Юрінком Прес
“Юрiнком Прес” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Дорога до дому – Полянський Є.Ю.

0 363

           Лише уявіть спекотний сонячний день, такий характерний для середини літа на узбережжі північного Причорномор’я. Трави вже встигли висохнути, листя каштанів набуло рудого відтінку, наче дійсно обпалене нещадним сонячним промінням. Степ і море – те надзвичайне, побудоване на контрасті поєднання золотистих рівнин і зелено-блакитної безодні води, що особливо вабить своєю прохолодою в гарячі літні дні. Над головою ж розкинулось безкрає блакитне, безхмарне і приязне небо. 

Глибина синяви і золото степу – алегорія, що стала національним символом гордої країни і її непереможного народу. Адже ніщо не може бути прекраснішим оздоби самої природи в її натуральному вигляді.

На чорноморському узбережжі, вздовж зручної і тихої затоки, розкинулася територія Одеси – міста, що стало, без перебільшень, всесвітньовідомим. Хоча за мірками всесвітньої історії місто і було відносно молодим, однак культурне значення його було безмежним. Хто не чув про Одеський оперний театр, Приморський бульвар, пам’ятник Дюку де Рішельє, Дерибасівську, Пушкінську… Про численні пам’ятки культури й архітектури в історичній частині міста. Разом з тим, Одеса була достатньо сучасною: з висотними житловими комплексами, часто розміщеними непродумано і хаотично, безкінечними потоками автомобілів, котрі в час пік вишиковувалися в кілометрові низки заторів, натовпами людей, що поспішали кудись вулицями, втупившись в екрани своїх гаджетів. 

            Гаджети… наскільки глобально змінили вони спосіб життя людини всього за кілька десятиліть… 

  Втім, майже незмінним залишався міський залізничний вокзал. Традиційно, прибуття кожного пасажирського потягу дальнього сполучення з гучномовця на стіні головної будівлі вітали старенькою мелодією пісні «Біля Чорного моря», що стала своєрідною візитівкою якщо не самого міста, то його залізничного вокзалу. 

            Якось зранку втомлена і захрипла мелодія ознаменувала прибуття чергового потяга. Люди висипались на перон, радіючи ранковій прохолоді і свіжості, особливо після тісної і задушливої обстановки вагонів. Із вагона вийшов і чоловік: вище середнього зросту, підтягнутий, засмаглий шатен з досить довгим і густим волоссям, зібраним позаду в хвостик, обвітреним обличчям, на котрому виділялись широко посаджені карі очі, вираз яких видавав розумну та освічену особистість. А от лукавий блиск очей свідчив про значний рівень безпутності й авантюризму вказаного суб’єкта. 

           На вигляд нашому герою було років за сорок, швидше за все, навіть сорок п’ять. На плечі мав об’ємний рюкзак, сам він був одягнений в світлі шорти до коліна, оранжеву футболку, сандалі, а його голову вінчала досить крислата панама. Звали его Микола, або ж, як він сам себе називав – Нік. В Одесу він завітав вперше за двадцять років, і вперше після війни, хоча в цьому південному місті він прожив значну частину свого життя: тут закінчував школу, вчився в університеті, саме тут відбувалися найяскравіші пригоди молодості, про які він добре пам’ятав, але соромився згадувати вголос в пристойних компаніях. 

Так вже склалася доля нашого героя, що дуже багато років він прожив в інших країнах. Нік завжди вважав себе космополітом, і гордо заявляв: «Я громадянин світу, для мене не існує штучних бар’єрів». Він не жартував. У першу чергу, він усунув мовний бар’єр, досконало вивчивши англійську мову. Крім цього, він з більшим чи меншим успіхом вивчав і інші – складні та специфічні мови, наприклад, тайську та китайську. В принципі, він вивчав мову кожного народу, у країні якого перебував тривалий час. А країн Нік відвідав величезну кількість. Побаченого та пережитого ним вистачило б на життя кількох десятків середньостатистичних особистостей, які не спромоглися показати свій ніс далі Анталії і Кемера, ну або ж Кракова і Праги. 

Людина-енциклопедія, цей епітет найбільш би пасував до образу нашого героя. За його плечима лишалося кілька вищих освіт, але що найцінніше – постійна і безупинна самоосвіта, що не припиняється ні на секунду… 

Проте і звичайні людські слабкості не були чужими Ніку. Ще з юності він мав величезний успіх у дівчат і жінок, не докладаючи жодних зусиль, щоб завоювати увагу і прихильність представниць прекрасної статі. З роками його здібності не втратили свого блиску, навіть виграли за рахунок непересічності його зрілого розуму та дивовижної ерудиції.

Прожиті роки позначилися і на зовнішності нашого героя, який поступово з привабливого молодика перетворився на досвідченого дорослого чоловіка. Як наслідок, юні дівчата більше не поглядали на нього крадькома, а, проходячи повз, дивилися ніби крізь нього, ніби його на цьому місці не було. Можливо, це якось зачіпало самолюбство Ніка, і швидше за все – зачіпало дуже сильно, адже, як відомо, чого не варто, те й кортить. Однак не будемо квапити події, а повернемося до моменту, коли Нік вийшов з будівлі залізничного вокзалу.   

Загалом наш герой планував пробути в Одесі п’ять днів, а весь візит до України було розраховано на тиждень. Квиток на авіарейс у наступну, поки що не звідану ним точку світу, вже лежав у нього в кишені. Летіти ж він мав з міжнародного аеропорту Бориспіль, тому наприкінці вояжу на нього чекав переїзд у Київ. Попереду було п’ять вільних днів біля Чорного моря, але спочатку треба було вирішити питання з розміщенням. Невибагливий до умов, Нік ніколи не знімав готельні номери. Його вибір був або на користь хостелів, або орендованих квартир. У розпал курортного сезону в Одесі з цим було проблематично, проте Нік встиг заздалегідь забронювати квартирку в старій частині міста, практично в самому центрі. З урахуванням помірного розміру орендної плати та з огляду на фото приміщення розраховувати на гарні умови було сумнівно. Але вибору, в будь-якому разі, не було, та й зручності не були для нашого мандрівника в пріоритеті.

