Олександр Копиленко: академічна освіта – це особливе соціальне благо, хто б там що не казав…

Ім’я Олександра Любимовича Копиленка серед усіх юристів епохи Незалежності не потребує особливого представлення: знаний вчений, гідний політик, активний громадський діяч (варто нагадати, що він брав участь у написанні проєкту Акта проголошення незалежності України, чому є безперечне документальне свідчення). У цих трьох іпостасях його можна позначити й не зробити помилки. Він є одним із представників команди «зеленої влади», багато років очолював Інститут законодавства ВРУ, академік НАН України та НАПрН України, до того ж член Президії НАН України. Тобто з будь-якого боку перед нами сучасна людина, яка тягне частку відповідальності за стан академічної науки та освіти.

З березня поточного року він очолює Тимчасову Спеціальну Комісію Верховної Ради України з питань збереження та розвитку академічного сектору науки. 22 квітня 2026 року відбулося перше засідання цієї комісії, на якому відверто обговорювалися питання фінансування, стагнації та деградації певних напрямків української науки, які виникли з різних об’єктивних причин. Інтерес викликало й питання розуміння молодим поколінням науковців ролі, місця, побудови НАН та галузевих академій наук, цінності науки та освіти як соціальної інституції загалом. Тут погляди виявилися досить різні, іноді суперечливі. Саме з цього питання редакція ЮВУ починає інтерв’ю з Олександром Копиленком, який погодився надати його для читачів нашої газети.

ЮВУ. Розкажіть, шановний Олександре Любимовичу, чого Ви очікуєте від діяльності ТСК

О. Л. Власне наші очікування визначає вже сама назва Комісії – збереження і розвиток! Вже відбулося кілька засідань ТСК, на наші звернення ми отримали сотні сторінок матеріалів від НАН та національних галузевих академій. До речі, окремо хотів би відзначити ґрунтовний моніторинг стану реалізації законодавства в галузі науки та науково-технічної діяльності, яку ми отримали від президента НАПрН В.Журавля, і навпаки суто формальну відписку від очільника МОНу О. Лісового, яку у зворотному листі на його ім’я я назвав взірцем бюрократичної схоластики.

Мандат Комісії чітко визначено постановою про її створення, насамперед йдеться про підготовку пропозицій щодо вдосконалення законодавства у сфері правового регулювання академічного сектору науки, розроблення проєкту закону про НАН та національні галузеві академії наук, аналіз стану дотримання законодавства, що визначає правовий режим їх майнового комплексу та майнового комплексу національних галузевих академій наук. Слід зазначити, що прийняття цієї постанови в сесійній залі відбулося, як би це пафосно не звучало, в дуже теплій атмосфері, що засвідчило загальне розуміння того фатального рубежу (можна ще скористатися модним нині терміном – фронтир), перед яким опинилася наша академічна наука.

У нас вже відбулася змістовна і досить відверта зустріч з Радою президентів НАН та національних галузевих академій наук, в ході якої висловлювалася ідея замість нового комплексного проєкту ухвалити стратегію розвитку академічної науки. Це дискусійне питання, тим більше як вже зазначалося мандат Комісії визначено, і, на мій погляд є позитивна можливість в майбутніх законодавчих змінах передбачити ті проблеми, які буквально, говорячи мовою самбо, беруть на задушливе всю нашу академічну науку. Активно рухаємося далі, наступна запланована акція передбачає зустріч нашої ТСК з Прем’єр – міністром за участю президентів НАН та національних галузевих академій. Одразу спало на думку, що за останні років десять найвищий рівень урядовця, що брав участь у Загальних Зборах НАН – заступник міністра.

ЮВУ. Власне яку візію Ви закладаєте в дійсність академічної науки?

О. Л. Наука це не просто складова соціальної дійсності, це до того ж і символ розвитку держави та суспільства, а колись ще й потужний соціальний ліфт, який зараз вже, на жаль, нікуди не везе. Та це тема окремої розмови – я взагалі вагаюся сказати, що зараз є у нас таким соціальним ліфтом…

Давайте зупинимось на нинішній ситуації, коли війна показала на скільки важлива наука для забезпечення нашої перемоги. Навіть не так давно я вніс президії НАН пропозицію заснувати спеціальну відзнаку «Наука в обороні України», і вручати її треба було б на Загальних Зборах тим нашим воїнам, які використовують на фронті технологічні здобутки Академії, а вони беззаперечні.

