Судова практика Вищого господарського суду України

Про результати вивчення та узагальнення судової практики вирішення господарськими судами спорів, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища (частина перша)

Автор Редактор в Сер 23, 2018

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

01.01.2009 р.

Про результати вивчення та узагальнення судової практики вирішення господарськими судами спорів, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища

I. Загальна характеристика спорів

Відносини у галузі навколишнього природного середовища в Україні регулюються Конституцією України, міжнародними угодами України, Цивільним кодексом України, Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, а також земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Основною причиною виникнення спорів у цій категорії правовідносин стало заподіяння шкоди державі внаслідок недотримання підприємствами, установами й організаціями вимог екологічного законодавства при здійсненні господарської діяльності.

Так, відповідно до частини 4 статті 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених законодавством України.

Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Аналіз статистичних показників, які характеризують зазначену категорію спорів, свідчить про те, що господарськими судами, в основному, вірно застосовуються норми законодавства, що регулюють вказані правовідносини.

Позивачами у спорах даної категорії в переважній більшості випадків є органи, що забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища: Державна екологічна інспекція, Державне управління охорони навколишнього природного середовища, інші контролюючі державні органи, а також прокурор в інтересах держави в особі цих органів.

Відповідачами у зазначених спорах були, відповідно, господарюючі суб’єкти, якими допущено правопорушення у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Предметом спору в переважній більшості випадків є стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок порушення законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Розмір заподіяної шкоди визначався залежно від виду заподіяння шкоди відповідно до встановлених методик і такс:

– Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18.05.95 N 37;

– Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18.05.95 N 38;

– Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 27.10.97 N 171;

– Такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної підприємствами, установами, організаціями та громадянами зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів.., затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08.04.99 N 559;

– Такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної природним комплексам територій та об’єктів природно-заповідного фонду юридичними і фізичними особами…, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.04.98 N 521, тощо.

1.1. Право на звернення до суду з позовами про стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища

Як свідчить проведений аналіз судової практики, при розгляді справ категорії спорів, що узагальнюється, господарські суди по-різному підходять до вирішення питання щодо права державних органів на звернення до суду з позовами про стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, з огляду на приписи статті 20 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, згідно з якою право звертатися до господарського суду з позовами про відшкодування збитків і втрат, заподіяних у результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, надано спеціально уповноваженим органам державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.

Одні судові рішення базуються на тому, що органом, який має право на звернення з позовами про відшкодування втрат і збитків, заподіяних внаслідок порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, є виключно Державна екологічна інспекція, органи ж місцевого самоврядування не можуть виступати позивачами у таких спорах, інші – на тому, що органи місцевого самоврядування також можуть заявляти позови про стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Так, у справі за позовом Вінницького міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Степашської сільської ради до ВАТ “АК Вінницяобленерго” про відшкодування збитків, заподіяних самовільним використанням земельної ділянки, господарським судом Вінницької області залишено позов без розгляду виходячи, зокрема, з такого.

Відповідно до частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Згідно з пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 N 3-рп/99 під поняттям “орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах” треба розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади і який фактично є позивачем у справі та стороною в процесі.

Прокурором в якості позивача зазначено Степашську сільську раду, яка не є органом державної виконавчої влади у спірних правовідносинах.

Крім того, відповідно до пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 N 3-рп/99 прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

Керуючись статтею 140 Конституції України, згідно з якою місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; статтею 143 Конституції України; статтями 5, 11, 29 Закону України “Про місцеве самоврядування”, суд зазначив, що управління комунальною власністю відноситься до компетенції місцевого самоврядування. Степашська сільська рада у спірних правовідносинах не здійснює повноваження органу державної виконавчої влади, у зв’язку з чим прокурором невірно визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Зазначене судове рішення в касаційному порядку не оскаржувалось.