Приїхавши за потрібною адресою, Нік зайшов до старого одеського дворика-колодязя. Усередині панував повний занепад. Стіни будівель, посилені дерев’яними підпірками, незрозуміла будова практично посеред двору, що нагадувала чи то сарай, чи то громадську вбиральню. Обвалена штукатурка, небезпечно обвислі шматки дерев’яних карнизів, які все ще якимось дивом залишилися на своєму місці. Однак тішила велика кількість зелені, а як результат – такі бажані в спекотні літні дні тінь і прохолода. 

Піднявшись на другий поверх, мандрівник натиснув на затерту кнопку дзвінка, під якою фломастером була кострубато намальована цифра 6. За якийсь час усередині квартири почувся шурхіт, і нарешті вхідні двері відчинилися. На порозі стояла жінка років 60-ти, повновида брюнетка з кучерявим волоссям, вдягнена в зелений сарафан, на ногах у неї красувалися сині гумові шльопанці. Проте в першу чергу Нік звернув увагу на її великий м’ясистий ніс з горбинкою, дуже вже фактурною і примітною була ця частина її тіла. 

«Добрий день! Наскільки розумію, Ви – Софія?» – промовив мандрівник.           

«Добрий, власною персоною. Софія Михайлівна. Проходьте, покажу ваш президентський люкс», – відповіла жінка з легким сарказмом.

          Нік переступив поріг. Звичайно, у житті він бачив різне й зупинявся і в гірших халупах, проте зіткнутися з такими умовами в Одесі він був морально не готовий. Квартира перебувала в гнітючому стані, ремонт у ній востаннє явно проводили ще до народження нашого героя. Цю думку підтримував і інтер’єр 60-70-их років ХХ століття: мінімалістичний і вбогий, він, скоріше, був схожий на рештки корпусу затонулого на дні океану корабля. Втім, це можна було б сказати і про саме приміщення в цілому.   

            «Перепрошую, – почав було Нік. – На фото все виглядало значно пристойніше. Може, тут ще й таргани і воші водяться?»

            «Що ви таке кажете, шановний, – розлютилася Софія Михайлівна. – Які воші? Я їх лише нещодавно витруїла, немає тут ніяких вошей. А що ж до тарганів, то відколи це невинні створіння стали проблемою? Вони Вам заважають? Ну так і Ви живіть і їм не заважайте!»

             Микола не знав, що й відповісти. Але пані сама розставила всі крапки в їхній розмові: «Шановний, Ви сплатили мені броню, що відповідає вартості двох днів проживання. Хочете –  живіть, хочете – ні, але гроші я вам не поверну». 

 

Наш герой уже було хотів висказати усе, що накипіло на душі, проте сперечатися явно було марно. Урешті згодилися, що він живе два дні і з’їжджає. Нік розраховував підшукати собі інше житло на дні, що залишилися: і чистіше, і з більш приємною господинею.  

Перший день перебування наш герой вирішив присвятити відвідинам пам’ятних місць своєї молодості. Прогулявся Дерибасівською, Приморським бульваром, пройшовся тінистими алеями парку Шевченка. Так, місто змінилося з днів його останнього візиту. Стало сучаснішим і якимось безликим, уже мало що нагадувало стару Одесу. Ну, хіба що цей давній дворик-колодязь, і ще колоритний норов господині орендованої квартири. 

Вечір того дня видався задушливим, і розслабитися після тривалих прогулянок Ніку ніяк не вдавалося. Кондиціонера у приміщенні не було, а специфічний запах і загальний антураж «президентсього люксу» доводили навіть бувалого мандрівника до депресивного стану. «Варто піти прогулятися. Може, посиджу трішки в кафе. Що менше знаходитимуся у цій клопівні – то краще». Вагатися не довелося, і Нік, одягнувши своє невибагливе туристичне вбрання, вийшов на вечірню прогулянку. З пів години побродив історичним центром, та задоволення так і не отримав: звідусіль надходив нестерпний жар – від тротуарних плит, стін будинків, від усього з кам’яною основою. «Час уже десь зупинитися і випити чогось прохолодного», – подумав наш герой. 

Нік завважив пристойне на вигляд кафе в одному з провулків міського центру, де й зупинився. Напрочуд, у самому закладі людей практично не було. Присівши за столик, він зробив офіціанту замовлення: холодне пиво, смажену картоплю з гарячими мисливськими ковбасками. Нік не любив кулінарні розкоші і віддавав перевагу простій їжі. Ймовірно, за звичкою – його давно вже ніхто не балував якісними домашніми стравами.  

Минув якийсь час, Нік неквапливо допивав великий келих пива. Він звернув увагу на молоду дівчину, що пройшла до кафе і сіла за сусідній столик. Дівчина насправді була юною: ледь за двадцять, вродлива – струнка брюнетка з правильними та красивими рисами обличчя, виразними чорними очима, гарною смуглявою шкірою. Брюнетка була вбрана у звичайну і недорогу червону сукенку, яка, однак, дуже пасувала її зовнішності. “Lady in red”, – подумав Нік. Тепер уся його увага була прикута до незнайомки. Їх погляди зустрілися. Ясна річ, дівчина першою відвела погляд, Нік ніколи не програвав психологічну дуель – хто протримається довше. У його поглядах ніколи не було й тіні сором’язливості чи боязкості, навпаки – погляд його завжди залишався відкритим, привертав до себе та інтригував. Дівчина знову поглянула на нього та посміхнулася. Нік посміхнувся у відповідь. Він піднявся та сів за її столик. «Привіт, – сказав він. – Я Нік».  

– Вітаю, Іра. Дуже приємно. Я думала, Ви іноземець.

– Певною мірою так і є, я мешкаю закордоном уже дуже давно. У різних країнах. 