Не можна не згадати те, що для підтримки ЗСУ роблять медики та аграрії. Вже не кажучи про зброю, супутні військові матеріали та обладнання. Економічна наука розробляє засоби самопідтримки суспільства, оптимізації грошового обігу, економії ресурсів. Вчені-юристи зараз працюють над удосконаленням нормативної бази, необхідною в тому числі для реалізації європейського вектора України, працюють над правовою підтримкою. Технічні науки в нас завжди були на висоті.

Варто заначити, що базовому закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» (від 26 листопада 2015 року), що визначав, зокрема, основні цілі, напрями та принципи державної політики у цій сфері, вже виповнилося понад десять років. Це достатній термін для поглибленого аналізу практики його реалізації. Слід констатувати, що у нас склалася багаторівнева структура органів, які забезпечують управління науковою сферою: Уряд, безпосередньо МОН, Національна рада з питань розвитку науки і технологій та її комітети – адміністративний, ідентифікаційний, науковий. Структура є громіздкою і питання на скільки ефективною, точніше неефективною.

Ще 2024 році Рахункова палата констатувала саме брак стратегії розвитку у сфері наукової та науково-технічної діяльності, а також підкреслила потребу у державних цільових програмах прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку, про пошук варіантів практичного застосування результатів наукових досліджень та механізмів фінансування. Тоді ж вона рекомендувала підготувати проєкт Стратегії розвитку у сфері наукової та науково-технічної діяльності. Певною мірою це перетинається з завданнями нашої Комісії.

ЮВУ. В чому, на ваш погляд, може полягати цінність української освіти, яка тісно пов’язана з науковою діяльністю?

О. Л. Це нагальне питання. Науку та освіту зв’язує наукова інформація, наукові джерела. Наприклад, цього року запроваджена Національна електронна науково-інформаційна система «URIS», яка є ключовим державним інструментом для цифрової трансформації наукової сфери України. Вона орієнтована на ефективний збір, структурування, збереження, верифікацію та використання наукової та науково-технічної інформації, а також на автоматизацію взаємодії між суб’єктами наукової діяльності. Система покликана забезпечувати прозорість, відкритість та доступність наукової інформації, створюючи фундамент для розвитку науки в Україні відповідно до сучасних цифрових стандартів. Однак мушу зазначити, що в її «імплементації» бачимо дещо дивні речі, зокрема у питанні упорядкування наукових фахових видань.

Як стало відомо, відбувається оновлення Переліку наукових фахових видань України (зокрема йдеться про категорію «Б»). Так, формування журналів категорії Б відбувається за новими правилами. Змінюються вимоги ніби до якості видань, прозорості редакційної політики, публікаційної етики, рецензування та достовірності інформації на сайтах журналів. Відповідальні працівники МОНУ виклали на ФБ інформацію про проміжні результати: до 30 квітня подано 1394 заявки через систему URIS. Сформовано робочі рейтингові списки, за якими рекомендовано 974 видання. Щодо решти журналів триває робота над уточненням як технічних, так і змістовних питань  відповідності умовам Порядку. Отож є ризик втрати значної кількості наукових видань. Замість індивідуального підходу застосований масовий принцип, до того ж дивують вимоги до формування редакційних колегій наукових журналів: за ознаками публікацій у scopus або web of science.

Однак, наприклад, у Німеччині, Франції, Польщі, Великій Британії – подібним формалізмом вчені не обтяжуються. У такий спосіб ми практично посилюємо наш відрив від наукової спільноти провідних країн. Мета української науки як раз і полягає в тому, щоб відірватися від тягаря радянського минулого, російських наративів, увійти до провідних наукових шкіл. Замість цього пропонується нова форма бюрократичної схоластики, яку я вже згадував.

Наша ТСК ухвалила рішення також розглянути цю проблему, причому, зовсім в іншому ракурсі. Ми мусимо з’ясувати не те, скільки журналів не виконали «акредитаційні» умови МОНу, а взагалі наскільки ці умови є обґрунтованими та доцільними, а головне мусимо відверто запитати продуцентів цієї науково-бюрократичної схоластики – яка її цивілізаційна (даруйте за пафосність) мета. Я вже не раз говорив, що наші журнали давно перетворилися на трибуну здобувача, а не високої науки.

ЮВУ. Україна є високотехнологічною державою, водночас набори на технічні спеціальності щороку зменшуються. У чому полягають причини цього парадоксу?

О. Л. Справді, як це не банально звучить, давня проблема, яка активно обговорюється в різних аудиторіях і на різних майданчиках. Я не скажу нічого нового, причини цього занепаду добре відомі. Повною мірою це відчуває насамперед НАН – довгий час її технологічні розробки з різних причин не були затребувані державою. Принагідно хочу згадати свою не дуже давню статтю, яка так і називалася: «Як подолати зневажливе ставлення до академічної науки?». Можна скільки завгодно говорити, навіть волати, високими гаслами, проте якщо відповідно до листа МОН, який я вже згадував, середня зарплата в академічній сфері складає 16-17 тисяч грн, тож абсолютно безглуздо говорити про щось інше.