Така правова позиція не підтримана Вищим господарським судом України при вирішенні спору за позовом заступника прокурора Донецької області в інтересах держави в особі Костянтинівської міської ради до Державного обласного комунального підприємства “Донецькоблводоканал” про стягнення на користь місцевого бюджету Костянтинівської міської ради шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства.

Так, господарським судом Донецької області задоволено позовні вимоги заступника прокурора Донецької області з огляду на те, що відповідачем здійснено спеціальне водокористування без наявності відповідного дозволу, чим порушені вимоги статей 44, 49 Водного кодексу України, а також статті 40 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, що підтверджувалось актом перевірки виконання водоохоронного законодавства.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду рішення господарського суду скасовано, в позові заступнику прокурора Донецької області відмовлено.

Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову Донецького апеляційного господарського суду та залишаючи в силі рішення місцевого господарського суду, зокрема, зазначив, що апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку, що органом, який має право на звернення з позовами про відшкодування втрат і збитків, заподіяних внаслідок порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, є тільки Державна екологічна інспекція. Висновок апеляційного господарського суду грунтується на пункті “з” частини 1 статті 20 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” та підпункті 9 пункту 5 Положення про Державну екологічну інспекцію в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого наказом Мінприроди України від 19.12.2006 N 548, якими передбачено право Інспекції подавати позови про відшкодування втрат і збитків, завданих внаслідок порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Вищий господарський суд України зазначив, що така позиція не відповідає положенням чинного законодавства, та звернув увагу апеляційного господарського суду, зокрема, на таке.

Згідно із статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Статтею 142 Конституції України встановлено, що природні ресурси, які перебувають у власності територіальних громад, є складовою частиною матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування. Статтею 145 Конституції України передбачений судовий захист прав місцевого самоврядування.

Наявність права на звернення до суду з позовами про стягнення шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону довкілля, у органів місцевого самоврядування встановлена пунктом “б” статті 47 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. Згідно з цією нормою фонди охорони навколишнього природного середовища у складі місцевого бюджету за місцем заподіяння екологічної шкоди утворюються за рахунок частини таких грошових стягнень.

Повноваження виконавчих органів місцевих рад встановлені статтею 33 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Частиною першою цієї статті визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження та делеговані повноваження, серед яких, зокрема, здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів тощо. Так, згідно з підпунктом 1 пункту “а” частини першої статті 33 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань за забруднення довкілля та інші екологічні збитки, а підпунктом 1 пункту “б” частини першої цієї статті передбачено, що вони здійснюють контроль за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення.

Окрім цього, повноваження місцевих рад у галузі охорони навколишнього природного середовища також встановлені в статтях 15, 19 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, до компетенції яких, поряд з іншими функціями, віднесено здійснення контролю за додержанням вимог природоохоронного законодавства, координацію діяльності відповідних, спеціально уповноважених, державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища на їх території. Місцеві ради можуть здійснювати й інші повноваження відповідно до законодавства України.

Таким чином, зазначає Вищий господарський суд України, звернення місцевих рад до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю, не суперечить положенням Господарського процесуального кодексу України та інших чинних нормативних актів.

У той же час, передбачене статтею 20 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” право контролюючих природоохоронних органів подавати позови про відшкодування збитків, завданих у результаті порушення законодавства про охорону довкілля, не є виключним правом лише цих органів. Так, стаття 21 цього ж Закону передбачає право громадських об’єднань подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Право цих суб’єктів на звернення до суду передбачене в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища”, оскільки іншими законодавчими актами ці питання не врегульовані.

Таким чином, право звернення до суду спеціально уповноважених органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, які здійснюють делеговані повноваження, та громадських об’єднань, передбачене Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, не виключає можливості заяви позовів про стягнення шкоди, завданої довкіллю, органами місцевого самоврядування, які мають власні самоврядні повноваження.

