Судова практика Вищого господарського суду України

Про узагальнення судової практики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів (частина друга)

Автор Редактор в Сер 23, 2018

Спори, пов’язані із застосуванням положень Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”

Кількість справ, розглянутих господарськими судами із застосуванням положень Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” за період, що узагальнюється, є порівняно невеликою.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

Відповідно до частини 1 статті 8 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Разом з тим, при вирішенні питання щодо припинення провадження у справі господарському суду слід дослідити умови щодо чинності арбітражної угоди на момент звернення сторони з позовом.

Встановлення факту недійсності арбітражної угоди, втрати чинності або неможливості виконання можливе лише за результатами судового засідання. Таким чином, суди повинні приймати до провадження справи, у яких є арбітражна угода (а не відмовляти у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 частини 1 статті 62 Господарського процесуального кодексу України) і після вирішення зазначених питань вирішувати питання щодо можливості припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Наприклад, ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим провадження у справі за позовом Державного підприємства “Санаторій “Гурзуфський” до ВАТ “Банк ВТБ” про визнання недійсним договору було припинено на підставі пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Господарський суд виходив із того, що, оскільки договором купівлі-продажу передбачено, що всі спори, розбіжності або вимоги, які виникають з цього договору або у зв’язку з ним, зокрема ті, що стосуються його виконання, порушення, припинення або недійсності, підлягають вирішенню в Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації відповідно до його Регламенту, спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду зазначену ухвалу скасовано; справу передано на розгляд до господарського суду Автономної Республіки Крим? виходячи з такого.

Відповідно до частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, а згідно з частиною 2 зазначеної статті підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, тобто звернення до арбітражу є правом, а не обов’язком сторони.

Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 124 Господарського процесуального кодексу України господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір, а предметом даного спору є договір купівлі-продажу споруди, що знаходиться на території України. Господарським судом першої інстанції при припиненні провадження у цій справі не було розглянуто питання щодо дійсності арбітражної угоди на день звернення з позовом Державного підприємства “Санаторій “Гурзуфський”.

Арбітражне застереження щодо передачі всіх спорів, що виникають з цього договору, на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації викладено у пункті 10.1.

Господарським судом першої інстанції при винесенні ухвали про припинення провадження у справі не було надано будь-якої оцінки наявному в матеріалах справи рішенню Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації про розірвання договору купівлі-продажу, умовами якого і було передбачено передачу спорів на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації (прийнятому за один рік до звернення позивача з даним позовом), не з’ясовано питання правових наслідків розірвання вказаного договору, передбачених статтею 653 Цивільного кодексу України.

Постанова Севастопольського апеляційного господарського суду у цій справі була залишена без змін постановою Вищого господарського суду України.

У справі за позовом Компанії до Державного підприємства “Одеський морський торговельний порт” і ЗАТ з іноземними інвестиціями “Синтез Ойл” про спонукання укласти додаткові угоди до договору та контракту рішенням господарського суду Одеської області, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду, позовні вимоги задоволене.

Скаржник, обґрунтовуючи касаційну скаргу, зазначив, що судами не враховано умову угоди, відповідно до якої даний спір повинен розглядатися Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України, з огляду на що судами порушено вимоги статті 180 Господарського кодексу України щодо обов’язковості умов договору для сторін, не враховано вимоги статті 8 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”.

Вищий господарський суд України, переглядаючи у касаційному порядку зазначену постанову апеляційного господарського суду, зокрема, зазначив.

Як встановлено господарським судом апеляційної інстанції. Державне підприємство “Одеський морський торговельний порт” у відзиві на позов заявило про застосування умов договору щодо розгляду спору у Міжнародному комерційному арбітражі при Торгово-промисловій палаті України.

З матеріалів справи не вбачається, що умова договору, визнана судом недійсною, є такою, що втратила чинність або не може бути виконана.

Відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України підвідомчий господарським судам спір може бути передано на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Передбачене згаданою нормою право може бути реалізовано, зокрема, після порушення провадження у справі з наслідками, передбаченими пунктом 5 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Разом з тим, апеляційна інстанція надала невірну оцінку зробленій портом заяві у відзиві на позов і, порушуючи судові принципи диспозитивності та законності, вирішила спір по суті.