Та будемо відвертими, попри цю диспропорцію не бачу й особливого злету наших гуманітаріїв. Особливо це проявляється в урядових документах, які дедалі більше нагадують грантові презентації та веселі картинки. Якщо наш гуманітарний віцепрем’єр (точніше прем’єрка) впевнено заявляє про необхідність нового суспільного договору (бідолашний Руссо), то можна лише процитувати Лесю Українку: «Буду крізь сльози сміятись»…

ЮВУ. Чому в закладах освіти викинуто викладання ідеології як окремої складової навчальних дисциплін, адже це ж не лише марксизм-ленінізм, це ж дещо інше, зокрема, це про візію та роль людини, діяльність суспільства, куди воно рухається?

О. Л. Нагадаю, що деідеологізація науки чи освіти – це вимога статті 15 Конституції України, за якою суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а тому жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова.

Це особливо варто нагадати зараз на передодні її 30-річчя (так сталося, що починаючи з жовтня далекого 1990року, коли писалася перша концепція майбутнього Основного Закону, мені пощастило долучитися до конституційного процесу).

Я думаю, що викладання будь-якої, як Ви кажете, ідеології дуже привабливе і небезпечне. Оскільки одразу виникає спокуса сформулювати певний набір патріотично-свідомих постулатів, які одразу ж різними засобами, включаючи елементи кримінального переслідування, почне затято «охороняти» загін професійних активістів. Власне, все це відбувається вже зараз, коли вузьке коло, так званих «експертів», рішуче продукує загальнонаціональні цінності. Принагідно, на відміну від польського інституту національної пам’яті, який справді відроджує цю національну пам’ять (даруйте за тавтологію) спираючись на єдність минулого, ідей і символів, наш інститут її формує, причому досить суб’єктивно і, я б навіть сказав, регіонально-обмежено.

Нагадаю читачам невелику працю М. Грушевського «Історія та її соціально-виховне значення», де сказано, що викладання цього предмету, тобто тієї самої ідеології, про яку Ви говорите, мусить спиратися на широкі принципи універсалізму і демократії. До речі, спираючись саме на цей принцип універсалізму, хочу водночас навести слова Пантелеймона Куліша, який говорив, що не варто так затято вивчати зарубіжних героїв, коли маємо своїх. І першим він називав Байду Вишневецького…

Отже, я вважаю, що нам потрібна широка, як казали раніше, «загально народна» дискусія з приводу засад нашої національної ідеї – не черговий, убогий конкурс на посаду із заздалегідь визначеним результатом, а саме дискусія. Після того вже можемо рухатися далі.

ЮВУ. Зараз практично зникли друковані медіа. А чи вони почнуть відроджуватися? Адже електронну газету «Дзеркало тижня» чи освітянські газетні видання наразі не побачити в активному читанні, хоча раніше, в друкованому вигляді, ми всі чекали на такі видання і виписували їх…

О. Л. Ця тема заслуговує на окрему розмову. За кордоном друковані ЗМІ нікуди не зникли. Меню ранкової кави в багатьох країнах, як правило включає ще й «свіжу» газету. А подивіться на польську, німецьку та чи іншу заправку – скільки там преси, яка, до речі, розрахована на споживача будь-якого віку, статі чи політичних уподобань. Інша справа, що всі ці видання стали дуже дорогими. Втім, подивіться зараз на ціну української книжки, та наскільки вона доступна масовому споживачеві. А говорити про українські журнали – то це суцільне горе. Можна скільки завгодно побиватися з приводу патріотичного виховання, та хоча б відродити знаменитий дитячий журнал «Барвінок».

Несподівана асоціація – 9 червня на засіданні Президії НАН ми розглядали питання щодо відзначення 100-річчя Інституту літератури, директор якого відомий академік М. Жулинський сказав, що попри урядові рішення у Києві й досі немає Шевченкового дому. А я у свою чергу сказав, що напроти приміщення Президії вже кілька років стоїть пусткою будівля Педагогічного музею, який не спромоглися «відкрити» навіть до 100-річчя Центральної Ради. А потім минув такий же ювілей УНР (як першої, так і другої)… Будемо сподіватись, звичайно, що ситуація зміниться, однак я дуже стриманий оптиміст.

Дякуємо за цікаві та конкретні відповіді.

Питання задавав Віктор Ковальський