноземних суб’єктів підприємницької діяльності судді застосовували положення статті 4 Господарського процесуального кодексу України щодо вибору законодавства, яке має застосовуватись при врегулюванні спірних відносин.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону України “Про міжнародне приватне право” право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України та міжнародних звичаїв, що визнаються в Україні.

Як правило, в договорах (контрактах) сторони користуються наданим їм правом вибору права, закріпленим статтею 5 вказаного Закону, і зазначають законодавство, яке має бути застосовано судом при вирішенні спорів та розбіжностей між сторонами.

У разі відсутності волевиявлення сторін договору щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як у міжнародних договорах, що відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

Згідно із статтею 3 Закону України “Про міжнародне приватне право”, якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору.

Згідно із статтею 38 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами України, а також, за згодою сторін спору, Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

Таким чином, вирішення спорів категорії, що узагальнюється, базувалося на застосуванні чинного законодавства та не суперечило приписам статті 9 Конституції України, Закону України “Про міжнародне приватне право”, Господарського процесуального кодексу України, міжнародних угод, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які, відповідно до статті 3 Закону України “Про міжнародне приватне право” та статті 4 Господарського процесуального кодексу України, мають пріоритетне значення.

Разом з тим, у судовій практиці виявлено ряд розбіжностей та різних правових підходів до вирішення цієї категорії спорів.

Спори, пов’язані із застосуванням положень зобов’язального права

Категорія спорів, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб’єктами, є найчисленнішою. Причинами виникнення спорів здебільшого є невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань. При цьому порушення договірних зобов’язань мали місце як з боку вітчизняних господарюючих суб’єктів, так і з боку підприємств-нерезидентів.

Найбільш проблемним питанням при вирішенні спорів цієї категорії було питання визначення підсудності спору та вибору права, яке належить застосовувати до спірних правовідносин.

Як зазначалося вище, сторони угоди, як правило, використовують надане їм право вибору права, закріплене статтею 5 Закону України “Про міжнародне приватне право”, і зазначають законодавство, яке має бути застосовано судом при вирішенні спорів та розбіжностей між сторонами.

Аналіз спорів свідчить, що, розглядаючи справи, пов’язані з неналежним виконанням договірних зобов’язань, господарські суди вирішували питання щодо підсудності (підвідомчості) спорів господарському суду та вибору права, що підлягає застосуванню, виходячи з умов відповідних договорів (контрактів), що відповідає приписам статей 5, 43, 44 Закону України “Про міжнародне приватне право”.

Так, рішенням господарського суду Донецької області позовні вимоги “RANMAC ASSOCIATES LIMITED” (м. Лондон) до Товариства з обмеженою відповідальністю “Євроопт” (м. Донецьк) про визнання контракту на поставку вугілля розірваним та про стягнення суми попередньої оплати та збитків у вигляді упущеної вигоди задоволене у зв’язку з невиконанням відповідачем своїх зобов’язань. Судом відповідно до статей 32, 44 Закону України “Про міжнародне приватне право” застосовано чинне законодавство України, що регулює спірні відносини між сторонами, в зв’язку з визначенням матеріального права у контракті. Рішення не оскаржувалось.

Для правильного вирішення спору необхідно встановити можливість його розгляду у господарських судах України з урахуванням умов не тільки контрактів, а й міжнародних угод України з державою, резидентом якої є одна із сторін у справі.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області було задоволене позов акціонерного товариства “Молдагротехніка” (Республіка Молдова) до ТОВ підприємства матеріально-технічного забезпечення “Укрснабсервіс” (м. Дніпропетровськ) про стягнення заборгованості.

Господарським судом було взято до уваги, що, оскільки контракт від 27.10.2004 укладався на території Республіки Молдова, права та обов’язки сторін цього контракту визначаються матеріальним правом Республіки Молдова, що встановлено статтею 33 Договору, укладеного між Україною та Республікою Молдова, про правову допомогу у правових відносинах в цивільних та кримінальних справах.

Рішення не оскаржувалось.

У справі за позовом ВАТ “Дніпропетровський тепловозоремонтний завод”, м. Дніпропетровськ, до Фірми “System One LTD.” (Латвія) про стягнення заборгованості за контрактом рішенням господарського суду Дніпропетровської області позов задоволене.

Вирішуючи спір за законодавством України, господарський суд взяв до уваги, що пунктом 7.2 Контракту передбачено, що при виникненні спірних питань між сторонами контракту спір підлягає розгляду в господарському суді на території і з застосуванням законодавства країни за місцезнаходженням позивача.

З огляду на наведене та норми Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 23.05.95 справа підлягала розгляду в господарському суді Дніпропетровської області за місцезнаходженням позивача.