Невчинення портом заяви про застосування умов пункту контракту щодо розгляду спору в Міжнародному комерційному арбітражі при Торгово-промисловій палаті України не може розглядатися як обставина, що позбавляє правочинності заяви порту щодо застосування умов пункту договору лише з тієї підстави, що вимоги щодо договору та контракту заявлені в одному позовному провадженні.

Отже, касаційна інстанція вважає помилковим висновок Одеського апеляційного господарського суду про те, що заява порту зроблена не у повній відповідності з вимогами статті 8 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, та з огляду на те, що така заява не була зроблена щодо контракту, а відтак, стосовно порту провадження у справі щодо договору повинно бути припинено відповідно до пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Слід зазначити, що звернення до арбітражу, це право, а не обов’язок сторони (стаття 12 Господарського процесуального кодексу України) і це право реалізовується у встановленому порядку (стаття 8 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”).

Зазначене не враховано господарським судом апеляційної інстанції при перегляді судового рішення за позовом ТОВ “Енка” до ТОВ “Союз 2000” про стягнення попередньої оплати за непоставлений товар та штрафу за прострочення поставки товару.

Рішенням господарського суду Донецької області позовні вимоги задоволене виходячи з обґрунтованості позовних вимог.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду зазначене рішення скасовано, провадження у справі припинено на підставі пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, виходячи з того, що господарський суд не мав можливості розглянути спір по суті, оскільки сторони в пункті 12 Контракту погодились, що в процесі розгляду та вирішення спору буде застосовано Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України.

Скасовуючи зазначену постанову Донецького апеляційного господарського суду та передаючи справу для розгляду по суті, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначила, зокрема, таке.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Статтею 75 Закону України “Про міжнародне приватне право” закріплено, що підсудність судам справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.

Враховуючи положення вказаних законів, а також відсутність заперечень з боку сторін щодо розгляду справи саме в господарському суді у апеляційного господарського суду не було законних підстав для припинення провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Застосування норм міжнародного приватного права (згідно із Законом України “Про міжнародне приватне право”)

Законом України “Про міжнародне приватне право” від 23.06.2005 (набув чинності з 01.09.2005) встановлено порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.

За інформацією господарських судів судові рішення у деяких справах за участю нерезидентів не містять безпосередніх посилань на норми Закону України “Про міжнародне приватне право”.

Разом з тим, вирішення зазначених спорів в основному базувалося на застосуванні чинного законодавства та не суперечило приписам статті 9 Конституції України, Закону України “Про міжнародне приватне право”, Господарського процесуального кодексу України, міжнародних угод, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які, відповідно до статті 3 Закону України “Про міжнародне приватне право” та статті 4 Господарського процесуального кодексу України, мають пріоритетне значення.

Відповідно до статті 4 Закону України “Про міжнародне приватне право” право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України та міжнародних звичаїв, що визнаються в Україні

У своїй більшості сторони скористалися наданим їм правом вибору права, закріпленим статтею 5 Закону України “Про міжнародне приватне право”. Поширеними є випадки, коли спірні відносини виникали з нерезидентами, які належать до юрисдикції країн, з якими Україна уклала міжнародні договори, що регулюють питання визначення норм матеріального права, яким регулюються спірні відносини. І відповідно до частини 5 статті 4 Закону України “Про міжнародне приватне право”, де вказано, що в разі коли міжнародним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм, і визначення права на підставі колізійних норм не здійснюється, застосовували норми відповідних міжнародних договорів.

Як свідчить проведений аналіз, найбільш проблемним при застосуванні господарськими судами положень Закону України “Про міжнародне приватне право” є визначення підсудності господарським судам України справ з іноземним елементом.

Так, рішенням господарського суду Дніпропетровської області позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю “Екзотік-Д” (м. Дніпропетровськ) до фірми “Еврофрут” (Туреччина) і DOGA TRANS TAS. OTO GIDA INS. ITH. IHR ve TIC. LTD. STI., HATAY/TURKEY про стягнення з відповідача-2 на користь позивача матеріальної і моральної шкоди за втрату ділової репутації були задоволені частково.

