Новорічний рейтинг ЮВУ-2011

Новорічний рейтинг ЮВУ-2011

Традиції слід берегти і дотримуватися. Це надає нам таке необхідне відчуття впорядкованості і стабільності життя, якого останній час нам бракує.
Однією з таких традицій ЮВУ є формування нашого новорічного рейтингу. Експерти газети, а це більше, ніж двадцять відомих юристів, пригадали все, що відбулося протягом 2011 року, і визначили п’ять номінацій:
“позитивні події в сфері політики та права”,
“невирішені проблеми в сфері політики та права”,
“найбільш важливі нормативно­правові акти”,
“найкращі юридичні книги”,
“найбільш впливові юристи”.
Звичайно оцінки та судження експертів є суб’єктивними, іноді навіть вони можуть здатися упередженими, але це тому, що наші фахівці люди небайдужі. Вони довгі роки працюють у правовій системі країни, щиро вболівають за її успіхи і з прикрістю сприймають невдачі. Сподіваємося, що їх думки будуть цікавими для наших читачів, допоможуть їм ще раз пригадати події минулого року, а також усвідомити ті проблеми, які постануть перед нашою країною у наступному 2012 році.

Позитивні події в сфері політики та права

На перше місце у цій номінації експерти одностайно поставили 20­ту річницю незалежності України. Так, в цьому році минуло вже 20 років з того моменту, коли 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Було нарешті реалізоване, як сказано у постанові Верховна Рада від 20 лютого 1992 року “Про День незалежності України”, “волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності”.
Роки становлення нашої молодої держави пройшли нелегко. Ситуацію вкрай ускладнювала та обставина, що процес формування економіки незалежної держави, розбудови її політичної та правової систем був поєднаний із зміною суспільної соціально­економічної формації. Переходом від соціалістичної до ринкової системи господарювання. Ми пережили дуже важкі роки, коли руйнувалася стара система господарювання, вирувала гіперінфляція, мільйони людей опинились без звичної роботи та змушені були кардинально міняти спосіб життя. Наші люди все це пройшли і витримали. Поступово вдалося збудувати ринкову економіку, хоча й з особливостями, характерними для перехідного періоду, запровадити власну валюту, створити сучасну банківську систему, численні суб’єкти господарювання ринкового типу – приватні підприємства, акціонерні товариства тощо. У країні створені і більш­менш успішно функціонують сучасна система органів державної влади та місцевого самоврядування, правова система.
Так, в Україні ще багато невирішених серйозних проблем, але держава є, вона визнана співтовариством. На основі накопиченого досвіду вона розбудовується і розвивається. У цьому полягає цінність цієї ювілейної події.
Другою за значенням позитивною подією було визнано адміністративну реформу органів виконавчої влади, розпочату в країні з прийняттям Указу Президента від 09.12.2010 №1085 “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади”. Експерти зазначили, що на відміну від деяких інших реформаторських заходів оптимізація органів виконавчої влади продовжувалася протягом всього 2011 року.
Відбулося скорочення органів державної влади до 74, було прийнято Закон “Про центральні органи виконавчої влади”, яким нарешті визначено їх організацію, повноваження та порядок діяльності. 7 вересня 2011 року Кабінетом Міністрів було прийнято постанову № 937 “Про затвердження граничної чисельності працівників центральних органів виконавчої влади”, згідно з якою чисельність працівників апаратів центральних органів виконавчої влади складає 21,2 тис. од., у тому числі державних службовців – 15,6 тис. од., що забезпечило загальне скорочення чисельності державних службовців у центральних апаратах центральних органів виконавчої влади на 3,3 тис. од. або 17,3%.
Згідно з розпорядженням Президента від 09.09.2011 року № 277/2011­рп Кабінетом Міністрів було затверджено Порядок здійснення заходів, пов’язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (постанова від 20 жовтня 2011року № 1074), встановлено граничну чисельність працівників апарату центральних органів виконавчої влади (постанова від 7 вересня 2011 року № 937) та працівників територіальних органів центральних органів виконавчої влади (постанова від 14 листопада 2011 року № 1184). Крім того, передбачається здійснювати моніторинг стану виконання міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади заходів щодо завершення оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, а також заходів з оптимізації механізму реалізації державної політики на місцевому рівні, а міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади своєчасно розробляти та вносити пропозиції щодо внесення змін до положень про центральні органи виконавчої влади, оптимізації механізму реалізації державної політики на місцевому рівні.
Звичайно це лише один з напрямів адміністративної реформи, але його значення не слід недооцінювати. Підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади, оптимізація їх чисельності та зменшення видатків на утримання є важливою подією, яку можна оцінити тільки позитивно.
На третій позиції опинилися вдосконалення спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва, внесені до Податкового кодексу України Законом від 4 листопада 2011 року № 4014­VI. До Податкового кодексу внесено наступні основні зміни:
підвищено граничний обсяг доходу, при якому можливе застосування спрощеної системи оподаткування (для фізичних осіб – з 500 тис. грн до 3 млн грн, для юридичних осіб – з 1 млн до 5 млн грн);
встановлено відсоткову ставку єдиного податку: 3% від доходу для фізичних осіб з обсягом доходу до 3 млн грн за умови сплати ПДВ, 5% від доходу – без сплати ПДВ (у чинному законодавстві така норма відсутня);
скасовано обмеження відносити на витрати платника податку на прибуток витрати на придбання товарів (робіт, послуг) у фізичних осіб – платників єдиного податку;
надано фізичним особам – платникам єдиного податку право реєструватись платниками ПДВ;
скасовано 50­відсоткову надбавку, що застосовується до фіксованих ставок єдиного податку за кожного найманого працівника (у чинному законодавстві – за кожну найману особу додатково сплачується 50% ставки податку);
встановлено механізм спрощення адміністративних процедур, пов’язаних з реалізацією зазначеної системи оподаткування (скасовано щорічне оформлення свідоцтва платника єдиного податку, авансові внески для платників єдиного податку, які сплачують податок за відсотковими ставками тощо).
Ці новели суттєво вдосконалюють спрощену систему оподаткування для суб’єктів малого підприємництва. Закон набирає чинності з 1 січня 2012 року.
Знаковою позитивною подією за результатами експертного опитування було визнано обмеження пільг для народних депутатів. Воно передбачено у Законі “Про Державний бюджет України на 2012 рік”, прийнятому Верховною Радою 22 грудня 2011 року. У прикінцевих положеннях до Закону передбачено зупинити дію статті 20 Закону “Про статус народного депутата”. Таким чином, передбачено зупинити виплати колишнім народним депутатам матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати працюючого народного депутата на період його працевлаштування та 50 відсотків заробітної плати у разі неможливості працевлаштування; виплати матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі подвійної місячної заробітної плати; виплати грошової допомоги у розмірі 12 місячних посадових окладів працюючого народного депутата у разі виходу на пенсію.
Обмежено право парламентаріїв, які вийшли на пенсію, на безоплатний проїзд територією України 1 раз на рік залізничним, водним, повітряним або автомобільним міжміським транспортом. Депутати­пенсіонери позбавляються путівок для лікування, транспорту для поїздки в лікарню, поліклініку та інших потреб у зв’язку з оздоровленням та лікуванням. У разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України народні депутати позбавляються права на отримання одноразової грошової допомоги в трикратному розмірі їхньої місячної заробітної плати та права на безкоштовний проїзд і безкоштовний провіз майна до місця проживання народного депутата.
Скасовано також норми про обов’язкове державне страхування життя і здоров’я народного депутата, про безкоштовне забезпечення парламентаріїв путівками для санаторно­курортного лікування і щодо права на отримання одноразової грошової компенсації витрат для створення належних житлових умов та деякі інші пільги.
Ініціатор цих новел, Голова Верховної Ради Володимир Литвин вважає, що хоча б таким чином депутати були зобов’язані виконати свої передвиборні обіцянки щодо відміни власних пільг. До честі парламентської більшості вона підтримала ці пропозиції.
На запитання журналістів щодо можливих позовів народних депутатів до суду у зв’язку із прийнятим рішенням Голова Верховної Ради зазначив, що “суд може прийняти рішення, посилаючись на відповідну статтю Конституції, за якою не можна приймати закони, що погіршують соціальне самопочуття”. «Але я хотів би побачити депутата, який буде судитися з Верховною Радою з цього приводу. Тим більше, що такі дії одразу набудуть публічного розголосу, – зауважив він. – Тому я виключаю, що хтось робитиме це протягом 2012 року. А далі – поживемо, побачимо» (http://portal.rada.gov.ua/rada/control/uk/publish/article/news_left?art_id=295376&cat_id=37486).
Насамкінець до переліку важливих позитивних подій року були дещо несподівано включені акції протесту чорнобильців, афганців тощо. Відповідні виступи відбулися в Києві, Донецьку, Харкові. Протестувальники вимагали збільшення передбачених законодавством пільг і згодом знайшли порозуміння з владою.
Акції не були масовими, що природно, але вони були добре організованими. Представники влади вважали, що акції були значною мірою “стимульовані” опозиційними політичними силами. Можливо це так, але це не зменшує їх позитивного значення. Експерти розцінили ці акції як певний прояв активності громадянського суспільства, як канал ефективного впливу на владу з боку громадян.
Очевидно, на вибір експертів вплинули численні масові акції, які відбувалися протягом року в Європі, США і, звичайно, в арабських країнах (“Арабська весна”). Ці події наочно продемонстрували, що у світі сформувалась нова потужна соціальна комунікація – соціальні мережі Інтернету. Саме через формуються спільні позиції громадян щодо багатьох питань суспільного життя. Саме через них організуються численні групи однодумців, які готові висловити спільну позицію і відстоювати її перед органами влади. Це дуже серйозний фактор розвитку громадянського суспільства, з яким тепер прийдеться рахуватися органам державної влади, політикам всіх країн і України, зокрема.
Натомість експерти дійшли висновку, що для влади, яка дійсно хоче зробити життя людей кращим, такий ефективний вплив з боку громадян буде тільки на користь.