– Це захоплює. Я просто обожнюю розповіді про далекі країни та подорожі.

Звісно ж, Нік дуже збадьорився. Він був до непристойності красномовним, а розповіді його були неймовірно красиві та цікаві. Дівчина швидко припинила соромитися і частенько посміхалася оповідачу чарівною та наївною посмішкою. Вона розмістилася зручніше за столиком, підперши підборіддя рукою, і, не відводячи очей, дивилася на нашого героя захопливим та ніжним поглядом. 

«Маєш плани на вечір?», – спитала вона. Нік зрадів ще більше. «Я повністю  у твоєму розпорядженні», – відповів він своїй новій подрузі. А сам у той же час мислив, як йому бути: зовсім недоречно було приводити панянку у ту моторошну клопівню, яку він орендував. Судячи з усього, варто знайти готельний номер, на щастя, коштів для цього було цілком достатньо. Нік був морально готовий і до більших витрат, адже симпатична брюнетка повністю його зачарувала, особливо йому лестив її юний вік. 

«Мушу ненадовго відлучитися», – сказала брюнетка і рушила в сторону дамської кімнатки. Нік же залишився в очікуванні та передчутті. Так він просидів хвилин десять. Іри не було видно. Нік піднявся, пройшовся закладом, заглянув до сусідньої зали. Новоспеченої супутниці не було видно ніде. 

«Перепрошую, – звернувся він до офіціанта. – Ви часом не бачили, куди пішла брюнетка в червоній сукні?».

«Якщо не помиляюся, вона нещодавно пішла», – прозвучало у відповідь. 

Нік відчув болючий удар по самолюбству. Він уже встиг збудувати надії, фактично – звести повітряні замки. І ось так… по-англійськи. То що ж сталося, у чому він схибив..? Задумливо він поліз до своєї сумки, що висіла на спинці стільця. Тут його очікував новий неприємний сюрприз. Нік довго шукав рукою всередині сумки телефон та портмоне. Не могли ж вони зникнути безслідно. Однак, їх там не було. Глянув на підлозі – також нічого не випало. По телефону він розмовляв сидячи за столиком кафе, отже, тоді телефон гарантовано був у нього. 

Від усвідомлення того, що сталося, Ніку ставало все більше і більше боляче. Черговий удар по самолюбству, плюс усвідомлення майбутньої, якої-не якої – а все ж катастрофи. З усіх номерів телефону наш герой напам’ять знав лише власний. Він не мав звички запам’ятовувати номери, для цього закономірно служила пам’ять телефона. Інтернет-банкінг також цілком залежав від телефонної трубки. Уся потрібна йому інформація була зосереджена в його телефоні. Зникло і портмоне, а там гроші, там – кредитні картки… На щастя, хоч паспорт злодійка не прихопила, і то лиш тому, що Нік не носив документи із собою. Так само й зберігся і посадковий талон на авіарейс – був вкладений всередину паспорта. Ну, що ж, хоч документи і квиток на літак залишилися у нашого героя.

Однак, якщо глобальна катастрофа здавалася поки абстрактною, то катастрофа моментальна неухитно наближалася. Офіціант приніс рахунок і ввічливо попередив, що заклад зачиняється за 15 хвилин. Нік пригощав підступну брюнетку хорошим вином і недешевими закусками, відтак на додаток до його пива рахунок добряче виріс. І тепер складав кругленьку суму. 

Нік поліз до кишені і витряхнув звідти на стіл кілька монет і дрібних купюр. «Вистачить хіба на буханку хліба…», – подумав бідолага. Що ж, ніяких варіантів, варто давати дьору. Він згріб зі столу свій дріб’язок назад до кишені, зробив вигляд, що чаклує над блокнотиком, у якому йому принесли рахунок, поклав його на стіл, неспішно зібрав речі, піднявся, пройшов з посмішкою й словами вдячності повз офіціанта, з почуттям власної гідності пройшов за двері закладу… і щосили побіг, надіючись відірватися від можливих переслідувачів. Проте, ніхто його не переслідував, і, промчавши три-чотири квартали, втікач зупинився перевести подих.

  Так, бідолага пережив справжнє фіаско. У своїх же очах він опустився настільки низько, що соромно було подивитися на себе в дзеркало. Для цього були причини. Нік картав себе за безрозсудне захоплення не за віком молодої для нього дівчини, на гачок якої він потрапив як безмізкий карась. Справу зроблено, а нині варто було шукати вихід із ситуації, що склалася. Грошей не було і зняти їх з рахунку було неможливо, оскільки картки видавалися іноземними банками, які були відсутні в Україні. Інтернет-банкінг без телефону не доступний. Жодні з номерів знайомих в Одесі на думку не приходили. Де проживали інститутські друзі він пам’ятав лиш приблизно, та й це не допомогло б йому знайти конкретну адресу. Та і вже дуже давно Нік нікого не бачив, як то кажуть, одних вже не було, а інші були далеко…

Виходить, позичити грошей було ні у кого. Відтак, необхідно знайти якийсь елементарний підробіток, здатний прокормити його впродовж найближчих кількох днів. Адже за шість днів на нього очікував переліт до іншої країни, а на свою історичну Батьківщину, певно, нога його більше не ступить.  

Тож протриматися потрібно зовсім недовго. Підзбирати коштів на дорогу до Києва. На прожиття. Загалом, мова йшла про невеликі суми, і у Ніка з’явилися ідеї. Крім того, з’явилася думка зв’язатися із друзями у соцмережах… та, на жаль, він не пам’ятав паролів – не вводив їх роками, на щастя (чи на жаль) паролі автоматично підставлялися з журналу браузера телефону.

Лише пізно вночі Нік повернувся до свого непоказного помешкання. «Доведеться проживати тут до кінця перебування в Одесі», – сумно зауважив безутішний ловелас.  