Така сама точка зору має місце і у справі за позовом прокурора Біловодського району в інтересах держави в особі Біловодської селищної ради до ЗАТ “Сільськогосподарська виробнича фірма “Агрофон” про стягнення шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону і раціональне використання вод.

Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову Луганського апеляційного господарського суду, зокрема, зазначив таке.

Відповідно до положень статті 6 Водного кодексу України води (водні об’єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Народ України здійснює право власності на води (водні об’єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.

Місцеві ради як представницький орган територіальної громади вправі виступати в інтересах територіальної громади, у тому числі щодо відшкодування шкоди, заподіяної екологічному середовищу.

Разом з цим, при вирішенні спору у справі N 35/158-06 за позовом Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Богуславської сільської ради Борівського району Харківської області (третя особа – Державне управління екології та природних ресурсів Харківської області) до приватної агрофірми “Степ” про стягнення шкоди Вищий господарський суд України у постанові від 18.01.2007 зазначив, зокрема, таке.

Заявляючи позов в інтересах Богуславської сільської ради Борівського району Харківської області, Харківський міжрайонний природоохоронний прокурор не звернув уваги на те, що згідно із статтею 15 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй території і в межах своєї компетенції, і не врахував, що відповідно до підпункту “з” статті 20 цього Закону подання позовів про відшкодування збитків і втрат, заподіяних у результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, віднесено до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і його органів на місцях.

Отже, за приписами зазначених норм, Богуславська сільська рада не уповноважена на подання таких позовів, оскільки такою компетенцією держава наділила спеціально створений орган, зокрема Державне управління екології та природних ресурсів у Харківській області.

У справі за позовом Маріупольського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Маріупольської міської ради до Відкритого акціонерного товариства “Металургійний комбінат “Азовсталь” про стягнення шкоди Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення господарського суду Донецької області від 05.04.2006 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 05.06.2006 та направляючи справу на новий розгляд до господарського суду Донецької області, зокрема, зазначив таке.

Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на ту обставину, що в даному випадку шкідливі викиди підприємства-відповідача забруднювали Азовське море, яке є природним об’єктом, охороні якого держава приділяє особливу увагу, що вбачається з прийнятої Кабінетом Міністрів постанови від 10.07.98 N 1057 “Про затвердження Концепції охорони та відтворення природного середовища Азовського та Чорного морів” та прийнятого Верховною Радою України Закону України “Про затвердження Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів”.

Відповідно до пункту “б” зазначеної Концепції її реалізація повинна проводитися за рахунок коштів підприємств, установ та організацій, що забруднюють Азовське і Чорне моря, Державного бюджету України (з урахуванням реальних можливостей держави), республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, відповідних місцевих бюджетів, фондів та інших джерел.

Разом з тим, відповідно до пункту 6 розділу VI згаданого Закону контроль за реалізацією Програми здійснюватиме спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за участю інших центральних і місцевих органів державного управління за напрямами і видами робіт.

Вищий господарський суд України не виключає, що місцева рада, враховуючи приписи статті 33 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, якими до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено здійснення контролю за дотриманням земельного та природоохоронного законодавства, може мати статус позивача у позові, поданому прокурором в інтересах держави, але суду належало з’ясувати наявність у неї відповідних повноважень.

З’ясовуючи наявність повноважень вказаного органу місцевого самоврядування, необхідно враховувати норми статті 39 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, якими розмежовані поняття охоронюваних природних об’єктів місцевого значення та загальнодержавного значення.

Поряд з цим, також необхідно враховувати, що відповідно до статті 20 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” пред’явлення позовів за збитки, спричинені порушенням природоохоронного законодавства, покладено на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Нез’ясування питання щодо наявності у органу місцевого самоврядування повноважень мати статус позивача у спорі призвело до скасування рішення господарського суду Луганської області у справі за позовом Стаханово-Алчевського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Стаханівської міської ради до ДП “Луганська обласна дирекція з ліквідації збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств” про стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок забруднення атмосферного повітря.