Рішення не оскаржувалось.

Разом з тим, вирішуючи спір про визнання договору гарантії недійсним за позовом банку до нерезидента, господарські суди, як зазначено Вищим господарським судом України, не врахували приписів статті 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, відповідно до яких права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів встановлюються згідно з правом держави, яку було обрано сторонами при укладенні договору, або у результаті угоди. А застосування права іноземної держави охоплює всі його норми, які регулюють відповідні правочини (стаття 6 Закону України “Про міжнародне приватне право”).

Спір щодо дійсності та правової природи гарантійного листа між Банком та нерезидентом не відноситься до категорії спорів виключної підсудності, яка передбачена статтею 77 Закону України “Про міжнародне приватне право”.

Згідно із статтею 5 Закону України “Про міжнародне приватне право” учасники правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання.

Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що матеріалами справи не було доведено, що Компанією було надано погодження щодо застосування до цього спору положень чинного законодавства України, а тому господарська справа стосовно Компанії підлягала припиненню згідно з пунктом 1 статті 80 ГПК України.

При вирішенні спору застосовувалась Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу від 11.04.80. Відповідно до пункту 1 статті 63, статті 64 згаданої Конвенції продавець може заявити про розірвання договору, якщо невиконання покупцем будь-якого з його зобов’язань за договором або за цією Конвенцією є істотним порушенням договору, або якщо покупець не виконує протягом додаткового строку, встановленого продавцем, свого зобов’язання сплатити ціну чи прийняти поставку товару, або заявляє про те, що він не зробить цього протягом встановленого таким чином строку.

Так, задовольняючи позов, місцевий господарський суд встановив, що поставка здійснена Продавцем у строки, обумовлені Контрактом, між тим. Покупець відмовився від оплати товару, обґрунтовуючи відмову неможливістю його оплати. Статтею 64 Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу передбачено право продавця на розірвання договору в зв’язку з невиконанням покупцем будь-якого із зобов’язань за договором, зокрема, по оплаті поставленого товару.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду та постановою Вищого господарського суду зазначене рішення залишено без змін.

Досить неоднозначно господарські суди підійшли до вирішення питання щодо підсудності спору та вибору права, що підлягає застосуванню, виходячи з умов відповідного договору (контракту).

Так, рішенням господарського суду Донецької області від 13.04.2007 позовні вимоги Компанії “OBST SA” (Швейцарія) до Товариства з обмеженою відповідальністю “Поліграфічне підприємство “Експрес” (м. Макіївка Донецької області) про стягнення суми заборгованості за поставлений товар з урахуванням процентів за користування чужими грошовими коштами, штрафу та пені за несвоєчасне використання грошового зобов’язання задоволене. Судове рішення мотивоване порушенням Покупцем умов Договору, а також норм, що регулюють загальні умови виконання зобов’язань та правила виконання договорів купівлі-продажу (поставки) за матеріальним правом Швейцарії.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду рішення господарського суду скасовано, провадження у справі припинено на підставі пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки сторонами у зовнішньоекономічному контракті передбачено розгляд справи компетентним судовим органом за юридичною адресою позивача-нерезидента: сторони контракту домовилися про розгляд спору судом Швейцарії згідно з матеріальним правом Швейцарії.

При цьому, господарським судом апеляційної інстанції також зазначено таке.

При вирішенні даного спору застосоване матеріальне право Швейцарії. Це мотивовано тим, що таке право надано згідно з пунктом 12 Договору в силу автономії волі сторін правочину, визначеної статтею 5 Закону України “Про міжнародне приватне право”, та пунктами 8, 9 статті 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (в редакції на момент укладення контракту). Крім того, позивач посилається на статтю 118 Закону Швейцарії “Про міжнародне приватне право”.

Судова колегія Донецького апеляційного господарського суду зазначила, що згідно із статтею 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд дійсно має право застосовувати норми права інших держав, але тільки у випадках, прямо передбачених у законі або міжнародному договорі (конвенції, ратифікованої обома державами, двосторонній угоді між цими державами), а не в зовнішньоекономічному контракті.

Судом першої інстанції помилково визначено підсудність спору українському суду відповідно до вимог частини 2 статті 124 Конституції України, статей 12, 123 Господарського процесуального кодексу України, статті 73 Закону України “Про міжнародне приватне право”. Крім того, місцевий господарський суд, у порушення вимог статті 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” та пункту 1 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України (господарським судам України підвідомчі справи, зазначені в цій нормі права, крім, у тому числі, інших спорів, вирішення яких відповідно до угод віднесено до провадження інших органів), прийняв до свого провадження позов, який не підвідомчий господарським судам України.