Настав ранок. Перед пошуком роботи слід було підживитися. Грошей практично не було, тому Нік купив у супермаркеті найдешевшу буханку хліба. Хліб він вирішив лишити на обід, а тим часом прогулятися до ринку «Привоз», який ледь не всесвітньо відомий – завдяки своєму знаному колориту. Нині колорит, звісно ж, зовсім не той, та найсмачніші продукти продаються все ж саме тут.

Отож, Нік зібрався йти до «Привозу» куштувати. Куштувати що? – поцікавитеся ви. Бринзу, солоне сало, копчену підчеревину, кров’яночку, м’який сир, масло, млинці… та абсолютно усе, що лише можна було спробувати, прикинувшись покупцем.

Основна маса цих продуктів продається у так званому «молочному корпусі» – великому і просторому павільйоні чисто радянської архітектури, що розташований прямісінько в причілку ринку зі сторони залізничного вокзалу. У покупця, що лиш зайшов сюди, розбігаються очі від різноманітності домашніх продуктів. Навіть найпереконливіші прихильники систем здорового харчування відчувають запаморочення від вигляду та запаху делікатесів. Покупець очима з’їв би усе й від разу – аби лише вистачило коштів. Але якщо грошей немає – ніхто не забороняє принаймні пригоститися продуктами. Основне – переконати продавця у серйозності своїх намірів, тоді рука його буде щедрою, а шматочки «на пробу» – більшими.    

      Нік завжди був вправний у відігруванні ролей, вдалася йому і роль покупця. Достатьно він накуштувався різних смаколиків. «Шановний, скуштуйте бринзочку! Є жирніша, є пісніша, є – прямісінько як для Вас!». «Та що ви таке кажете, Ви не знайдете смачнішої!». «Не проходьте повз, хоч скуштуйте!». На щастя, Нік умів бути ввічливим та доброзичливим, відтак ніхто з продавців не ображався на надміру вибагливого покупця, який прискіпливо обирав, однак нічого не купував. «Що ж, завтра якщо прийду сюди, то однозначно аби щось купити», – думав Нік.      

Іти на пошуки роботи з повним шлунком було куди приємніше. І куди ж він прямував? Де шукати роботу? Якщо пригадуєте, Нік навіть не мав можливості скористатися Інтернетом. Можна було лише ходити і шукати. Практично, як голку в стозі сіна. Пристойно протинявшись знемагаючим від спеки містом, бідолага зупинився біля фасаду будівлі. На вивісці офісного приміщення вимальовувався напис: «Бюро перекладів». Логіка Ніка була ясною: англійською він володів винятково, цілком міг підзаробити трішки грошей. Йому вистачило б. 

          В офісі він вияви дівчину-адміністратора та двох парубків, які схилилися над клавіатурами комп’ютерів та ліниво, по букві, щось друкували.

«Чим можу допомогти?» – ввічливо спитала дівчина.

– Я міг би на кілька днів запропонувати свої послуги з перекладу. Будь-якої складності та на будь-яких умовах. Я досконало володію англійською.

Вираз обличчя панянки став більш офіційним. А хлопці-перекладачі підняли голови і витріщились на гостя недобрим поглядом. «Розумієте, наразі у нас повний штат працівників. Звісно, ми могли б запропонувати Вам якусь роботу, якщо така знайдеться, та, в будь-якому разі, необхідне підтвердження рівня володіння мовою. Ви маєте сертифікат міжнародного зразка?» – сухо спитала дівчина.

Звісно ж, Нік мав сертифікат. І звісно ж – не з собою. Однак жодні аргументи не справляли жодного впливу на дівчину, сертифікат був необхідним, принаймні його фото в телефоні. Та телефону, а відповідно – і сертифікату, не було.

Бідолашний змарнував немало часу й обійшов ще купу агентств. Та результативність цих походів була однаково невтішною: зайвої роботи, яку йому могли б запропонувати, не було.

Ішла п’ята година пообіддя. Нік не поспішаючи брів однією з палючих одеських вулиць. Думки його змішалися і всі останні події здавалися справжнім сюрреалізмом. А їсти знову хотілося, обідня пора давно минула. 

«Час повертатися на базу, – подумав він. – Завтра приїде ця тітка Соня, яка ж неприємна й непроста розмова на мене чекає… А якщо домовитися не вдасться? Або якщо у неї вже є мешканці на наступні дні. Що ж, тоді на додаток до всього я ще й виявлюсь безхатьком».

По приходу до своєї нікчемної оселі наш герой з’їв чималий шматень хліба, запив водою з-під крану, після чого впав на ліжко і заснув. Він так хотів прокинутися і виявити, що це був лише сон, точніше – жахіття… Та не вдалося, це таки було наяву. 

          Увечері Нік навіть не виходив на вулицю. Він душевно страждав. Упродовж цих довгих років його постійно оточували люди, обличчя котрих, наче калейдоскоп, змінювалися у відпрацьованому ритмі. А зараз життя зупинилося, Нік лишився сам-на-сам із собою… сам-на-сам із цілим Всесвітом. Адже у нього немає нікого, хто міг би його підтримати і кому він міг би відкрити душу. Є купа одноденних знайомих, та друзів – немає. Немає людини, якій можна було б відкритися. У його житті було до непристойності багато жінок, однак не знайшлося тієї, з котрою йому захотілося б лишитися. Він об’їздив майже увесь світ, проте ніде йому не було місця – його місця. Осмислюючи усе це, Нік згадав стару одеську колоритну фразу: «Молодой человек, думаете Вы гроссен пуриц? Да Вы еле-еле (…)». Перекладалось це зрозуміло та цензурно як: «Гадаєте, Ви великий принц? Та ви ледь-ледь ніхто». Саме про це зараз і думав Нік. Він був самотнім, зовсім самотнім.   