Так, рішенням господарського суду Луганської області від 17.01.2006, залишеним без змін постановою Луганського апеляційного господарського суду від 28.02.2006, у задоволенні позову було відмовлено на підставі статті 33 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” та статті 20 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, оскільки прокурором неправильно визначено позивача, тобто орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив з такого.

При вирішенні спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, слід керуватися нормами природоресурсового, природоохоронного законодавства про забезпечення екологічної безпеки, а з питань, не врегульованих цим законодавством, – відповідними правилами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюють Кабінет Міністрів України, ради та їх виконавчі і розпорядчі органи, а також спеціально уповноважені на те державні органи по охороні навколишнього природного середовища і використанню природних ресурсів та інші державні органи відповідно до законодавства України.

Спеціально уповноваженими державними органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів у республіці є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях та інші державні органи, до компетенції яких законодавством України та Автономної Республіки Крим віднесено здійснення зазначених функцій.

Відповідно до статті 20 цього Закону спеціально уповноваженим органам державного управління у галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів надано право звертатися до господарського суду з позовами про відшкодування збитків і втрат, заподіяних у результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Такі випадки визначені, зокрема, статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає обов’язок господарського суду порушувати справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

При цьому частина 2 статті 2 зазначеного Кодексу зобов’язує прокурора самостійно визначати, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовувати необхідність їх захисту, а також визначати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Конституційний Суд України у Рішенні від 08.04.99 у справі N 1-1/99 зазначив, що підставою для порушення справи у суді є заява, в якій прокурор обґрунтовує наявність порушення чи загрози порушення інтересів держави, зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, під яким відповідно до статей 6, 7, 143 Конституції України треба розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Отже, прокурор може бути представником сторони у справі тільки у випадку, коли цією стороною у справі є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади.

Статтями 113-120 Конституції України визначені виконавчі органи та їх функції, а статтями 140-146 – органи місцевого самоврядування.

У статті 143 Конституції України зазначено, що органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади.

Законом України “Про охорону атмосферного повітря” (стаття 3) визначено, що державне управління в галузі охорони атмосферного повітря відповідно до цього Закону здійснюють: Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров’я; Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування.

У постанові Вищого господарського суду України зазначалось, що Вищий господарський суд України не виключає, що міська рада у даному випадку може мати статус позивача і суду належало з’ясувати наявність у неї відповідних повноважень. Але суди попередніх інстанцій не з’ясовували повноваження місцевої ради, а лише зазначили, що позивачем повинен бути центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях та інші державні органи, до компетенції яких законодавством України віднесено здійснення зазначених функцій.

1.2. Підвідомчість справ у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища

За інформацією господарських судів, з набранням чинності Кодексом адміністративного судочинства України проблемним стало визначення підвідомчості справ у спорах щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища: справи розглядаються у порядку як господарського так і адміністративного судочинства.

Згідно з рекомендаціями президії Вищого господарського суду України N 04-5/120 від 27.06.2007 “Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам” (пункт 19) справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, в тому числі за позовами спеціально уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Разом з тим, практика Вищого господарського суду України щодо підвідомчості справ у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, різниться.

Так, у справі за позовом прокурора Ленінського району міста Запоріжжя в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів в Запорізькій області до ПП “Сигнал” про стягнення шкоди, заподіяної внаслідок порушення природоохоронного законодавства, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Позов заявлений про стягнення шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства. У даному спорі орган місцевого самоврядування – міська рада не здійснює владних управлінських функцій щодо відповідача, тобто спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.

Справу розглянуто в порядку господарського судочинства, касаційну скаргу ПП “Сигнал” залишено без задоволення, судові рішення – без змін.