В обґрунтування можливості розгляду в господарському суді позову до іноземних юридичних осіб місцевий господарський суд послався на статті 2, 50, 56, 75 Закону України “Про міжнародне приватне право”.

Місцевим господарським судом було зазначено, що підставою для відкриття провадження у справі та її підсудності на території України господарському суду Дніпропетровської області є те, що рухоме майно відповідача-2, на яке могло бути звернуто стягнення (автомобіль), знаходилось на території міста Дніпропетровська.

Дніпропетровський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що при розгляді заяви позивача до іноземних підприємств (резидентів республіки Туреччина) місцевий господарський суд повинен був керуватися саме нормами Господарського процесуального кодексу України в силу того, що відповідно до статті 14 Закону України “Про міжнародне приватне право” правила цього Закону не обмежують дію імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Оскільки статті 15 і 124 ГПК України є імперативними нормами права України, вони регулюють порядок розгляду в господарських судах України спорів за участю іноземних підприємств та організацій. Господарський процесуальний кодекс України є спеціальним нормативним актом, яким не передбачено інший порядок розгляду зазначеної категорії справ (на відміну від Цивільного процесуального кодексу України, який визначає, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України “Про міжнародне приватне право”, статті 2 Цивільного процесуального кодексу України), господарський суд помилково прийняв до провадження і розглянув спір по суті.

Постановою апеляційної інстанції рішення господарського суду Дніпропетровської області було скасовано, а провадження у справі припинено.

З висновком апеляційної інстанції не погодився Вищий господарський суд України, який у своїй постанові зазначив, що відповідно до статті 76 Закону України “Про міжнародне приватне право” суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи – відповідача, а також у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Крім того, згідно із статтею 124 ГПК України господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходження відповідача на території України. Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначається за правилами, встановленими статтями 12 – 17 цього Кодексу. Господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України та якщо іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.

Враховуючи, що предмет спору відповідно до статті 16 ЦК України був чітко визначений позивачем, а на території України, за обставинами, які були встановлені судом першої інстанції, перебуває майно відповідача, висновок апеляційного суду про те, що зазначений спір не підлягає вирішенню в господарських судах, суперечить чинному законодавству.

Постанову апеляційної інстанції було скасовано, а справу направлено до апеляційного суду для її перегляду в порядку апеляційного провадження.

У статті 8 Закону України “Про міжнародне приватне право” визначено, що при застосуванні права іноземної держави суд встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

При застосуванні вказаної норми Закону України “Про міжнародне приватне право” суди зазначають, що для сторін встановлення змісту норм іноземного законодавства як процесуальна форма сприяння суду – лише право, а не обов’язок, а проблемним є навіть отримання офіційного (автентичного) перекладу самого тексту потрібних законодавчих актів.

У даній статті Закону визначені процедури, за допомогою яких суд має встановити зміст відповідних норм іноземного права – суд може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів.

Згідно із статтею 8 Закону, якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлено, незважаючи на вжиті вказаною статтею заходи, застосовується право України. У зв’язку з відсутністю відповідних норм у Господарському процесуальному кодексі України виникають питання: яких саме заходів повинен вжити суд і хто має нести витрати, що виникають. Крім того, в зв’язку з суб’єктивною (оціночною) складовою терміна “розумні строки” та відсутністю його в Господарському процесуальному кодексі України в судовій практиці виникають труднощі щодо їх визначення.

У справі за позовом Компанії “Duglas shipping and Trading, S.L.” про стягнення з ТОВ “Марінком Одеса” пені за несвоєчасне виконання ремонтних робіт (за контрактом), а також відшкодування збитків, пов’язаних із затратами на здійснення ремонтних робіт у період гарантійного строку, комерційної проводки судна по каналу і витрат на юридичну допомогу, господарським судом апеляційної інстанції при перегляді зазначеного спору зазначено таке.