Софія Михайлівна з’явилася в домовлений час – близько десятої ранку. Судячи з усього, виглядав Нік жалюгідно, оскільки початок його розповіді про всі біди останніх днів слухачка сприйняла спокійно. В принципі, як і всю оповідь. Похитавши головою, тітка Соня видала ряд неймовірно нецензурних компліментів на адресу брюнетки в червоному, яка залишила Ніка без телефона й гаманця. «Та і Ви молодець, любчику, – сказала вона. – І в старій печі дідько топить? Будете на майбутнє більш перебірливим. Не все те золото, що блищить», – корінна одеситка видавала одну мудрість за іншою.  

«І що ж мені з Вами робити, любчику? Ясна річ – грошей у вас немає. Що ж, наступні два дні квартира вільна, далі ж – заїжджають нові мешканці. Можу запропонувати гешефт: з Вас – генеральне прибирання у всіх приміщеннях, тільки якісне, а я перевірю проміжкові результати. І живете ці два дні. Згода?» Пропозиція Софії Михайлівни видалася Ніку подарунком долі. Авжеж, він був вдячний і не скупився на слова вдячності.

Залишаючи помешкання, тітка Соня зупинила погляд на залишках буханки хліба, що лежала на кухонному столі. «Тааак, не дуже багатий у вас раціон, любчику», – підмітила вона вголос. Нік лише ніяково посміхнувся і розвів руки. «Вам для прибирання згодиться якийсь елементарний інвентар і засоби, відправлю племінника, він принесе. Побудьте тут годинку, не відлучайтеся». Після цих слів господиня пошкутильгала до виходу.   

Микола сів за обідній стіл і сумно глянув на залишки хліба. Їсти не хотілося. Точніше хотілося, при цьому, дуже… але це наразі не мало жодного значення, тому наш герой просто сидів і втупився в одну точку. На щастя, таких точок вистачало на досить неохайній і брудній кухонній стіні. 

Якийсь час потому Нік здригнувся від стукоту у вхідні двері. Відчинивши, він побачив хлопчину років чотирнадцяти, невисокого зросту, з чорним кучерявим волоссям і ластовинням, що рясно вкривало обличчя. Так, це був племінник Софії Михайлівни. Приніс кілька пакетів. В одному були ганчірки, губки і кілька видів мийних засобів. А в іншому… на превелике здивування, Нік виявив тарілку смаженої картоплі, три чималі котлети, бокс з ікрою з баклажанів (або, як казали в Одесі – ікрою із синеньких). На додаток до цього, були там ще й помідори і кілька персиків. Від вигляду царського подарунку Ніку перехопило подих. Без перебільшень – віднині він був готовим молитися Софії Михайлівні та всій її сім’ї. 

Оминемо детальний опис прибирання «президентського люксу». Можливо лише констатувати, що навіть найскурпульозніше прибирання не дуже-то й впливало на зовнішній вигляд стін, підлоги чи стель в приміщенні. Це ж стосувалося й предметів інтер’єру. Однак Нік робив усе прямо оскаженіло. По-перше, з почуття обов’язку. По-друге, цей процес відволікав його від роздумів про рівень власної нікчемності. 

Так минула майже уся ніч. Лише під ранок смертельно втомлений Нік фактично звалився на ліжко і моментально заснув непробудним сном. Коли прокинувся, настінний годинник показував десяту ранку. 

Доласувавши залишками кулінарної розкоші, люб’язно наданою тіткою Сонею, наш герой вирушив у місто на прогулянку. Він перебував у непоганому настрої, ситний і смачний сніданок цьому очевидно посприяв. Нік міркував, що в цілому особливих проблем у нього немає, залишилося «перекантуватися» один день без житла і придбати квиток до Києва, плюс необхідні гроші на мінімальні дорожні витрати. Потрібна була зовсім невелика сума, і він розраховував її знайти. Яким чином – на це запитання відповіді поки не було. 

Прогулюючись залитим сонячним світлом містом, Нік дійшов аж до Потьомкінських сходів на Приморському бульварі. Поруч з пам’ятником Дюку де Рішельє стола група іноземних туристів, осіб десять. Розмовляли англійською, однак, судячи з їх вимови, були ані британцями, ані американцями. Неподалік розходжувала жінка, точно місцева, яка підвищеним тоном розмовляла по телефону. Нік наблизився ближче і прислухався. Йшлося про перекладача, якого щойно відвезли до лікарні з переломом ноги. Ймовірно, він невдало впав на Потьомкінських сходах. Прямо-таки анекдот. Виникла необхідність у новому перекладачі, при цьому, негайно, та судячи з безпомічних реплік співрозмовників – це виявилося неможливим. Нік підійшов до жінки з телефоном і жестом попросив її відволіктися. Реакція була очікувано роздратованою, проте жінку зацікавила пропозиція Ніка побути у ролі перекладача.  

– Впевнені, що зможете впоратися? Синхронний переклад – не для всіх.

– Не хвилюйтеся, це не проблема. Та я не зможу допомогти безоплатно, я вкрай обмежений у фінансах.

– Ну гаразд, якщо зможете пристойно перекладати і готові супроводжувати наших гостей до шостої вечора, ми заплатимо Вам як за повний робочий день. 

Вона схилилася до Ніка, назвавши суму. Наш герой схвально кивнув у відповідь, а на його обличчі засяяла посмішка. 

Зайве розповідати – Нік легко впорався з поставленим завданням. Туристи виявилися австралійцями, і він дуже швидко став їх кумиром. Решта дня завершилася розмовами Ніка з гостями міста на всяку всячину тем. Він мав відповідь на усі можливі запитання, а якщо й не знав чогось – завжди знаходив, що відповісти. 

День минув швидко. Великий імпровізатор чудово провів час, заробив трішки грошенят – відтепер усе було добре. До нього повернувся його звичний настрій, очі світилися радістю, а на обличчі сяяла задоволена посмішка. 

Завтра вранці йому необхідно було звільнити квартиру, а післязавтра ближче до обіду спокійно можна рушати до Києва. Питання ночівлі Ніка не лякало, цілком зійде ліжко у хостелі, гроші на це були.