У справі ж за позовом Вінницького міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів у Вінницькій області до ТОВ “Будівельна компанія “Будкомплекс” про стягнення шкоди Вищий господарський суд України відмовив у прийнятті касаційної скарги ТОВ “Будкомплекс”, зазначивши, що даний спір є публічно-правовим і касаційний перегляд рішень за такими справами здійснює Вищий адміністративний суд України за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалою Верховного Суду України ТОВ “Будівельна компанія “Будкомплекс” відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду ухвали Вищого господарського суду України у цій справі.

У справі за позовом Чернігівського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів у Чернігівській області до ТОВ “Праця Стольне” про стягнення суми Вищий господарський суд України також відмовив ТОВ “Праця Стольне” у прийнятті касаційної скарги на постанову Київського апеляційного господарського суду виходячи з того, що дана справа є справою адміністративної юрисдикції (адміністративною справою), розгляд якої належить до компетенції адміністративних судів, оскільки однією із сторін у ній є орган виконавчої влади, а саме – територіальний орган Міністерства охорони навколишнього природного середовища України – Державне управління екології та природних ресурсів по Чернігівській області, який у даному випадку здійснював владні управлінські функції відповідно до Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”.

Верховний Суд України ухвалу Вищого господарського суду України скасував, касаційну скаргу відповідача передав до Вищого господарського суду України для розгляду по суті, зазначивши таке.

Підсудність справ адміністративним судам визначена статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України. Прокурор у даному випадку пред’явив позов про відшкодування шкоди, яка заподіяна незаконною порубкою лісу. Порядок відшкодування такої шкоди передбачається нормами Цивільного кодексу України, зокрема статтею 1166.

Таким чином, правовідносини між сторонами виникли не з владних повноважень, а з приводу заподіяння шкоди, тобто з делікту. Оскільки такі правовідносини регулюються нормами Цивільного кодексу України, то висновок Вищого господарського суду України про те, що справи даної категорії відносяться до адміністративної юрисдикції, є неправомірним.

Верховний Суд України в інформаційному листі від 26.12.2005 N 3.2.-2005 зазначив, що пріоритет визначення підвідомчості справ адміністративної юрисдикції належить Вищому адміністративному суду України, який відповідно до положень частини 3 статті 125 Конституції України є вищим судовим органом для спеціалізованих адміністративних судів.

Разом з тим, господарським судам у визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарські слід враховувати таке.

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб’єктами стосовно їхніх прав та обов’язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єктів, а ці суб’єкти, відповідно, зобов’язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб’єкта.

У випадку, якщо суб’єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом.

За інформацією, наданою господарськими судами, Вищий адміністративний суд України також неоднозначно підходить до вирішення питання щодо підвідомчості справ категорії спорів, що узагальнюється.

Так, у справі за позовом прокурора м. Запоріжжя в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів у Запорізькій області до ВАТ “Електрометалургійний завод Дніпроспецсталь ім. А.М.Кузьміна” про відшкодування шкоди, заподіяної державі внаслідок порушення Закону України “Про атмосферне повітря”, господарським судом Запорізької області позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду зазначена постанова залишена в силі.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України судові рішення у справі скасовано, справу направлено на новий розгляд.

Серед підстав скасування судових рішень Вищий адміністративний суд України, зокрема, зазначив недостатнє спростування посилання відповідача на те, що даний спір повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства, оскільки він не є адміністративним спором.

У той же час, інша справа, за позовом Державного управління екології та природних ресурсів в Луганській області до ДП “Луганська обласна дирекція з ліквідації збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств”, про стягнення шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, розглянута Вищим адміністративним судом України в порядку адміністративного судочинства.

1.3. Підстави цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди при вирішенні спорів, пов’язанихз охороною навколишнього природного середовища

Загальні підстави цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди передбачені статтями 1166 та 1187 Цивільного кодексу України. При цьому статтею 1187 цього Кодексу врегульовані правовідносини, що виникають із спричинення шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, яким є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Зазначені підстави застосовуються і при вирішенні спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Проведений аналіз судової практики засвідчив, що не в усіх випадках господарськими судами вірно встановлюється наявність таких елементів складу цивільного правопорушення як протиправність дій (бездіяльності) заподіювана шкоди, причинний зв’язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою, вина особи, яка заподіяла шкоду, та розмір заподіяної шкоди; не враховуються також особливості правового регулювання настання цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди залежно від способу її завдання.