Статтею 8 Закону України “Про міжнародне приватне право” передбачено, що при застосуванні права іноземної держави саме суд встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у своїй державі.

Сторони мають право надавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, або іншим чином сприяти суду у встановленні змісту цих норм.

Статтею 8 Закону чітко визначені процедури, за допомогою яких суд має встановити зміст відповідних норм іноземного права.

У даному випадку висновок господарського суду про правомірність заявлених вимог, за висновками апеляції, ґрунтується лише на наданому позивачем нотаріально посвідченому і легалізованому афідевіту повіреного Верховного Суду та партнера у складі фірми “Суїнертон Мур”, який висловив свою позицію щодо змісту англійського права у зв’язку з позовом компанії “Duglas shipping and Trading, S.L.” до ТОВ “Марінком Одеса”, копії судових рішень (на які посилається суд) надані без перекладу на українську мову.

Одеським апеляційним господарським судом справу було розглянуто із застосуванням законодавства України, а саме Цивільного кодексу України та Кодексу торговельного мореплавства України. За результатами апеляційного перегляду позивачу було відмовлено в позові з причин відсутності доказів, які підтверджували б понесені збитки.

Разом з тим, при вирішенні корпоративного спору у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Сторм” до закритого акціонерного товариства “Київстар Дж. Ес. Ем.” та Теленор Консалт АС (Норвегія) про визнання недійсною угоди про послуги з управління та повноважень членів виконавчого органу товариства рішенням господарського суду міста Києва в задоволені позову було відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду, яку залишено без змін постановою Вищого господарського суду України, судове рішення скасовано частково, припинено провадження у справі про визнання недійсними повноважень членів правління.

Касатор вважав безпідставним застосування судом норм Закону України “Про міжнародне приватне право”, оскільки зазначений Закон набув чинності 01.08.2005, відповідачами не надані відповідні витяги із законодавства Швеції, суд зобов’язаний був застосувати законодавство України, вимоги щодо визнання недійсними повноважень членів правління відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України є компетенцією господарського суду.

Касаційною інстанцією констатовано, що станом на момент підписання угоди про послуги з управління статтею 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” було передбачено, що права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних контрактів визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору або в результаті подальшого погодження, а отже, вибір матеріального права згідно з пунктом 1.8 угоди від 16.12.2003 не суперечить чинному законодавству.

Вищезазначені розрізнені норми міжнародного приватного права, які містилися в різних законодавчих актах були кодифіковані та отримали відображення в Законі України “Про міжнародне приватне право” від 23.06.2005, а отже касатор необґрунтовано посилається на безпідставне застосування судом як окремих нормативних актів, так і Закону України “Про міжнародне приватне право” у цілому.

Вищий господарський суд України також зазначив, що згідно з принципом диспозитивності касаційна інстанція не зобов’язана витребовувати витяги з цивільного законодавства інших країн, право на звернення до господарського суду, порушення відповідних справ передбачено статтями 1, 2 Господарського процесуального кодексу України.

Часто судові інстанції, розглядаючи справи за участю нерезидентів, не враховують вимог Закону України “Про міжнародне приватне право”, зокрема щодо встановлення правосуб’єктності нерезидента.

Так, по справі ні місцевий господарський суд, ні апеляційна та касаційна інстанції не врахували, як це було встановлено Верховним Судом України, приписів статей 25, 26 Закону України “Про міжнародне приватне право”, відповідно до яких цивільні правоздатність та дієздатність юридичної особи визначаються особистим законом юридичної особи, а особистим правом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи.

Верховний Суд України, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, серед іншого, також зазначив, що відповідно до статей 13, 74 цього Закону України іноземна юридична особа – позивач у справі і орендар за спірним Договором – Компанія “London Alliance Ltd.”, зареєстрована у Великобританії, зобов’язана була надати суду документи, підтверджуючі її правосуб’єктність.