Крім того, в спірному контракті сторони передбачили свою юрисдикцію справи у спорі за участю іноземного підприємства, яка є арбітражним застереженням, що є умовою контракту і одностороння відмова від виконання якої не допускається.

Вищий господарський суд України не погодився з позицією апеляційної інстанції, зазначивши, що Донецький апеляційний господарський суд не застосував положення статті 104 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Так, позивач повідомлявся про час та місце розгляду справи за адресою його представника в Україні. Як вбачається з матеріалів справи, позивачу було відомо про час та місце розгляду справи і він брав участь у судових засіданнях та користувався іншими процесуальними правами для забезпечення правильного вирішення спору.

Донецький апеляційний господарський суд застосував положення частини 1 статті 3 та частини 1 статті 4 Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів від 05.10.61, що не підлягає застосуванню, та не застосував положення статті 36 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно із статтею 3 Конвенції єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, статусу, в якому виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампа, якими скріплений документ, є проставляння передбаченого статтею 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Згідно із статтею 4 цієї ж Конвенції передбачений в частині першій статті 3 апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції. Разом з тим, згідно з пунктом b) частини 3 статті 1 Конвенції вона не поширюється на документи, що мають пряме відношення до комерційних або митних операцій. Як вбачається з матеріалів справи, письмовими доказами, які не були посвідчені шляхом проставляння апостиля, є товарно-транспортна накладна та виписки банку позивача про часткову оплату відповідачем товару за контрактом. Оскільки товарно-транспортна накладна відповідно до статті 4 Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів є договором перевезення, а виписки з банку пов’язані із здійсненням платежів за контрактом, то ці документи мають пряме відношення до комерційних операцій і Конвенція на них не поширюється. Таким чином, апеляційна інстанція при вирішенні справи застосувала норми Конвенції, яка не підлягає застосуванню для посвідчення товарно-транспортної накладної та виписок банку.

Крім того, при вирішенні справи не було застосовано положення статті 36 Господарського процесуального кодексу України, якою передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. При цьому, за твердженням позивача, оригінали товарно-транспортної накладної та виписок банку надавалися позивачем для дослідження господарськими судами першої та апеляційної інстанцій.

Господарським судом апеляційної інстанції безпідставно обмежено перелік документів, на підставі яких має встановлюватися правовий статус позивача його установчими документами, та виключено з цього переліку виписку з торговельного реєстру про реєстрацію юридичної особи позивача.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України іноземні підприємства і організації мають право звертатися до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Отже, для звернення до господарського суду іноземна особа має бути підприємством або організацією, тобто юридичною особою. При цьому зазначена стаття не встановлює жодних обмежень щодо переліку документів, на підставі яких має визначатися правовий статус іноземної юридичної особи. Правовий статус юридичної особи позивача і його процесуальна дієздатність були встановлені господарським судом Донецької області на підставі виписки з торговельного реєстру Швейцарії про реєстрацію юридичної особи.

Згідно із статтею 74 Закону України “Про міжнародне приватне право” на вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений, з урахуванням статті 13 цього Закону, документ, що є доказом правосуб’єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо), що позивачем було виконано.

Апеляційний господарський суд застосував положення статті 4 Господарського процесуального кодексу України і не застосував положень статей 5, 9 Закону України “Про міжнародне приватне право” та дійшов помилкового висновку про безпідставність застосування господарським судом Донецької області матеріального права Швейцарії у вирішенні спору.

Згідно із статтею 18 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.80 заява чи інша поведінка адресата оферти, що висловлює згоду з офертою, є акцептом. Мовчання чи бездіяльність самі по собі не є акцептом. Акцепт оферти набуває чинності в момент, коли зазначена згода одержана оферентом. Акцепт не має чинності, якщо оферент не одержує зазначеної згоди в установлений ним строк, а якщо строк не встановлено, то в розумний строк беручи до уваги обставини угоди, у тому числі швидкість використаних оферентом засобів зв’язку. Усна оферта повинна бути акцептована негайно, якщо з обставин не випливає інше.

Однак, якщо через оферту або в результаті практики, встановленої сторонами у своїх взаємних відносинах, чи звичаю адресат оферти може, не повідомляючи оферента, висловити згоду шляхом вчинення якої-небудь дії, зокрема дії, що стосується відправлення товару чи оплати вартості, акцепт набуває чинності в момент вчинення такої дії за умови, що вона вчинена в межах строку, передбаченого у попередньому пункті.

Оскільки відповідач здійснив передоплату за обладнання в строк, встановлений контрактом, а позивач (а не його представник) здійснив відправку обладнання відповідачу з дотриманням умов контракту, то цей контракт є чинним на підставі статті 18 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, сторони контракту діяли згідно з наданими повноваженнями.