Характерним прикладом є справа за позовом прокурора Черняхівського району Житомирської області в інтересах держави в особі Черняхівської районної державної адміністрації до суб’єкта підприємницької діяльності Ю.А.Денисевича (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, – Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Житомирській області).

Рішенням господарського суду Житомирської області, яке залишено без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено.

Суди дійшли висновку, що відповідачем здійснено самовільний спуск води на водному об’єкті, чим заподіяно шкоду державі.

Скасовуючи судові рішення по справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий господарський суд України звернув увагу судів, зокрема, на таке.

Вирішуючи спір та задовольняючи позов щодо покладення на відповідача відповідальності за збитки, судові інстанції не врахували повною мірою положення законодавства, на підставі сукупної оцінки наявних у справі доказів не встановили обставини, з яким закон пов’язує відшкодування шкоди, а саме – наявність повного складу правопорушення як-то: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв’язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.

Колегія погоджується з судами в тому, що при вирішенні спору про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, слід виходити з презумпції вини правопорушника. Відповідач повинен довести, що в його діях (діях його працівників) відсутня вина у заподіянні шкоди. Однак суди, вирішуючи спір, не перевіряли заперечення відповідача щодо відсутності його вини в заподіянні шкоди.

У справі за позовом Полтавського природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Соколовобалківської сільської ради до ВАТ “Укртранснафта” в особі структурного підрозділу Кременчуцького районного нафтопровідного управління “Придніпровські магістральні нафтопроводи” про стягнення збитків, завданих внаслідок забруднення земель, місцевий господарський суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, не врахував того факту, що шкоду нанесено особою, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки.

Місцевий господарський суд виходив з того, що причиною заподіяння шкоди (на належному відповідачу нафтопроводі “Лисичанськ-Кременчук”, на землях сільськогосподарського призначення позивача, стався аварійний вилив нафти у зв’язку з пошкодженням нафтопроводу невідомими особами) стали протиправні дії третіх осіб, пов’язані з незаконним використанням джерела підвищеної небезпеки, а не відповідача (відповідальність за таку шкоду повинна покладатися на особу, яка вчинила такі протиправні дії, на загальних підставах) та із того, що відповідачем у добровільному порядку були проведені роботи з ліквідації шкідливих наслідків виливу нафти, відшкодовані збитки на загальну суму 25 519,96 грн.

Колегія суддів Вищого господарського суду України не погодилася з такими висновками суду першої інстанції, оскільки пунктом 5 статті 1187 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Отже, для вирішення питання по суті господарському суду слід було встановити наявність умислу потерпілого або непереборної сили.

Надаючи оцінку діяльності відповідача з транспортування нафти магістральними нафтопроводами, місцевий господарський суд виходив із приписів постанови Кабінету Міністрів України від 27.07.95 р. N 554 “Про перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку” та зазначив, що відповідач не здійснює діяльності з видобування нафти, нафтохімію і нафтопереробку, а отже, не є об’єктом підвищеної екологічної небезпеки, але при цьому не звернув уваги на пункт 1 статті 1187 Цивільного кодексу України, якою передбачено відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, а саме джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Також статтею 1 Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки” встановлено, що об’єкт підвищеної небезпеки це – об’єкт, на якому використовуються, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспортуються одна або кілька небезпечних речовин чи категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно встановлені порогові маси, а також інші об’єкти як такі, що відповідно до закону є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру; небезпечна речовина – хімічна, токсична, вибухова, окислювальна, горюча речовина, біологічні агенти та речовини біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнологічні препарати, патогенні для людей і тварин мікроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя і здоров’я людей та довкілля, сукупність властивостей речовин і/або особливостей їх стану, внаслідок яких за певних обставин може створитися загроза життю і здоров’ю людей, довкіллю, матеріальним та культурним цінностям.

