Судова практика Вищого господарського суду України

Про результати вивчення та узагальнення судової практики вирішення господарськими судами спорів, пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища (частина друга)

Автор Редактор в Сер 23, 2018

II. Особливості розгляду спорів залежно від об’єкта охорони навколишнього природного середовища

2.1. Спори, пов’язані з порушенням законодавства про охорону та використання земель

За інформацією, наданою господарськими судами, за період, що узагальнюється, місцевими господарськими судами розглянуто 263 справи щодо відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону та використання земель, що становить 23% від загальної кількості спорів, категорії, що узагальнюється, розглянутих місцевими господарськими судами.

Причинами виникнення спорів, пов’язаних з охороною та використанням земель, стало невідшкодування в добровільному порядку шкоди, заподіяної державі внаслідок недотримання вимог Закону України “Про відходи” та Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, зокрема щодо отримання дозволів та лімітів на розміщення відходів, а також перевищення обсягів вивезення побутових відходів.

Відповідно до статті 35 Закону України “Про охорону земель” власники і землекористувачі, у тому числі орендарі земельних ділянок, зобов’язані дотримуватись вимог земельного та природоохоронного законодавства, проводити на земельних ділянках господарську діяльність способами, які не спричиняють шкідливого впливу на стан земель, вживати заходів щодо запобігання негативному екологонебезпечному впливу на земельні ділянки та ліквідації наслідків останнього.

Статтею 55 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” встановлено обов’язок суб’єктів права власності на відходи вживати ефективних заходів для зменшення обсягів утворення відходів, а також для їх утилізації, знешкодження або розміщення.

Розміщення відходів дозволяється лише за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими радами територіях у межах установлених лімітів, з додержанням санітарних і екологічних норм, способом, що забезпечує можливість їх подальшого використання як вторинної сировини і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров’я людей.

Визначені для зберігання та видалення відходів місця чи об’єкти мають використовуватися лише для заявлених на одержання дозволу відходів.

Як засвідчив проведений аналіз судової практики, господарські суди по-різному підходять до вирішення питання визначення належного відповідача у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про відходи (стаття 43 Закону України “Про відходи” та стаття 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”) у випадках, коли контролюючими органами при проведенні перевірок дотримання природоохоронного законодавства на території, підвідомчій відповідній місцевій раді, встановлювався факт правопорушення, вчиненого невстановленими особами.

Як правило, позови в таких випадках заявлялись до органу місцевого самоврядування (відповідна місцева рада). Позовні вимоги обґрунтовувались порушенням відповідачем вимог Закону України “Про відходи” (статті 21, 42) та вимог Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” (статті 55, 68).

Так, господарський суд Харківської області задовольнив позов Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції в Харківській області до Русько-Лозівської сільської ради про стягнення шкоди, заподіяної забрудненням і засміченням земельної ділянки твердими побутовими відходами виходячи з такого.

За змістом статті 33 Закону України “Про місцеве самоврядування” до повноважень виконавчих органів сільських рад у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища належить здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, зокрема щодо зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів.

Відповідно до статті 21 Закону України “Про відходи” органи місцевого самоврядування у сфері поводження з відходами забезпечують організацію збирання і видалення побутових відходів, у тому числі відходів дрібних виробників, створення полігонів для їх захоронення, а також організацію роздільного збирання корисних компонентів цих відходів, вирішують питання щодо ліквідації несанкціонованих і неконтрольованих звалищ відходів.

Судом встановлено, що у зв’язку з нездійсненням Русько-Лозівською сільською радою таких заходів має місце порушення статті 42 Закону України “Про відходи”.

Відповідно до статті 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища в порядку та розмірах, встановлених законодавством України. Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної, цивільної чи кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

Рішення господарського суду Харківської області у цій справі ні в апеляційному, ні в касаційному порядку не оскаржувалось.

Такої самої позиції дотримувався господарський суд Полтавської області, задовольняючи позовні вимоги за позовом Державного управління екології та природних ресурсів у Полтавській області до відповідних місцевих рад про стягнення збитків, спричинених державі в результаті утворення несанкціонованих звалищ побутових відходів.