Згідно із статтею 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд у випадках, передбачених законом або міжнародним договором, застосовує норми права інших держав. При цьому відповідно до статті 5 Закону України “Про міжнародне приватне право” учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Отже, у випадку обрання сторонами контракту права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин, господарський суд на підставі статті 4 Господарського процесуального кодексу України застосовує це право при вирішенні спору.

Оскільки статтею 12 Контракту передбачено застосування матеріального права Швейцарії, воно підлягає застосуванню у вирішенні господарським судом цього спору на підставі статті 4 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, стаття 9 Закону України “Про міжнародне приватне право” встановлює, що відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.

Крім того, відповідно до статті 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (в редакції на момент укладення Контракту) права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження.

Таким чином, сторони, шляхом укладення Контракту, здійснили вибір права, що має застосовуватись при визначенні змісту їх прав і обов’язків, відповідно до статті 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” (в редакції на момент укладення Контракту).

Отже, обрання сторонами Контракту матеріального права Швейцарії для застосування до спірних правовідносин є правомірним, і згідно із статтею 5 Закону України “Про міжнародне приватне право” таке обрання є тим самим випадком, у якому господарський суд має здійснювати застосування норм права інших держав, як це передбачено статтею 4 Господарського процесуального кодексу України.

Висновок апеляційного господарського суду про необхідність застосування при вирішенні спору повного тексту зобов’язального кодексу Швейцарії без встановлення того, які саме норми регулюють спірні правовідносини, є необґрунтованим. Апеляційним господарським судом не було враховано положень статті 6 Закону України “Про міжнародне приватне право”, згідно з якими застосуванню підлягають лише ті норми, які регулюють відповідні правовідносини. Норми матеріального права Швейцарії, на які посилається господарський суд Донецької області в рішенні, свідчать про наявність підстав для задоволення позову.

Донецький апеляційний господарський суд неправильно застосував положення статті 8 Закону України “Про міжнародне приватне право”.

Зокрема, апеляційний господарський суд встановив, що господарським судом Донецької області не було встановлено зміст норм матеріального права Швейцарії, на які посилався Позивач, а тому рішення є необґрунтованим і підлягає скасуванню. При цьому, апеляційний господарський суд вважає безпідставним встановлення змісту норм матеріального права Швейцарії з використанням заяв спеціаліста з матеріального права Швейцарії, наданих Позивачем.

Однак такий висновок апеляційного господарського суду є необґрунтованим і не відповідає положенням статті 8 Закону України “Про міжнародне приватне право”. Відповідно до зазначеної статті при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі; особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм.

Отже, згідно з цією статтею при застосуванні права іноземної держави суд має встановити зміст відповідних норм, а особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст цих норм.

Як вбачається із змісту рішення та матеріалів справи, господарський суд Донецької області вирішив спір на підставі офіційного тексту норм матеріального права Швейцарії, посвідченого шляхом проставлення апостиля, який було надано Позивачем.

Висновок Донецького апеляційного господарського суду про безпідставність застосування господарським судом Донецької області товарно-транспортної накладної, яка не містить посилання на Контракт, для встановлення факту поставки обладнання, є необґрунтованим і не відповідає положенням статей 4, 6 Конвенції.

Відповідно до статті 4 Конвенції товарно-транспортна накладна посвідчує факт укладення договору перевезення вантажу. При цьому слід зазначити, що договір перевезення вантажу є самостійним договором, який не залежить від наявності або дійсності договору купівлі-продажу, а тому будь-яке посилання в товарно-транспортній накладній на договір купівлі-продажу (Контракт) є безпідставним.

Донецький апеляційний господарський суд зазначив, що сторонами Контракту було укладено угоду, а тому цей спір не є підвідомчим господарським судам.

Зазначений висновок Донецький апеляційний господарський суд обґрунтовує тим, що сторони домовились про розгляд спорів за цим контрактом у компетентному судовому органі на конкретній території іноземної держави та визначили матеріальне право Швейцарії як таке, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Положеннями статті 12 Контракту було визначено такий порядок вирішення спорів:

будь-яке спірне питання, що виникає з цього контракту, буде вирішуватись компетентними судовими органами за юридичною адресою компанії “BOBST S.A.” в Лозанні, кантоні Во в Швейцарії.

Отже, зазначена стаття не містить згоди сторін щодо передачі спорів, які виникають з Контракту, до арбітражу. Більше того, зазначена стаття не визначає конкретний суд, що здійснюватиме розгляд спорів, а відсилає до процесуального законодавства за місцем реєстрації Позивача для визначення компетентного суду. Натомість, стаття II Конвенції встановлює, що передача спорів до арбітражу потребує однозначного волевиявлення сторін щодо такої передачі із зазначенням органу, який здійснюватиме вирішення цих спорів. За таких обставин стаття 12 Контракту не є згодою сторін про передачу спорів, що виникають з Контракту, саме до арбітражу.