Рішенням господарського суду Донецької області задоволене позовні вимоги Компанії Бродгейт Ентерпрайзес Інк. (BROADGATE ENTERPRISES INC.), Багами до Товариства з обмеженою відповідальністю “Вальор”, м. Донецьк, за участю третьої особи – Комунального підприємства “Бюро технічної інвентаризації м. Донецька” про визнання права власності на нерухоме майно.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду зазначене рішення скасовано, провадження по справі припинено на підставі пункту 6 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Підставою для скасування рішення суду першої інстанції було нез’ясування правоздатності Компанії Бродгейт Ентерпрайзес Інк, Багами. Апеляційною інстанцією встановлено, що вказана компанія знята з реєстраційного обліку, що підтверджується довідкою державного нотаріуса Співдружності Багамських островів, складеною за результатами пошуку компанії.

Зазначена постанова залишена без змін постановою Вищого господарського суду України.

Приватним підприємцем Гіві Челебадзе (Грузія) заявлено позов про стягнення з дочірнього підприємства “Укрпродекспо” збитків, які виникли внаслідок неналежного виконання відповідачем умов контракту.

Рішенням господарського суду Хмельницької області, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду, стягнуто збитки на користь позивача за доведеністю позовних вимог.

Оскаржуючи судові рішення у цій справі, відповідач, серед іншого, наголошував на порушенні судами попередніх інстанцій вимог статті 12 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суди розглянули спір, не підвідомчий господарським судам України. При цьому заявник посилався на положення пункту 1 роз’яснення президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 N 04-5/608 “Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій” та зауважував на тому, що в даному випадку господарський суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 частини 1 статті 62 Господарського процесуального кодексу України. Заявник вказував, що Гіві Челебадзе є громадянином Грузії, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, Грузією не підписана, відтак, відповідно до приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України він не має права на звернення до господарського суду України. Разом з цим, на думку скаржника, судами порушено приписи статті 36 Господарського процесуального кодексу України, оскільки документи походженням з іншої держави подані не в оригіналах та без належного засвідчення.

Вищий господарський суд України, скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, відзначив таке.

Згідно зі статтею 123 Господарського процесуального кодексу України до господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюваних законом інтересів мають право звертатися іноземні підприємства і організації. При цьому, питання підсудності судам України справ з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою) визначені Законом України “Про міжнародне приватне право”. Статтею 19 цього Закону України передбачено, що право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності визначається правом держави, у якій фізична особа зареєстрована як підприємець. За відсутності в державі вимог щодо обов’язкової реєстрації застосовується право держави основного місця здійснення підприємницької діяльності. Відповідно до приписів статей 73, 74 зазначеного Закону України іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України. На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений, з урахуванням статті 13 цього Закону, документ, що є доказом правосуб’єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру).

З метою дотримання вимог законодавства щодо процесуальної правоздатності позивача у справі господарський суд повинен був вжити заходів для встановлення статусу іноземного підприємства чи організації, яка є учасником судового процесу.

Питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб’єктами, їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними, регулюються Угодою про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності між учасницями Співдружності Незалежних Держав. Дана Угода Грузією не підписана і не ратифікована. Чинний договір між Україною та Грузією про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах надає право громадянам однієї Договірної Сторони вільно і без перешкод звертатися до судів, до компетенції яких відносяться цивільні та кримінальні справи. Контрактом, підписаним сторонами у справі, визначено, що у разі якщо сторони не дійшли узгодження в претензійному порядку, спір передається на вирішення в арбітражний суд за місцезнаходженням відповідача. У судовому засіданні касаційної інстанції відповідач зазначив, що в даному контексті необхідно розуміти “на вирішення господарському суду”, оскільки договір укладався на застарілому бланку. Положеннями Господарського процесуального кодексу України не передбачено визначення договірної підсудності справ господарським судам. Виключна компетенція судів не може бути змінена угодою сторін. Отже, апеляційний суд, відхиляючи твердження відповідача про непідсудність спору господарським судам, не встановив обставин, з котрими пов’язане застосування статей 1, 12-17, 123 Господарського процесуального кодексу України та Закону України “Про міжнародне право”. Також у переглянутих судових актах не зазначено норм законодавства, за якими даний спір підвідомчій господарським судам та повинен вирішуватись за вимогами українського законодавства.