Судові рішення у зазначених справах у касаційному порядку не оскаржувались.

Разом з тим, Вищий господарський суд України не поділяє таку правову позицію господарських судів.

Залишаючи касаційну скаргу Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій області без задоволення, рішення господарського суду Донецької області та постанову Донецького апеляційного господарського суду – без змін у справі за позовом Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій області до Новотроїцької селищної ради про стягнення збитків, суд касаційної інстанції зазначив таке.

Згідно із статтею 10 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з пунктом 7 статті 33 цього Закону до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства.

Статтею 15 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” встановлені повноваження місцевих рад у галузі охорони навколишнього природного середовища (зокрема здійснення контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища), відповідно до яких місцеві ради несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на своїй території і в межах своєї компетенції.

Як вбачається зі змісту повноважень, місцеві ради не несуть відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища на їх території невстановленими особами. Сільська рада не входить до переліку осіб, які згідно із статтею 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” та статтею 43 Закону України “Про відходи” зобов’язані відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, оскільки не є установою, діяльність якої пов’язана з відходами.

При розгляді спорів щодо відшкодування шкоди, завданої забрудненням і засміченням земельних ресурсів, судам належить також ретельно досліджувати правові підстави для застосовування такої відповідальності.

Так, у справі господарського суду Черкаської області за позовом Державної екологічної інспекції в Черкаської області до ТзОВ “Причал-ЯВАМ” про стягнення суми рішенням господарського суду Черкаської області, залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду, у задоволенні позовних вимог відмовлено за недоведеністю позивачем позовних вимог.

Місцевим господарським судом було встановлено, що розпорядження (завдання) Державного управління екології та природних ресурсів у Черкаській області на проведення зазначеної перевірки не видавалось; акт перевірки містить лише перелік земельних ділянок різної площі; схема їх розміщення відсутня. Акт перевірки не містить відомостей щодо: земель, на яких виявлено засмічення; об’єму забруднюючої речовини та її назви та групи небезпечності; товщини земельного шару, що є розмірною одиницею для розрахунку витрат на ліквідацію забруднення залежно від глибини просочування, а також щодо інших показників, необхідних для визначення розміру шкоди. Доводи відповідача про те, що інженерно-екологічні вишукування під час перевірки не проводились, позивач не спростував.

Відхиляючи доводи скаржника, колегія суддів Вищого господарського суду України, зокрема, зазначила таке.

Згідно з Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затвердженою наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України N 171 від 27.10.97, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 05.05.98 за N 285/2725 (станом на 17.08.2006), не передбачено окремої відповідальності за “засмічення” земель, а встановлена методика визначення розмірів шкоди, зумовленої “забрудненням” земель. “Забруднення земель” визначене як “виявлене привнесення чи виникнення в зоні аерації одного і більше інгредієнтів (або їх комбінацій), що можуть погіршити продуктивність і якість біоти”.

Термін “засмічення” було введено до Методики визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства лише після проведеної перевірки наказом N 149 від 04.04.2007, тому колегія суддів погоджується з висновками попередніх судових інстанцій про відсутність правових підстав для застосовування відповідальності за засмічення земельної ділянки.

Судові рішення залишено без змін, касаційну скаргу – без задоволення.

2.2. Спори, пов’язані з порушенням законодавства про охорону та використання атмосферного повітря

Місцевими господарськими судами розглянуто 18% справ щодо відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону та використання атмосферного повітря, від загальної кількості розглянутих місцевими господарськими судами спорів категорії, що узагальнюється.

Причиною виникнення цих спорів є невідшкодування в добровільному порядку шкоди, заподіяної виробничою діяльністю суб’єктів господарювання без наявності відповідного дозволу уповноваженого органу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря (понаднормові викиди); предметом розгляду, відповідно, були вимоги про стягнення шкоди, заподіяної державі внаслідок порушення законодавства про охорону та використання атмосферного повітря.

Відповідачами у зазначених спорах виступали суб’єкти господарювання, діяльність яких пов’язана з викидом в атмосферне повітря відпрацьованих газів, продуктів згоряння твердого чи рідкого палива, інших шкідливих речовин.