Зазначений висновок підтверджується постановою Вищого господарського суду України (Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження з перегляду зазначеної постанови ухвалою).

Крім того, висновок апеляційного господарського суду про неправомірність розгляду цього спору господарським судом Донецької області без з’ясування дійсності, чинності або можливості виконання арбітражної угоди, не відповідає вимогам частини 3 статті II Конвенції, оскільки згідно з положеннями цієї статті суд має з’ясовувати дійсність, чинність або можливість виконання арбітражної угоди лише у разі її укладення.

Враховуючи, що арбітражна угода не була укладена сторонами Контракту, господарський суд Донецької області при розгляді справи не мав підстав для з’ясування її дійсності, чинності або можливості виконання.

Касаційна інстанція зазначає, що розділ XII Закону України “Про міжнародне приватне право” не встановлює заборону державним судам України приймати до свого провадження справи з іноземним елементом у випадку наявності пророгаційної угоди про розгляд справи в іноземному державному суді. Сторони не зазначили конкретну назву суду який повинен розглядати справу у кантоні Швейцарії. Зокрема, згідно із судоустроєм Швейцарії у кантоні діють мировий суд, окружний суд. Вищий суд кантона, який розглядає цивільні справи по першій інстанції, в окремих кантонах діють торгові суди. Який саме суд передбачений у контракті, сторони не пояснили.

Згідно з нормами Закону України “Про міжнародне приватне право” для державного суду в Україні обов’язковим є лише вибір матеріального права.

Державний суд України згідно з нормами міжнародного приватного права та загальноприйнятими нормами міжнародного цивільного процесу не має права застосовувати процесуальне законодавство іншої країни, а відтак, і процесуальне законодавство, яке передбачає укладення пророгаційної угоди.

Зазначене поширюється на випадки, коли процесуальні норми містяться у матеріальному праві іноземної держави.

Згідно із статтею 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи – відповідача.

При цьому, на відміну від рішення державного суду, який знаходиться на території Швейцарії та потребує екзекватури, рішення та наказ державного суду в Україні є обов’язковим для виконання згідно із статтею 115 Господарського процесуального кодексу України. Згідно із статтею 80 цього Кодексу припинення провадження у справі у випадку, коли сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення державного іноземного суду, не передбачено.

Враховуючи вищезазначене, постановою Вищого господарського суду України постанову Донецького апеляційного господарського суду у цій справі скасовано, рішення господарського суду Донецької області залишено в силі.

Ухвалою Верховного Суду України відмовлено в порушенні касаційного провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України у цій справі.

Спори, пов’язані із застосуванням законодавства щодо захисту права власності

Однією з причин виникнення спорів у цій категорії правовідносин стало визначення суб’єктів права власності на об’єкти виробничого і соціального призначення, що були збудовані за часів існування СРСР.

При розгляді цієї категорії справ господарські суди виходили з того, що право власності на зазначені об’єкти встановлюється виходячи з положень відповідних міждержавних угод про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності. Разом з тим, судова практика при вирішенні цієї категорії спорів є досить неоднозначною.

Зокрема, господарськими судами неоднозначно застосовувалися положення Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 11 серпня 1994 року, ратифікованої Законом України від 12 липня 2001 року (далі – Угода від 11.08.94).

Так, неодноразово розглядалась судами справа N 10/324/04НР (11/342) за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Миколаївській області до Холдингу “Moldsindbalneotur” (Республіка Молдова) та ТОВ “Виробничо-комерційна фірма “Відпочинок” про визнання недійсним договору оренди майна.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на те, що спірним договором передано в оренду майно, яке згідно з Постановою Верховної Ради України від 04.02.94 N 3943 “Про майно загальносоюзних організацій колишнього союзу РСР” є загальнодержавною власністю і правом розпоряджатися цим майном наділений Фонд державного майна України.

Рішенням господарського суду Миколаївської області, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду, в позові відмовлено.

Рішення обґрунтовано тим, що відповідачі не довели право власності молдовських профспілок на спірне майно до 22.09.92, а позивач не довів, що спірне майно є загальнодержавною власністю України.

Стосовно Угоди від 11.08.94, на яку посилаються сторони, то в рішенні місцевого суду зазначено, що ця Угода не може бути застосована, оскільки вона ратифікована 12.07.2001, тобто після підписання між відповідачами угоди від 01.06.2001.