Повернувшись до своїх апартаментів він помітив на обідньому столі яблучний пиріг і записку від Софії Михайлівни. Вона просила звільнити приміщення до сьомої ранку завтрашнього дня, оскільки нові мешканці приїжджали дуже рано. Це не було проблемою для Ніка. Він подумки подякував колоритній одеситці за смачний пиріг, яким він наласувався від душі і попрямував спати. 

Прокинувшись якомога раніше, Нік зібрав свої речі. Близько сьомої ранку з’явилася Софія Михайлівна. Добра одеситка поцікавилася, чи мав він потребу в грошах. Нік розчулився, очі наповнилися вологою – аж ніяк не очікував він під час першого знайомства, що типова продавчиня з ринку «Привоз» виявиться настільки доброю до нього. З тіткою Сонею вони розійшлися як старі друзі. І Нік, закинувши за плече свій рюкзак, вирушив на зустріч новим пригодам. 

А пригоди не змусили довго чекати на себе. Життя людини наче зебра: світла смуга, темна смуга… Проте не очікував Нік, що темні смуги почнуть переслідувати його практично через день. Розбійний напад по-одеськи люди зазвичай уявляють в клішованому стилі: «Не знайдеться прикурити?», « Сємки є?» і так далі. У випадку Ніка, все було не за класикою і всупереч здоровому глузду. 

Він неспішно йшов ранковим, усе ще сонним і безлюдним провулком. Нік лише порівнявся із напівзруйнованим аварійним домом, аж раптом з його під’їзду прямо перед ним висипалась компанія підлітків, років 14-15-ти. Було їх чоловік з п’ять, вони моментально оточили Ніка. Підлітки виглядали асоціальними і недружелюбними: дехто тримав у руках ножі, хтось був з обрізком арматури… загалом, сумнівів у ситуації, що відбувалася, не було.

«Гроші і телефон сюди, дядя!» –  вигукнув один з підлітків. За його нахабною розкутістю проглядалася роль очільника цього зброду. 

Нік поліз до кишені. 

– Вивертай кишені, швидко. І з рюкзака все на землю. Хутчіш, бо заріжу!

Нік мусив підкоритися. Грабіжник розсовував гроші по кишенях. 

– Де телефон, ще раз питаю. Востаннє!

– Уже вкрадений, до вас, – тихо і сумно відповів Нік. 

– Ну й терпила ти, дідуля! Знай нашу доброту, живи. 

І з диким реготом компанія малолітніх злочинців помчала униз провулком.

Нік неквапливо зібрав речі в ранець. На душі знову була пустка, а в голові не лишилося жодних думок. Його самолюбство вчергове було розтоптаним… та ще й ким… темними й нелюдяними малолітніми.

Він повільно побрів міськими провулками. Через парк імені Шевченка дійшов до пляжу Ланжерон. На набережній сів на лавку і спрямував свій погляд в морську далечінь. Нік умів медитувати, але нині це була не медитація – він просто не міг думати ні про що, думок взагалі не було. Ані як потрапити без грошей в Київ, чи про перспективу пропустити авіарейс, ані про минулі негаразди, що здолали його. Абсолютно ніяких.

Коли сидіти стало надміру спекотно, він перемістився у затінок. Та усе так само продовжував дивитися в морську далечінь. Він страждав від спраги, а грошей на пляшечку води не було в принципі. Пощастило, і в одному невеличкому кафе він попросив водопроводної води, і йому в цьому не відмовили. 

Нік повільно побрів уздовж одеського узбережжя. Дійшовши до чергового пляжу, спустився на пісок до води. Купальних приладь він не мав, тому у воду зайшов прямісінько в шортах. Він дуже любив море і обожнював плавати. При цьому, плавав досить непогано, відтак заплив далеко за хвилеріз. Вода тут була помітно прохолоднішою, ніж поруч з берегом. І значно прозоріша – дно було видно, як на долоні. Він зробив глибокий вдих і пірнув. Глибина для таких дилетантських занурень була вражаючою – на рівні дна тиск води на барабанні перетинки ставав нестерпним. Тим не менш, вчергове пірнувши, Нік захопив з дна гладенько відшліфований водою кольоровий камінець, який він невідомо навіщо виніс на берег і поклав до ранцю. 

  Трішки попірнавши і вдосталь наплававшись, Нік почувався краще. Однак, дуже втомився фізично. Остаточно дібравшись до берега, він влаштувався прямісінько на великій кам’яній брилі, при цьому натягнув на голову панаму практично до самісінького носа. 

На пляжі він провів фактично пів дня. Йому дуже стала в нагоді дволітрова пластикова пляшка, котру він наповнив водопровідною водою. Інакше справи його були б геть кепські. А ось їсти хотілося, та було нічого – залишки пирога тітки Соні він доїв ще вранці.

Нік знову сів і почав вдивлятися в далину. Обхопивши голову руками, він просидів досить довго… аж раптом його увагу відволік дзвінкий жіночий голос: «Чоловіче, бажаєте вафельну трубочку зі згущенкою?» Нік підвів погляд. Перед ним стояла дівчина: середнього зросту, струнка шатенка, дуже смуглява – засмагла майже до чорноти. На вигляд їй було років за тридцять – близько тридцяти п’яти. Обличчя було красивим: правильні і немасивні риси, сірі очі, що виділялися на тлі смуглявої шкіри, красиві повні губи і високий лоб. Красу трішки псували зморшки, які чітко виділялися в кутиках повік і на лобі, а також невеликий світлий шрам на правій вилиці. Мозолі на її тонких руках свідчили, що тяжка фізична праця – звична для неї справа. Як ми уже зрозуміли, дівчина продавала вафельні трубочки, воду та інші дрібниці, котрі могли зацікавити відпочивальників на спекотному одеському пляжі. Вафельні трубочки з кремом зі згущеного молока … з арахісом і кокосовою стружкою… смак дитинства. Напевно, кожен одесит хоча б раз у житті куштував такі трубочки на одному із пляжів рідного міста. Адже вони насправді дуже смачні… У цей момент Нік думав про те ж.            