Розрахунок завданих збитків здійснювався згідно з Методикою розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі внаслідок наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затвердженою наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 18.05.95 N 38 ( z0157-95 ), зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 29.05.95 за N 157/693.

При цьому, факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в атмосферне повітря підтверджувався актом обстеження, що проводилось спеціалістами Державної екологічної інспекції.

Як свідчить судова практика, у разі наявності такого акта та розрахунку збитків, проведеного на підставі зазначеної Методики, господарські суди, як правило, задовольняли позовні вимоги.

Разом з тим, господарські суди по-різному підходили до вирішення питання щодо наявності підстав відповідальності за заподіяну шкоду.

Так, у справі за позовом Державної екологічної інспекції в Донецькій області до ТзОВ “Донецьк-Вторма” про стягнення збитків, заподіяних порушенням природоохоронного законодавства, рішенням господарського суду Донецької області від 05.09.2007, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду, відмовлено у задоволенні позовних вимог виходячи з того, що позивачем, після виявлення факту порушення відповідачем вимог законодавства про охорону атмосферного повітря, розрахунок розміру завданих збитків зроблений лише за результатами разової перевірки та за період часу, наданий відповідачем.

Скасовуючи судові рішення у цій справі та направляючи справу на новий розгляд до господарського суду Донецької області, Вищий господарський суд України зазначив таке.

Відповідно до частини 5 статті 11 Закону України “Про охорону атмосферного повітря” викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу. Статтями 33 та 34 цього Закону встановлено, що особи, винні у викидах забруднюючих речовин в атмосферне повітря без дозволу спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади відповідно до закону, несуть відповідальність згідно з законом. Шкода, завдана порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря, підлягає відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених цим Законом.

Стаття 41 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” встановлює економічні заходи забезпечення охорони навколишнього природного середовища, зокрема, передбачає відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Відповідно до статті 69 даного Закону шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм щодо зменшення розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Порядок розрахунку розмірів компенсації збитків через наднормативні викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря встановлено Методикою розрахунку розмірів відшкодування збитків, які заподіяні державі в результаті наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, затвердженою наказом Мінекобезпеки України N 38 від 18.05.95.

Згідно з пунктом 5.1.2 розділу 5 Методики викиди забруднюючих речовин джерелами, які не мають дозволів на викид, вважаються наднормативними викидами забруднюючих речовин в атмосферне повітря.

Факт наднормативного викиду забруднюючих речовин в атмосферне повітря встановлюється спеціалістами Державної екологічної інспекції Мінекобезпеки України при перевірці підприємств шляхом:

– інструментальних методів контролю;

– розрахунковими методами (п. 5.4 Методики).

У пунктах 5.5 та 5.6 Методики зазначено, які дані використовуються для визначення наднормативних викидів забруднюючих речовин.

Розрахунки потужності викидів забруднюючих речовин по джерелах або речовинах, щодо яких немає дозволу на викид, ведуться на основі потужності фактичного викиду, визначеної інструментальними вимірами. При цьому час роботи джерела в режимі наднормативного викиду визначається з моменту виявлення порушення до моменту оформлення дозволу на викид (пункти 6.4, 6.5 Методики).

Розрахунок розмірів відшкодування збитків за наднормативні викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря здійснюється у відповідності з розділом 7 Методики за формулою 2 (п. 4).

Судами не надана належна оцінка тому факту, що відповідач не отримав дозволу на викиди забруднюючих речовин; ними не досліджений зміст акта, зокрема те, що у відповідача відсутнє місце відбору проб згідно з вимогами КНД 211.2.3.063-98, ГОСТ 17.2.4.06-90; не надана оцінка тому факту, що представники відповідача підписали акти, припис позивача без заперечень і в подальшому їх не заперечували та не оскаржували.

Суди встановили факт порушення відповідачем природоохоронного законодавства, але не дослідили його вину та причинний зв’язок між діями відповідача та шкодою, яку він завдав природному середовищу.

Касаційна інстанція також зазначила, що для роз’яснення питань, які потребують спеціальних знань, господарський суд відповідно до статті 41 Господарського процесуального кодексу України призначає експертизу.