Апеляційна інстанція не погодилась з висновками господарського суду Миколаївської області в частині незастосування до правовідносин сторін Угоди від 11.08.94 і Протоколу про внесення змін до цієї Угоди, оскільки названа Угода має пряме відношення до спірного договору оренди.

Вищий господарський суд України, скасовуючи судові рішення у справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, зазначив, що при визначенні власника спірного майна апеляційна інстанція керувалась законодавством Республіки Молдова та не вказала, якими нормативними документами України передбачено визнання права власності на майно, що знаходиться на території України, за законодавством іншої держави.

Ухвалою Верховного Суду України було відмовлено в порушенні касаційного провадження з перегляду зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

Під час нового розгляду справи позивачем було уточнено позовні вимоги: позивач просив суд визнати спірний договір недійсним на підставі статті 48 ЦК УРСР (який діяв на той час). Рішенням місцевого господарського суду позов задоволене.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та відмовляючи в позові, апеляційний господарський суд, постанова якого залишена без змін Вищим господарським судом України, відмовив у задоволенні позову за відсутністю підстав для визнання недійсним спірного договору згідно із статтею 48 ЦК УРСР.

Верховний Суд України, переглядаючи справу в касаційному порядку, не погодився з такою правовою позицією господарських судів, зазначивши таке.

Пунктом 1 Постанови Верховної Ради України N 3943-XII від 04.02.94 “Про майно загальносоюзних організацій колишнього Союзу РСР” встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Угодою від 11.08.94 регулюються відносини власності на об’єкти виробничого і соціального призначення, розташовані на території України та Республіки Молдова, що були створені (збудовані) за часів існування СРСР.

Відповідно до статті 1 Закону України “Про підприємства, установи, організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України” від 10.09.91 та статті 1 Угоди від 11.08.94 майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об’єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Статтями 2 і 4 Угоди від 11.08.94 передбачено порядок проведення робіт з документами щодо визнання прав власності Республіки Молдова на об’єкти, розташовані на території України, і прав власності України на об’єкти, розташовані на території Республіки Молдова.

Відповідно до Угоди від 11.08.94 Стороною, за якою може бути визнано право власності на спірний об’єкт, є держава Україна або Республіка Молдова.

Рішення про визнання права власності оформлюється протоколами між органами, уповноваженими розпоряджатися державним майном Сторін (стаття 11 Угоди від 11.08.94).

Отже, правовий статус на об’єкти виробничого і соціального призначення, розташовані на території України та Республіки Молдова, що були створені (збудовані) за часів існування СРСР, визначається на підставі протоколів, укладених між органами, уповноваженими розпоряджатися державним майном обох країн.

Органом, уповноваженим врегульовувати питання власності з боку України на об’єкти соціальної сфери підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території, відповідно до Постанови Верховної Ради України N 217/94-ВР від 20.10.94 є Фонд державного майна України.

При вирішенні зазначеного спору судами було встановлено відсутність Протоколу між Фондом державного майна України і Урядом Молдови про правовий статус спірного майна.

Постановою Верховної Ради України N 2268-XII від 10.04.92 встановлено, що до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, тимчасово передані Фонду державного майна України.

Постановою Верховного Суду України судові рішення у цій справі скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

При останньому перегляді зазначеної справи, господарський суд апеляційної інстанції (постанова Одеського апеляційного господарського суду), з позицією якого погодився Вищий господарський суд, скасував рішення місцевого господарського суду про визнання спірної угоди недійсною та припинив провадження по справі.

При цьому суди апеляційної та касаційної інстанцій виходили з такого.

Положення статті 4 Угоди від 11.08.94 не визначають право власності сторін Угоди на об’єкти соціального призначення, а лише дають можливість сторонам підтвердити своє право власності в порядку, встановленому Угодою.

Хоча предметом даного спору є визнання недійсним договору оренди спірного майна, а не визнання права власності, розглянути даний спір неможливо без з’ясування факту належності об’єкта оренди в порядку, передбаченому вказаною Угодою.

Оскільки протокол між Фондом державного майна України та Урядом Молдови про правовий статус спірного майна відсутній, органом, уповноваженим врегульовувати питання власності з боку України на об’єкти соціальної сфери підприємств союзного підпорядкування, розташованих на її території, відповідно до Постанови Верховної Ради України N 217/94-ВР від 20.10.94 є Фонд державного майна України, який має співпрацювати з відповідним органом Республіки Молдова.

Крім того, згідно із статтею 16 Угоди спори між сторонами щодо тлумачення або застосування положень цієї Угоди вирішуватимуться шляхом взаємних консультацій та переговорів на різних рівнях.