Рішення господарського суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до господарського суду Полтавської області.

Харківський апеляційний господарський суд скасував рішення місцевого господарського суду у справі за позовом прокурора Сумської області в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів у Сумській області до ВАТ “Укрнафта” в особі Качанівського газопереробного заводу про стягнення шкоди, заподіяної незаконним забрудненням підземних вод нафтопродуктами.

Апеляційний господарський суд виходив з того, що позивачем не надано доказів того, що шкоду нанесено в результаті господарської діяльності відповідача; порушення відповідачем умов водокористування, які передбачені Методикою, не зафіксовані; вина Товариства у забрудненні навколишнього природного середовища не доведена.

Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення апеляційного господарського суду та залишаючи в силі рішення місцевого господарського суду, зазначив таке.

Задовольняючи позовні вимоги, господарський суд Сумської області керувався приписами статей 68, 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” та Цивільним кодексом України, з посиланням на те, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Відповідно до статті 105 Водного кодексу України підприємства, установи і організації, діяльність яких може негативно впливати на стан підземних вод, особливо ті, які експлуатують накопичувачі промислових, побутових і сільськогосподарських стоків чи відходів, повинні вживати заходів до попередження забруднення підземних вод, а також обладнувати локальні мережі спостереджувальних свердловин для контролю за якісним станом цих вод.

Відповідальність за порушення водного законодавства несуть особи, винні, зокрема, у забрудненні та засміченні вод, порушенні режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду.

Судом взято до уваги розрахунок збитків, зроблений Державною інспекцією з охорони навколишнього природного середовища на підставі Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18.05.95 N 37, наявність актів перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства та висновку Технічного звіту Українського державного головного науково-дослідного та виробничого інституту інженерно-технічних та екологічних вишукувань, виконаного на замовлення Малопавлівської сільської ради.

Ухвалою Верховного Суду України відмовлено в порушенні касаційного провадження з перегляду зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

Встановлення вини відповідача в забрудненні повітря стало предметом розгляду.

Господарський суд Луганської області відмовив у задоволенні позовних вимог Стаханово-Алчевського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Теплогорської міської ради до ДП “Луганська обласна дирекція з ліквідації збиткових вугледобувних та вуглепереробних підприємств” про стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок забруднення атмосферного повітря виходячи з того, що вина відповідача в забрудненні повітря відсутня, оскільки природоохоронних заходів щодо гасіння та рекультивації породних відвалів вжити було неможливо через відсутність фінансування цих заходів з боку держави.

Постановою Луганського апеляційного господарського суду від 03.05.2006 зазначене рішення залишено без змін.

Скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Вищий господарський суд України зазначив, що при вирішенні спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, слід керуватися нормами природоохоронного, природоресурсного законодавства про забезпечення екологічної безпеки, а з питань, не врегульованих цим законодавством, – відповідними правилами цивільного законодавства.

Шкода, заподіяна внаслідок порушення природоохоронного законодавства, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення.

Відповідач є юридичною особою, веде господарську діяльність, несе відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах належного йому майна відповідно до чинного законодавства.

Судами встановлено факт порушення відповідачем природоохоронного законодавства і встановлено, що в результаті цього заподіяно шкоду державі.

Звільняючи підприємство від компенсації заподіяної шкоди, суди не досліджували Проект ліквідації шахти “Центральне-Ірміне”, який узгоджений в установленому законом порядку, пройшов державну екологічну експертизу і є обов’язковим для виконання підприємством, яке здійснює ліквідацію шахти. Судами не досліджено, як він виконувався відповідачем.

Колегія суддів погодилася з доводами прокуратури, що відсутність фінансування з боку Міністерства не звільняє відповідача від компенсації збитків.