Невірне визначення правової природи заявленої до стягнення суми стало причиною скасування постанови Львівського апеляційного господарського суду за позовом прокурора Маневицького району в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів у Волинській області до ТОВ “Крайімпекс” про відшкодування шкоди, заподіяної державі порушенням законодавства про охорону навколишнього середовища.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду, господарський суд апеляційної інстанції виходив з того, що заявлені до стягнення суми є адміністративно-господарськими санкціями за порушення порядку ведення господарської діяльності (здійснення наднормативних викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря), з чим не погодився Вищий господарський суд України, який, при перегляді зазначеного рішення в касаційному порядку звернув увагу апеляційного господарського суду на таке.

Відповідно до статті 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання уповноваженими органами державної влади або місцевого самоврядування можуть бути застосовані адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Порядок регулювання викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарних джерел визначено у статті 11 Закону України “Про охорону атмосферного повітря”. Зокрема, відповідно до частини п’ятої цієї статті зазначеного Закону викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу, який видається територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за погодженням із територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров’я.

Відповідно до статті 2 цього ж Закону відносини в галузі охорони атмосферного повітря регулюються цим Законом, Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з нормами статті 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”порушення законодавства України про охорону навколишнього природного середовища тягне встановлену цим Законом та іншим законодавством України дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність.

Особливості застосування відповідальності за порушення природоохоронного законодавства визначені статтею 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, в якій, зокрема, встановлено, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм щодо зменшення розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Відповідно до статті 34 Закону України “Про охорону атмосферного повітря” шкода, заподіяна порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря, підлягає відшкодуванню у порядку та розмірах, встановлених законом.

Таким чином, з проаналізованих вище положень законодавства вбачається, що відповідальність за порушення законодавства у галузі охорони атмосферного повітря у вигляді відшкодування заподіяної шкоди мас цивільний характер, отже, апеляційним судом помилково застосовано до спірних правовідносин главу 27 Господарського кодексу України.

Ухвалою Верховного Суду України відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України.

2.3. Справи зі спорів, пов’язаних з порушенням законодавства про охорону та використання водних ресурсів

Дана категорія спорів є найчисленнішою, оскільки число розглянутих спорів, пов’язаних з охороною та використанням водних ресурсів, становить 57% від загальної кількості спорів категорії, що узагальнюється.

Причинами виникнення спорів, пов’язаних з охороною та використанням водних ресурсів, є в переважній більшості: недотримання суб’єктами господарювання умов та правил спеціального водокористування (самовільне використання без відповідного дозволу води із свердловини для господарсько-побутових та сільськогосподарських потреб із застосуванням водонапірних споруд і механічних пристроїв; будівництво споруд у прибережній захисній смузі; скидання стічних вод за відсутності діючих очисних споруд; самовільний забір води; спуск води; самовільне використання підземних вод).

Факти порушень, як правило, підтверджуються актами перевірки дотримання вимог природоохоронного законодавства, складеними Державними екологічними інспекціями, протоколами лабораторно-аналітичних досліджень відібраних зразків проб. Розрахунок завданих збитків здійснювався на підставі:

– Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушень правил охорони водних ресурсів на землях водного фонду, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації, затвердженої наказом Державного комітету по водному господарству N 290 від 29.12.2001 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 18.01.2002 за N 44/6332;

– Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, затвердженої наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України N 37 від 18.05.95 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 01.06.95 за N 162/698.

Подані позови в переважній більшості задовольнялися за доведеністю позовних вимог.

Особливості застосування Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, були предметом розгляду, зокрема, у таких справах.

У справі за позовом Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій області до Державного обласного комунального підприємства “Донецькоблводоканал” про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, рішенням господарського суду у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, господарський суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не отримував прибутку за послуги водовідведення у спірний період, у зв’язку з чим збитки, заподіяні державі внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, відшкодуванню не підлягають.

Постановою апеляційного господарського суду від 29.11.2005 зазначене рішення скасовано, позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Залишаючи постанову апеляційного господарського суду без змін, Вищий господарський суд України, зокрема, зазначив таке.