Таким чином, даний спір, вирішення якого відповідно до Угоди віднесено до відання інших органів, непідвідомчий господарським судам в розумінні статті 12 ГПК України, в зв’язку з чим провадження у справі припинено на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК України.

Верховний Суд України при перегляді зазначених судових рішень у касаційному порядку скасував постанову Вищого господарського суду України та постанову Одеського апеляційного господарського суду, залишаючи в силі рішення господарського суду Миколаївської області, зазначив, зокрема, таке.

Постановою Верховної Ради України N 2268-XII від 10 квітня 1992 року встановлено, що до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, тимчасово передані Фонду державного майна України.

Господарський суд першої інстанції, встановивши, що спірні об’єкти зони відпочинку не визнавалися власністю Республіки Молдова чи осіб, які перебувають під її юрисдикцією, дійшов правильного висновку, що вказані об’єкти згідно з Постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 року N 3943 “Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР” є загальнодержавною власністю України і правом розпорядження ними наділений Фонд державного майна України.

У справі (також розглядалася судами неодноразово) щодо визнання права власності Одеський апеляційний господарський суд, скасувавши рішення місцевого господарського суду, зазначив, зокрема, що, оскільки право власності на спірну базу відпочинку не було оформлено в установленому законом порядку ні Товариством, ні Республікою Молдова, то воно перейшло до держави Україна в особі Фонду, а тому у Товариства не було правових підстав для укладення спірного договору.

Вищий господарський суд України, скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, серед іншого, зазначив, що вважає правомірним застосування апеляційною інстанцією до правовідносин, які склалися під час укладення спірного договору купівлі-продажу, пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, статті 47 Цивільного кодексу УРСР, оскільки вказаними нормативними документами регулювалися правовідносини щодо власності на нерухоме майно, яке підлягало нотаріальному посвідченню у відповідності до вимог укладеного договору, а також Закону України “Про ратифікацію Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності та Протоколу між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Молдова про внесення змін до Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 11 серпня 1994 року” від 12.07.2001.

Разом з тим, Вищий господарський суд України зазначив, що апеляційною інстанцією при визнанні права власності за третьою особою по справі (Регіональне відділення Фонду державного майна) не надано правової оцінки питанню виникнення права власності на спірне майно враховуючи вимоги Закону України “Про власність” та порядок фінансування будівництва об’єкта нерухомості до 1991 року.

Враховуючи вимоги статті 83 Господарського процесуального кодексу України у апеляційного суду не було правових підстав виходити за межі позовних вимог та визнавати право власності на спірне майно за Україною в особі Фонду та за власною ініціативою визнавати договір недійсним, застосувавши при цьому реституцію на користь Фонду.

Вирішуючи питання про право власності на об’єкт нерухомості, судові інстанції не залучили представників Республіки Молдова до участі у розгляді справи щодо майна, яке розташоване на базі відпочинку.

Верховним Судом України ухвалою відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

При вирішенні спору за позовом лікувально-санаторної відновлюючої Асоціації Державної канцелярії Республіки Молдова до Фонду державного майна України і ТОВ “Солодка мить” про визнання недійсним договору оренди, що був укладений відповідачами 04.04.2003, та усунення перешкод у користуванні майном також встановлювався суб’єкт права власності на розташований на території України санаторний комплекс.

Рішенням господарського суду Одеської області у задоволенні позову відмовлено з огляду на відсутність порушень прав позивачів при укладенні договору оренди.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду зазначене рішення скасовано, оскільки місцевим господарським судом не враховано приписів статті 2 Угоди від 11.08.94, на виконання якої Урядом України та Урядом Республіки Молдова 31.10.2002 Протоколом, підписаним Урядом Республіки Молдова та Фондом державного майна України, спірний об’єкт було визнано власністю Республіки Молдова.

Згідно з пунктом 2 цього Протоколу спірний об’єкт здійснює свою господарську діяльність відповідно до законодавства України.

Дослідивши умови договору оренди санаторного комплексу, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про невідповідність умов цього договору законодавству України про оренду і на підставі статті 48 Цивільного кодексу України визнав договір недійсним.

Вищий господарський суд України погодився з правовою позицією господарського суду апеляційної інстанції.

Верховним Судом України ухвалою відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України у цій справі.

Вирішуючи спори щодо визначення права власності на об’єкти соціальної сфери за позовами підприємств та організацій Російської Федерації, господарські суди виходили з того, що положення статті 4 Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання власності, підписаної 15.01.93 та ратифікованої Україною 22.06.93 (далі – Угода від 15.01.93), не визнають право власності Сторін на об’єкти соціального призначення, а лише дають можливість Сторонам підтвердити своє право власності.