– Дякую Вам, але у мене абсолютно немає грошей, – печально і тихо відповів Нік. 

– А навіщо гроші, це задарма… пригощаю. 

Нік ще раз поглянув в обличчя дівчини цікавим поглядом. Вона, посміхаючись, простягала йому вафельну трубочку.

– Беріть же. 

Зі словами вдячності, Нік узяв трубочку із рук дівчини, і, не вагаючись, взявся її їсти, ясна річ – намагаючись робити це без поспіху і пристойно. Після котлет і смаженої картоплі тітки Соні це знову було чимось неймовірно смачним. Тим не менше, з трубочкою він упорався дуже швидко. «Тримайте ще одну», – сказала дівчина. Нік спробував заперечити, однак трубочка уже було в його руках, тож сперечатися не було сенсу. Дівчина присіла поруч на камінь.

– Розкажіть мені, що трапилося? Можливо, Вам потрібна допомога?

Нік ще раз поглянув на дівчину. Судячи з її скромного зовнішнього вигляду, допомога не завадили б якраз їй, а вона була готовою надати її зовсім незнайомій людині…

Нік без поспіху, з усіма деталями переповів про свої горе-пригоди в Одесі. Потім коротко розповів і про своє життя в цілому. Дуже скромно, намагаючись не дуже вражати співрозмовницю. Дівчина слухала його з непідробним інтересом. У свою чергу, вона розповіла і про себе. Звали її Тетяною, філолог за професією, і дость довго пропрацювала учителем української мови та літератури в одній з одеських шкіл. Літом же, під час відпустки, вона підпрацьовувала, як могла, оскільки грошей, ясна річ, було небагато. Її доля заслуговувала на окрему розповідь і була трагічною: чоловік – військовий, зник без вісти під час війни, хоча у факті його смерті причин сумніватися не було. Однак матеріальної компенсації від держави Тетяна так і не дочекалася. Батько став жертвою рашистської ракети. Матір же давно померла від хвороби. Найближчими друзями стали двійко котів, котрі жили в її домі.   

Незважаючи на все, дівчина лишалася життєрадісною і позитивною. Принаймні, такою вона здавалася Ніку, який слухаючи її оповідь про життя теж мимохідь замислився, що вони схожі в багатьох речах: в глибині душі – зовсім самотні, а на людях – цілком самодостатні. Однак за останні дні Нік пережив не лише почуття крижаної самотності, він також пройшов крізь відчуття безвиході. І цей досвід надломив, здавалося б, сталевий стержень його особистості. Він вперше за довгі рокі відчув себе гилбоко нещасним, а фундамент його ретельно вибудованої системи цінностей дав глибоку тріщину.  

Дівчина завершила розповідь про своє життя. Посміхнулася Ніку по-дитячому наївною посмішкою: «Мушу йти далі, товар сам себе не продасть».

– Можу допоможу тобі носити сумки, мені все одно нічим зайнятися.

Дівчина зовсім не заперечувала і вони побрели вздовж берега на пошуки покупців. Нік збадьорився, нове заняття відволікло його від панічних думок. Він взявся до справи і невдовзі увесь вміст сумок був розпроданий відпочивальникам. Адже що-що, а продавати людям потрібні й непотрібні їм речі Нік вмів, як ніхто інший.

Піднявшись з пляжу нагору пара зупинилася. Тетяна, опустивши погляд, неохоче стала дякувати Ніку за допомогу і прощатися. Проте він не дав їй договорити і запропонував прогулятися вечірнім містом. Дівчина радо погодилася. Як з’ясувалося, вона проживала в районі так званої «Молдаванки» – не в найелітнішій частині старої Одеси. Хоча й розташовувалася по сусідству з історичним центром, та народ мешкав тут простий і незаможний. Натомість, було єдиним місцем на карті Одеси, що зберегло минулий колорит й історичні обриси.            

           Таня запропонувала Ніку провести її додому в якості прогулянки. Шлях був неблизький, і вони без поспіху рушили. Пройшлися Трасою здоров’я до парку Шевченка, звідти – до Дерибасівської, прогулялися Приморським бульваром. Обраний ними маршрут складно було назвати оптимальним з точки зору вибору мінімальної відстані до місця призначення. Як сказали про це старі одесити: «Пішли на Молдаванку через Очаків».

           Відсутність поспіху мала звичайне пояснення: парочка мило бесідувала на різноманітні теми. Нік був джентельменом і жартував виключно пристойно, навіть його котячий голос, яким він виключно «муркотів» під час розмов з жінками, безслідно зник. Таня ж виявилася говіркою і комунікабельною дівчиною. Вони знайшли купу спільних тем для розмов, особливо активно обговорювали далекі заморські країни. Дівчина ніколи не подорожувала за межі України, хоча завжди про це мріяла. Як і Нік, вона за усе життя прочитала тисячі книг і подумки відвідала Азію, обидві Америки і навіть льоди Антарктики. Відтак, можна нескладно уявити, як вона вслуховувалася в кожне Нікове слово, котрий розповідав їй щось новеньке про невідомі країни та їх мешканців.

Нік був розбалуваним жінками Серед його колишніх знайомих були й безсумнівні красуні, і панянки виключного інтелекту та освіти. Тетяні було б важко конкурувати з ними, проте було у ній щось таке, що магнітом прятгувало Ніка. Спитали б його, що саме – він не зміг би дати чітко відповісти. Ані собі, ані будь-кому іншому. Одне було безумовним – Тетяна зустрілася на його шляху в саме в той момент, коли йому життєво необхідно було мати поруч близьку за духом людину. Саме тоді, коли він не почував себе самодостатнім, самовпевненим, сильним та розумним чоловіком. А поруч з Танею він відчув умиротворення, настрій його, незважаючи ні на що, був піднесений, світ навколо змінився.