Згідно з пунктом 3 статті 44 Водного кодексу України водокористувачі зобов’язані дотримуватись встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, лімітів використання води та лімітів скидання забруднюючих речовин, а також санітарних та інших вимог щодо впорядкування своєї території.

Скидання стічних вод у водні об’єкти допускається лише за умови наявності нормативів гранично допустимих концентрацій та встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин згідно із статтею 70 Водного кодексу України.

Згідно із статтею 33 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” екологічні нормативи встановлюють гранично допустимі розміри викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів.

Посилання заявника на неправильне застосування апеляційним господарським судом пункту 5.2.2 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, який, на думку заявника, передбачає обов’язок відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища лише у разі наявності у порушника прибутку у спірний період, не можуть бути взяті до уваги, оскільки факт заподіяння шкоди відповідачем підтверджено наявними у справі доказами, а обов’язок відшкодовувати шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, встановлено чинним природоохоронним законодавством, зокрема статтями 68, 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, статтею 111 Водного кодексу України тощо.

Про застосування пункту 5.2.2 згаданої Методики йдеться у справі за позовом Державного управління екології та природних ресурсів у Донецькій області до Державного обласного комунального підприємства “Донецькоблводоканал”, відокремленого підрозділу “Виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства” про стягнення збитків, заподіяних державі в результаті порушення природоохоронного законодавства у вигляді наднормативного скиду забруднюючих речовин у стічних водах з очисних споруд біологічної очистки в річку Кривий Торець.

Рішенням господарського суду Донецької області, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду, позовні вимоги задоволено повністю.

Залишаючи судові рішення у даній справі без змін, Вищий господарський суд України, зокрема, зазначив таке.

Твердження відповідача щодо неправильного застосування господарськими судами п. 5.2.2 Методики, згідно з яким розмір відшкодування збитків за наднормативний скид комунальними каналізаціями не повинен перевищувати 50% прибутку за послуги каналізації, з огляду на відсутність такого прибутку у останнього, колегія вважає безпідставними та погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій стосовно того, що нормами чинного законодавства не передбачено звільнення підприємства від обов’язку відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення природоохоронного законодавства, в результаті відсутності прибутку, а виходячи з конституційного принципу верховенства права вказана вище Методика не може суперечити положенням закону та не повинна застосовуватись в тій частині, що не відповідає йому.

У справі за позовом прокурора м. Павлограда, пред’явленого в інтересах держави в особі Державного управління екології та природних ресурсів у Дніпропетровській області до ВАТ “Павлоградвугілля” про стягнення шкоди, рішенням господарського суду Дніпропетровської області позов задоволено.

Рішення мотивовано тим, що відповідачем тривалий час (більш як 8 місяців) здійснювався скид зворотних (шахтних) вод із ставка-накопичувача в річку Самару без дозволу на спеціальне водокористування в частині скиду забруднюючих речовин. Позивачем розрахунок збитків був здійснений з додержанням вимог Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів.

Апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого господарського суду стосовно того, що шкода, заподіяна забрудненням навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному обсязі, однак зазначив у своїй постанові, що поняття “спеціальне водокористування” включає три компоненти: забір, використання і скидання і у дозволі на спеціальне водокористування мають встановлюватися ліміт забору води, ліміт використання води та ліміт скидання забруднюючих речовин, проте підземні води відповідач попутно вилучав разом з вугіллям, тобто не здійснював забір води з водних об’єктів та використання води, а заподіяв шкоду навколишньому природному середовищу скиданням забрудненої, недостатньо очищеної води; вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин не належать до спеціального водокористування; розрахунок суми збитків відповідачем не спростований, а відтак, апеляційний господарський суд дійшов висновків про наявність правових підстав для залишення рішення місцевого господарського суду без змін.

У касаційній скарзі відповідач погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ним здійснювався скид у річку Самару, яка є поверхневою водоймою рибогосподарського призначення 2-ї категорії, забруднених, недостатньо очищених вод, які потрапляли туди при вилученні води з надр разом з видобуванням корисних копалин, однак не погоджується із застосуванням цим судом пункту 5.2.3 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів, зазначаючи, що судам належало проводити розрахунки за пунктом 5.2.2 цієї Методики.