При новому розгляді справи господарський суд Хмельницької області у задоволенні позовних вимог відмовив. Судове рішення обґрунтоване приписами статей 15, 224, 225, 264, 265, 268 Господарського кодексу України, частини 2 статті 712, статей 679, 687 Цивільного кодексу України.

Вищий господарський суд України, залишаючи зазначене рішення без змін, серед іншого, відзначив, що посилання скаржника на порушення судами норм процесуального права не отримали підтвердження.

Вирішення спорів із застосуванням Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності , укладеної державами – учасницями СНД 20.03.92 та ратифікованої Верховною Радою України 19.12.92

Беручи до уваги те, що більшість нерезидентів – сторін у зазначеній категорії спорів є господарюючими суб’єктами держав – учасниць СНД, відповідні спори суди вирішували також з урахуванням положень Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, 1992 року, укладеної між державами – учасницями СНД.

Згідно із статтею 1 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, господарюючі суб’єкти кожної з держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав мають на території інших держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав право без перешкод звертатися до судів, арбітражних (господарських) судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких належить вирішення справ, зазначених цією статтею (в подальшому – компетентні суди), можуть виступати в них, порушувати клопотання, висувати позови та здійснювати інші процесуальні дії.

Слід зазначити, що, виходячи з положень згадуваної Угоди, компетентні суди та інші органи держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов’язуються надавати взаємну правову допомогу. При цьому компетентні суди та інші органи держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо.

Зокрема, Верховний Суд України скасував ухвалу Вищого господарського суду України за заявою ТОВ “ЄвроЛенд” до ТОВ “Буд-Олл” про банкрутство, зазначивши, зокрема, таке.

Вищий господарський суд України, повертаючи ДПІ у Голосіївському районі м. Києва касаційну скаргу, зазначив, що відсутні докази надіслання її копії кредитору – ТОВ “ЄвроЛенд” (м. Москва).

Разом з тим, згідно із статтею 5 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладеної урядами держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав (набула чинності для України 19 грудня 1992 року), компетентні суди та інші органи держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав зобов’язуються надавати взаємну правову допомогу. Взаємне надання правової допомоги включає вручення, пересилання документів, виконання процесуальних дій, зокрема проведення експертизи, заслуховування сторін, свідків, експертів та інших осіб. При наданні правової допомоги компетентні суди та інші органи держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав зносяться одна з одною безпосередньо.

Вказана Угода підписана і ратифікована урядами України та Російської Федерації.

Таким чином, покладення на скаржника обов’язку надсилання копії касаційної скарги стороні, місцезнаходженням якої є Російська Федерація, суперечить положенням Угоди.

Справу передано на розгляд до Вищого господарського суду України.

У справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “УГК-2000” (м. Єнакієве) до Товариства з обмеженою відповідальністю “Церадон-М” (м. Єнакієве), Товариства з обмеженою відповідальністю “ТС Комплекс” (Росія) Закритого акціонерного товариства Керуюча компанія “ДКМ-Інжинірінг” (Росія), Закритого акціонерного товариства Акціонерний комерційний банк “Фабер-Банк” (Росія), Відкритого акціонерного товариства “Торговий дім Ступинська металургійна компанія” (Росія) про стягнення заборгованості по оплаті за поставлений товар підсудність спору господарському суду Донецької області визначено з урахуванням статей 15, 124 Господарського процесуального кодексу України та статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності.

Крім цього, судом також було застосовано вимоги пункту “є” статті 11 цієї Угоди щодо визначення права, що підлягає застосуванню.

Зокрема, контракт, за яким виникло зобов’язання покупця щодо оплати товару, договір поручительства, за яким виникло зобов’язання відповідачів щодо погашення заборгованості, були укладені в м. Москва, внаслідок чого при вирішенні спору судом застосовувалось законодавство Російської Федерації, а саме Цивільний кодекс Російської Федерації від 21.10.94.

Господарський суд Одеської області у справі про стягнення пені за прострочення сплати за товар, задовольняючи позов частково, зазначив, що договором купівлі-продажу передбачено, що спори за договором розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача згідно з чинними міжнародно-правовими нормами, що регулюють правовідносини в області купівлі-продажу та діють на території обох сторін.