При цьому господарськими судами враховано, що згідно із статтею 19 Угоди від 15.01.93 вона набуває чинності з дати обміну ратифікаційними грамотами. Україною зазначену Угоду ратифіковано 15.01.93 Постановою Верховної Ради України N 3313-XII від 22.06.93.

На підставі розпорядження Президента Російської Федерації N 723-рп від 08.03.93 “Про регулювання відносин власності з державами – учасницями Співдружності Незалежних Держав”, російська сторона запропонувала тимчасово застосовувати положення вказаної Угоди у відносинах між Україною та Російською Федерацією.

Домовленість щодо тимчасового застосування Угоди від 15.01.93 досягнута шляхом обміну нотами Міністерством закордонних справ Російської Федерації N 331 н/усс від 24.12.93 та Міністерством закордонних справ України N ДПУ/17 від 11.01.94.

Відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року початком тимчасового застосування Угоди від 15.01.93 слід вважати дату зазначеної ноти Міністерства закордонних справ України.

Так, у справі позивач (юридична особа, створена згідно із законодавством Російської Федерації) стверджував, що постанова Кабінету Міністрів України від 05.05.95 N 316 в оскаржуваній. частині суперечить умовам статті 4 Угоди від 15.01.93, якою передбачено, що об’єкти соціальної сфери, які знаходяться на їх території, або відповідні долі участі в цих об’єктах (санаторії, санаторії-профілакторії, будинки та бази відпочинку, пансіонати, готелі і кемпінги, туристичні бази, дитячі оздоровчі заклади, будівництво яких здійснювалось за рахунок коштів підприємств та організацій республіканського і колишнього союзного підпорядкування), розташованих на території іншої Сторони, є власністю цієї Сторони.

Однак, як встановлено господарським судом, статтями 2 і 4 Угоди від 15.01.93 врегульовано порядок проведення робіт з документами щодо визнання права власності Російської Федерації на об’єкти, розташовані на території України, і права власності України на об’єкти, розташовані на території Російської Федерації.

Стороною, за якою може бути визнано право власності на спірний об’єкт, є держава Україна або Російська Федерація.

Статтею 11 Угоди від 15.01.93 передбачено, що правовий статус підприємств, визнаних на основі Угоди власністю однією Сторони та розташованих на території другої Сторони, оформлюється протоколами між органами Сторін, уповноваженими розпоряджатися державним майном.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 20.10.94 N 217/94-ВР “Про повноваження Фонду державного майна України щодо забезпечення виконання угоди між Україною та Російською Федерацією, Україною та Республікою Білорусь про взаємне виконання прав та регулювання відносин власності” на Фонд державного майна України покладено функції, які відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності здійснюються органами, уповноваженими розпоряджатися державним майном.

Протоколом засідання підкомісії з питань власності Змішаної Українсько-російської комісії по співробітництву від 24.03.98 був затверджений Перелік документів, які розглядаються при визнанні права власності Російської Федерації та України на об’єкти соціальної сфери відповідно до статті 4 Угоди між Україною і Російською Федерацією про взаємне визнання прав та врегулювання відносин власності.

Судом встановлено, що Російська Сторона не надала необхідні документи для підтвердження права власності на спірний дитячий оздоровчий табір-пансіонат.

Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 15.12.92 N 8-92 “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” функції по управлінню майном, що знаходиться в державній власності, покладено на Кабінет Міністрів України.

Що стосується об’єкта який є предметом спору, то з листа Фонду державного майна України вбачається, що дитячий оздоровчий табір-пансіонат “Наука”, фінансування будівництва якого здійснювалося НДІ “Приладобудування” (м. Жуковський Московської області) включено до Переліку об’єктів, розташованих на території України, на які заявлено майнові претензії Російській Федерації в рамках зазначеної Угоди.

Однак ніяких документів для врегулювання права власності на спірний об’єкт у рамках Угоди від 15.01.93 Російська сторона не надала.

Згідно з Порядком проведення робіт з документами про визнання права власності Російської Федерації на об’єкти, розташовані на території України, у відповідності зі статтями 2 та 4 Угоди від 15.01.93, затвердженому Протоколом від 04.10.94, підготовка документів, підтверджуючих право власності, здійснюється підприємствами, на балансі яких закріплене майно, відповідно до вищеназваного Переліку документів. Підготовлений пакет документів подається цими підприємствами до відповідного уповноваженого органу Російської Федерації, який розглядає їх і направляє Фонду держмайна України, який після розгляду документів направляє свій висновок стороні, що надала їх, після цього оформлюється спільним Протоколом.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що питання про право власності на майновий комплекс повинні бути вирішені між уповноваженими органами держав – України та Російської Федерації, а не між суб’єктами господарювання. До врегулювання даного питання на міжурядовому рівні даний об’єкт є державною власністю України.