Залишаючи касаційну скаргу ВАТ “Павлоградвугілля” без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду – без змін, Вищий господарський суд України зазначив, що відшкодування шкоди з відповідача стягується не за наднормативні скиди, як це вказано у пункті 5.2.2 Методики, а за те, що ним здійснювався скид забруднених, недостатньо очищених вод зі ставка накопичувача в річку Самару, яка є поверхневою водоймою рибогосподарського призначення 2-ї категорії.

За вказаних обставин суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про застосування пункту 5.2.3 Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків.

2.4. Справи зі спорів, пов’язаних з порушенням законодавства про охорону та використання лісового фонду

Спори даної категорії спорів є нечисленними (становлять 16% від загальної кількості розглянутих місцевими господарськими судами спорів категорії, що узагальнюється). Причинами виникнення спорів були неправомірні дії суб’єктів господарювання щодо порушення:

– Санітарних правил в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.95 N 555, а саме порушення строків проведення санітарних рубок; невивезення з лісосіки деревини в установлений строк або залишення її в місцях рубок; несвоєчасне очищення або очищення місць рубок від порубкових залишків з порушенням вимог лісового законодавства;

– Правил відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.99 N 1378 (втратили чинність з 01.01.2008), а саме рубка дерев, не на призначених для цього ділянках, рубка без лісорубного квитка (ордера) або не в такій кількості і не тих дерев, що зазначені в матеріалах відведення, пошкодження цих дерев до ступеня припинення росту.

Розмір шкоди, заподіяної у результаті таких неправомірних дій суб’єктів господарювання, розраховувався згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству” від 05.12.96 N 1464.

Суб’єктами звернення виступали органи державної влади, уповноважені подавати позови до суду про відшкодування збитків і втрат, завданих внаслідок порушення вимог природоохоронного законодавства у сфері охорони, захисту, використання та відтворення лісів, – Державне управління охорони навколишнього природного середовища, Державне управління екології та природних ресурсів або прокурор в інтересах цих органів, відповідачами – власники або користувачі земель лісового фонду.

Як правило, позовні вимоги ґрунтувались на положеннях Лісового кодексу України, законів України “Про рослинний світ”, “Про природно-заповідний фонд України”, “Про охорону навколишнього природного середовища”, вищезазначених нормативно-правових актів. Переважно дані вимоги були підтверджені належними доказами (протоколом про адміністративне правопорушення; вимог лісового законодавства, постановою у справі про адміністративне правопорушення вимог лісового законодавства, розрахунком розміру шкоди) та задовольнялись господарськими судами.

Так, у справі за позовом Полтавського міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Багачанської першої сільської ради до приватної агрофірми “Агроінвест” про стягнення збитків, завданих лісовому господарству внаслідок незаконної порубки дерев, рішенням господарського суду Полтавської області позовні вимоги задоволено повністю на підставі такого.

Відповідно до статей 36, 89 Лісового кодексу України полезахисні смуги належать до лісів першої групи, спеціальне використання лісових ресурсів є платним. Ліси в Україні є власністю держави, а отже, порубка лісу без отримання спеціального дозволу порушує інтереси держави.

Статтею 107 Лісового кодексу України передбачено, що підприємства зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового законодавства, у розмірах і порядку, визначених законодавством України.

Згідно зі статтею 62 Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік”, статтею 64 Закону України “Про Державний бюджет України на 2006 рік”, статтею 47 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” грошові стягнення за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності, є джерелом формування спеціального фонду місцевого бюджету за місцем заподіяння шкоди.

Розрахунок розміру збитків, завданих лісовому господарству, проведено Державним управлінням екології та природних ресурсів у Полтавській області на підставі Такс для обчислення шкоди, заподіяної лісовому господарству, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.12.96 N 1464.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду рішення господарського суду Полтавської області скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції обґрунтовано тим, що Багачанська перша сільська рада подала до місцевого господарського суду заяву, в якій зазначила, що питання, про які йдеться в позові, не належать до юрисдикції сільської ради, а тому даний позов в інтересах Багачанської першої сільської ради не відповідає дійсності і не може бути задоволений, оскільки порубка дерев, яка мала місце, проведена за межами території Багачанської першої сільської ради.

Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду та залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, зазначив таке.

Предметом спору у даній справі є відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок незаконної порубки дерев.

Збитки, завдані внаслідок незаконної порубки лісових ресурсів на території Багачанської першої сільської ради Великобагачанського району, у відповідності зі статтею 47 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, статтею 62 Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік”, статтею 64 Закону України “Про Державний бюджет України на 2006 рік” (аналогічні статті в законах України “Про Державний бюджет України: на 2007 рік – ст. 59; на 2008 рік – ст. 52; на 2009 рік – ст. 48) підлягають стягненню та зарахуванню до місцевого фонду охорони навколишнього природного середовища Багачанської першої сільської ради Великобагачанського району, на території якої вчинено правопорушення.

Таким чином, господарський суд Полтавської області дійшов обгрунтованого висновку про те, що у даному випадку відшкодуванню підлягає шкода, заподіяна навколишньому природному середовищу, а не майнова шкода, заподіяна власнику лісосмуги.

Ухвалою Верховного Суду України відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду зазначеної постанови Вищого господарського суду України.

Як засвідчив проведений аналіз, у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням вимог лісового законодавства, у випадках, коли контролюючими органами при проведенні перевірок дотримання природоохоронного законодавства встановлювався факт правопорушення, вчиненого невстановленими особами, позови контролюючими органами заявлялися до лісових господарств, на території яких виявлено правопорушення.

Так, Державне управління екології та природних ресурсів у Волинській області звернулося в господарський суд з позовом до ДП “Камінь-Каширський лісгосп” про стягнення суми, посилаючись на те, що перевіркою було виявлено порубку 110 дерев на не призначених для цього ділянках, рубки дерев без лісорубного квитка. Лісокористувачем ДП “Камінь-Каширський лісгосп” не забезпечено охорону і збереження закріплених лісів, допущено їх самовільну порубку, яку своєчасно не було виявлено, тобто порушено вимоги статті 18 Лісового кодексу України, якою постійних лісокористувачів зобов’язано вести лісове господарство, здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів та використовувати земельні ділянки лісового фонду способами, які забезпечували б збереження оздоровчих та захисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для їх охорони, захисту, використання і відтворення.

Відповідно до статті 88 Лісового кодексу України службові особи лісової охорони зобов’язані запобігати порушенням правил охорони і захисту лісів, установленого порядку використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду, що можуть впливати на ліс, і припиняти їх.

Порушення вимог лісового законодавства призвело до незаконної порубки лісу на території Карпилівського лісництва ДП “Камінь-Каширський лісгосп”.

Згідно зі статтею 100 Лісового кодексу України підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодувати шкоду, заподіяну лісу внаслідок порушення лісового законодавства.

Відповідно до вимог статті 1172 Цивільного кодексу України юридична особа відповідає за шкоду, заподіяну працівником при виконанні ним своїх службових обов’язків.

Заперечуючи проти позову, ДП “Камінь-Каширське лісове господарство” у відзиві на позовну заяву вказало, що на підставі статті 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, статей 99 і 100 Лісового кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 05.12.96 N 1464 “Про такси обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству” відповідальність за самовільне спеціальне використання природних ресурсів, у тому числі й за незаконне вирубування та пошкодження дерев і чагарників, покладається саме на підприємства, установи, організації та громадян, які заподіяли таку шкоду. Згадані норми не передбачають відповідальності за незабезпечення збереження лісів і лісових насаджень.

До того ж у частині другій статті 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” зазначаються особи, які мають право на відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Частина 2 статті 97 Лісового кодексу України відносить до числа позивачів у справах про стягнення коштів на покриття шкоди, заподіяної державі порушенням лісового законодавства, поряд з державними органами, також постійних лісокористувачів.

Задовольняючи повністю цей позов рішенням, господарський суд Волинської області керувався статтями 1 8, 88, 54, 100 Лісового кодексу України, статтею 1172 Цивільного кодексу України, Правилами відпуску деревини на пні в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України N 1378 від 29.07.99, Таксами на деревину лісових порід, що відпускається на пні, і на живицю в лісах України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України N 44 від 20.01.97.