До таких міжнародних норм відноситься Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена державами – учасницями СНД 20.03.92.

Відповідно до пункту “є” статті 11 вказаної Угоди права та обов’язки сторін за договором визначаються законодавством місця вчинення, якщо інше не передбачено згодою сторін.

У зв’язку з тим, що договір було укладено в м. Бобруйськ (Республіка Білорусь), спор слід розглядати за законодавством Республіки Білорусь.

В іншій справі, за позовом ТОВ Виробничо-комерційного підприємства “Ювіс” до ТОВ “Alfa-Teks Tashkent” (м. Ташкент, Узбекистан) про стягнення щодо застосування при вирішенні спору Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, зазначено таке.

Згідно із статтею 21 “Договорная подсудность” Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 (надалі – Конвенція), що набула чинності для України 14.04.95, “суды Договаривающихся Сторон могут рассматривать дела и в других случаях, если имеется письменное соглашение сторон о передаче спора этим судам”.

Відповідно до частини 2 статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.92, що була підписана та ратифікована Україною й Республікою Узбекистан, компетентні суди держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода Сторін про передачу спору до суду.

Додатковою угодою до Контракту було передбачено: “В случае, если разногласия не могут быть решены путем переговоров, они подлежат разрешению в хозяйственном суде Днепропетровськой области (Украина, Днепропетровск). Применяемое право – материальное право Украины”.

Дана додаткова угода містить письмову угоду сторін Контракту (позивача та відповідача) про передачу спорів, що випливають із зазначеного Контракту, господарському суду Дніпропетровської області, тобто у відповідності до статті 21 Конвенції, частини 2 статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.92, сторони Контракту установили договірну підсудність справ господарському суду Дніпропетровської області.

На підставі викладеного, з урахуванням встановлених обставин, господарським судом позовні вимоги визнані обґрунтованими та були задоволені рішенням суду.

Аналогічним чином вирішено і справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційного підприємства “Ювіс” до Товариства з обмеженою відповідальністю “Alfa-Teks Tashkent”, м. Ташкент, Узбекистан.

Найчастіше причиною скасування судових рішень у цій категорії спорів було невірне визначення підсудності спору та вибору права, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Позивач звернувся в суд з вимогою стягнути з відповідача збитки, завдані постачанням товарів неналежної якості, згідно з контрактом.

Рішенням господарського суду Донецької області в задоволенні позову відмовлено.

Вищий господарський суд України при перегляді зазначеного рішення в касаційному порядку зазначив, зокрема, що, відмовляючи в позові, суд виходив з того, що, оскільки контракт було укладено в м. Донецьку, то при зверненні в суд позивач повинен керуватися законодавством України.

Такий висновок господарського суду є помилковим, виходячи з такого.

Згідно з частиною 4 статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд у випадках, передбачених законом чи міжнародним договором, застосовує норми інших держав.

У випадку відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічного контракту щодо права, яке має застосовуватись, господарський суд визначає його на основі колізійної норми, яка може міститися як у міжнародних договорах, які відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

У даному випадку такою колізійною нормою є стаття 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладеної державами – учасницями СНД 20.03.92, якою передбачено, що права та обов’язки сторін за договором визначаються законодавством країни – місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін, тобто в даному випадку – законодавством України, але при цьому стосовно відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов’язків сторони в контракті передбачено інше – відповідальність настає згідно з чинним законодавством Росії, що повністю узгоджується з вимогами статей 3, 4 Закону України “Про міжнародне приватне право”, якими передбачено, що вибір права може бути здійснено стосовно угоди в цілому чи її окремої частини.

Вибір права стосовно окремих частин угоди повинен бути явно вираженим.

Слід зазначити, що само по собі посилання позивача на певну норму закону не є підставою позову, а тому суд може її замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини, але це не може бути підставою для відмови в позові при його обґрунтованості.

Рішення господарського суду Донецької області у цій справі скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.