Нік, без сумніву, сподобався Тетяні. Він мав здібність подобатися жінкам. Дівчина одразу звернула на нього увагу, коли він сидів на пляжі, обхопивши голову руками. Видний чоловік, харизматичний. Проте вираз його обличчя та поза насторожували. Було зрозуміло – з ним щось було не так. Тетяна знову проходила пляжем години за дві, а чоловік продовжував сидіти на тому ж місці, у тій же позі. Тоді дівчина наважилася підійти поцікавитися, чи все з ним гаразд. Вона навіть припустити не могла, наскільки неординарною особистістю він виявиться згодом. Найбільше дівчина була вражена глибиною його розуму. І буквально за годину їх спілкування їй здавалося, що вони знайомі все життя.  

Так вони дійшли до самого будинку Тетяни. Зупинилися навпроти дверей під’їзду. «Ну ось ми й прйшли», – тихо промовив Нік.

– Тобі ж нікуди йти, заночуєш у мене.

– Я не створю тобі клопоту?

– Ні… Ніскілечки. 

Таня мешкала на другому поверсі. Квартира була досить просторою, мала дві немаленькі кімнати з досить високими стелями. Планування ж приміщень було незручним і дивним за нинішніми мірками. Власне, будинку було як мінімум сто двадцять років, а то і більше, тому про смаки і вподобання минулих часів не було сенсу сперечатися. Ремонт у квартирі не робили давно, тим не менше, тут панувала ідеальна чистота. «Бідненько, та чистенько», – так говорили в старій Одесі. 

Таня подала вечерю до столу. Нік залюбки поїв. Ще довго вони просиділи за розмовами, не зводячи очей один з одного.

Нік ніжно взяв дівчину за руку. Вона очікувала на це і зовсім не заперечувала.

– Завтра ти поїдеш, – мовби стверджувально сказала вона.

Нік замислився… Він згадав, що йому варто потрапити на літак… як це зробити? А як же Таня? Більше він її не побачить. Від цієї думки йому знову стало боляче. Наче полуда спала з його очей, він повільно і м’яко поклав руку дівчини назад на її коліно. Ні, інтрижка – точно не те, чого би він зараз хотів. Хоча раніше це було для нього звичною справою. 

«Знаєш, Таню, я втомився і хотів би поспати. Ще й голова розболілася – певно, перегрівся на сонці», – втупившись в підлогу, тихо сказав Нік. Тетяна піднялася.

– Ти ж не маєш грошей на дорогу. На жаль, я не заможна, але зможу позичити зі своїх залщаджень, на дорогу точно вистачить.

– Ти дуже добра… Я одразу поверну, скину на картку. У тебе ж вона є, так?

Господиня підготувала Ніку постіль, і він заснув ще до того, як голова торкнулася подушки.

На ранок наступного дня Нік прокинувся близько дев’ятої. Спав дуже міцно, а коли розплющив очі – довго згадував і структурував в голові події минулого дня. Таня уже встигла почаклувати на кухні і на столі стояла велика тарілка з сирниками. Поруч була баночка зі сметаною, варенння… Загалом, усе було готово до пробудження гостя.

Сніданок минув у тиші, і Таня, й Нік витали у власних думках. Дівчина була задумливою, дивлячись на Ніка, вона посміхалася ніжною та сумною посмішкою. Нік же намагався якомога рідше зустрічатися з Танею поглядом. І взагалі вирішив, що одразу після трапези буде збиратися і йти, хоча автобус за розкладом рушав лише після обіду. Він вважав ситуацію, що склалася, незручною і припускав, що чим скоріше він піде, тим скоріше до нього повернеться душевний спокій. Не лише до нього, а й до Тані, оскільки її емоції і почуття були йому небайдужими. 

Піднявшись з-за столу, він сердешно подякував господині і почав збиратися. Власне, усі його речі давно були спаковані, залишилося тільки взутися, закинути рюкзак на плече і можна рушати. Головне – не забути паспорт і посадковий талон на рейс… Точно, посадковий талон під обкладинкою паспорта, сам паспорт в кишені, отже, усе гаразд.

Таня сходила до кімнати і повернулася із чимось мініатюрним в руці. Це була крихітна фігурка русалоньки, вирізьблена із зуба кита.

– Візьми на згадку. Про мене й Одесу.

– Дякую тобі. А я й не маю нічого, щоб лишити тобі натомість… Ось хіба цей незвичний морський камінець, я пірнав за хвилерізом на пляжі і знайшов його на дні. Вважаймо – теж на пам’ять…

Дівчина взяла камінь з його руки, після нерішуче обійняла Ніка і пригорнулася до його плеча. Так вони й простояли зо п’ять секунд. «Іди вже», – сказала дівчина і зісковзнула з плеча Ніка. Відвернулася, і так продовжила стояти в пів оберта. 

Нік попрощався і вийшов. На душі було тяжко. Посмішки Тані, її голосу, міху, самої її присутності – уже бракувало. Забуте відчуття часів юності, коли серце непов стискають невидимі лещата… Нік не був готовий зізнатися самому собі, що, мов хлопчисько, міг закохатися за один вечір.

З іншого боку, на нього знову очікували далекі країни, нові емоції, нові знайомства. «До біса це все, лише вперед! Життя продовжується», – подумав Нік і впевнено закрокував вперед. У задумі він пройшов, точніше – пробіг, десь п’ять кварталів. Раптово зупинився. Лише зараз він зрозумів, що його рука продовжувала стискати фігурку русалоньки. Він стояв і роздивлявся сувенір, а на лиці його відображалася уся гама емоцій, які в цей момент вирували в глибинах його душі. 

  Нік наче вийшов з оціпеніння і повільно наблизився до сміттєвого баку, що стояв неподалік. Смітник під гору був набитий відходами. Вічний мандрівник щось кинув поверх сміття і пішов геть швидким кроком.

 

              * * *

Порив гарячого вітру здув і перевернув папірець, кинутий кимось у сміттєвий бак. Це був посадковий талон на авіарейс.

 

Залиште коментар