У рішенні господарського суду зазначено, що заперечення відповідача не беруться судом до уваги, оскільки останнім не надано суду доказів вчинення ним дій щодо збереження та охорони лісів.

В апеляційному і касаційному порядках рішення не оскаржувалось.

З таких же мотивів частково задоволено позов Державного управління екології та природних ресурсів у Закарпатській області до Воловецького державного лісогосподарського підприємства у справі господарського суду Закарпатської області.

У рішенні також зазначено, що відповідач може скористатися правом регресної вимоги до підрядників – розробників лісосік.

У касаційному порядку судове рішення по справі не переглядалось.

2.5. Справи зі спорів, пов’язаних з порушенням законодавства про охорону та використання надр

Дана категорія спорів є найменш численною (3% від загальної кількості розглянутих місцевими господарськими судами спорів категорії, що узагальнюється).

Причинами виникнення цих спорів були:

– самовільне надрокористування (без спеціального дозволу та акта про надання гірничого відводу);

– невикористання чи використання не за призначенням орендованої для розроблення земельної ділянки;

– неправомірні дії чи бездіяльність спеціальних органів ліцензування.

Суб’єктами звернення, на відміну від інших категорій спорів, поряд з органами державної влади та місцевого самоврядування, виступали суб’єкти господарювання, зокрема, у спорах, пов’язаних з порядком видачі спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр.

Серед позовних вимог заявлялись як майнові (про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним видобуванням корисних копалин; стягнення незаконно отриманого доходу), так і немайнові (про розірвання договору на право тимчасового користування землею для розташування кар’єру; розірвання договору оренди земельної ділянки, наданої для видобутку корисних копалин; припинення самовільного користування надрами).

Слід зазначити, що на даний час відсутній механізм (методика) визначення розміру шкоди, заподіяної суб’єктами господарювання внаслідок незаконного користування надрами.

Як свідчить судова практика, при вирішенні спорів, пов’язаних із самовільним надрокористуванням, господарські суди задовольняли позовні вимоги у разі коли позивач (чи прокурор) звертались з вимогою про стягнення незаконно отриманого доходу від несанкціонованого видобування корисних копалин.

При цьому суд виходив з того, що статтею 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” передбачено, що незаконно добуті в природі ресурси та виготовлена з них продукція підлягають безоплатному вилученню, а знаряддя правопорушення – конфіскації. Одержані від їх реалізації доходи спрямовуються в республіканський Автономної Республіки Крим і місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища. Розмір незаконно отриманого доходу вираховувався виходячи з кількості добутих корисних копалин.

Разом з тим, у випадку пред’явлення вимог про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної незаконним видобуванням корисних копалин за відсутності ліцензії, господарські суди відмовляли у задоволенні таких позовних вимог.

Мотивуючи таку позицію, господарський суд посилався на роз’яснення Вищого арбітражного суду України N 02-5/744 від 27.06.2001 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища”, згідно з яким шкода, заподіяна внаслідок порушення природоохоронного законодавства, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі. Шкода, заподіяна внаслідок порушення цього законодавства, повинна відшкодовуватись у розмірах, які визначаються на підставі затверджених у встановленому порядку такс і методик обрахування розмірів шкоди, що діють на час здійснення порушення або, у разі неможливості встановлення часу здійснення порушення, – на час його виявлення. Відсутність таких такс або методик не може бути підставою для відмови у відшкодуванні шкоди. У такому випадку шкода компенсується за фактичними витратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням завданих збитків, у тому числі неодержаних доходів, тобто загальними правилами природоохоронного законодавства і статтями 440, 453 Цивільного кодексу УРСР (який діяв на той час).

Господарський суд зазначив, що прокурор та позивач просили стягнути вартість незаконно видобутого піску як будівельного матеріалу, а не розмір збитків, заподіяних навколишньому середовищу, а на підтвердження позовних вимог слід було подати розрахунок витрат на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням завданих збитків, у тому числі неодержаних доходів.