Невирішені проблем в сфері політики та права

У цій номінації, на жаль, експертам довелося повторюватись, оскільки гострі проблеми, які є в українському суспільстві цілий ряд років, залишаються невирішеними.
На перше місце була поставлена житлова проблема. У нашому суспільстві цій проблемі довгий час не надавалось те значення, яке вона насправді має. Між тим, з часом ситуація з житлом в країні стає все гострішою. Величезна вартість квартир, вкрай завищений відсоток по іпотечних кредитах роблять неможливим їх придбання, особливо молодими людьми. За останні десятиліття сформувалось ціле покоління молодих людей, які змушені постійно жити з батьками в умовах скупченості або знімати житло за великі гроші. Вони не можуть створити сім’ї, бо їм немає де жити. А ми ще дивуємося низькій народжуваності в Україні.
На думку наших фахівців, створення в країні нормальної системи будівництва і придбання житла – це основа її розвитку. У будь­якому суспільстві і за будь­яких умов люди перш за все будували дах над головою, а потім бралися за інші справи. Ми ніби забули цю вікову істину. Саме зараз час її згадати і вжити відповідних заходів. Це стосується і Президента, і Верховної Ради, і Кабінету Міністрів. Зрозуміло, що за ринкових умов житло має бути тільки платним при дуже обмеженому колі винятків; іпотечні кредити мають надаватися всім працюючим під низькі відсотки на строк 25­30 років; житло може бути різного рівня якості і відповідно різної вартості. Але воно має бути доступним всім верствам населення. Це фундаментальна умова соціально­економічного розвитку країни, без якої воно є неможливим.
До речі, створення нормальної системи забезпечення людей житлом, зокрема, високоякісним службовим з правом викупу у розстрочку через 20 років служби при нульовій кредитній ставці – один з найвагоміших чинників протидії корупції серед посадовців середньої та нижчої ланки державного апарату.
На друге місце було поставлено проблему корупції. Про неї говорять зараз всі – державні посадовці, ЗМІ, пересічні громадяни. Вона взагалі стала, якщо можна так сказати, модною. Рідко хто з політиків, державних посадовців, журналістів не згадує про неї і не позиціонує себе як борець з корупцією. Всі ніби проти корупції, але незрозуміло, звідки ж тоді береться стільки корупціонерів. Істотних результатів щодо виявлення корупціонерів небагато.
Україна посіла 152 місце в індексі сприйняття корупції, складеному міжнародною правозахисною організацією Transparency International у 2011 році. Наша країна отримала 2,3 бала і поділяє сходинку разом з Таджикистаном. Поруч знаходяться Уганда, Того, Республіка Конго, Гвінея­Бісау, Кенія, Лаос. Ми відстаємо від Росії, Білорусі і Азербайджану (всі 143 місце, 2,4 бала), Молдови (112 місце, 2,9 бала), Румунії (75 місце, 3,6 бала), Словаччина (66 місце, 4 бала), Грузії (64 місце, 4,1 бала), Угорщини (54 місце, 4,6 бала) та Польщі (41 місце, 5,5 бала).
Очевидно, ця проблема складніша, ніж здається і швидкими наскоками її не вирішиш. До цього часу у суспільстві не сформувалось об’єктивне, глибоке і всебічне розуміння феномену корупції. Звідси не дають результатів і ті заходи протидії їй, які зараз намагаються застосовувати.
Складність проблеми знайшла відображення і у Національній антикорупційній стратегії на 2011­2015 роки, затвердженій Указом Президента від 21 жовтня 2011 року №1001/2011. Там серед причин виникнення і поширення корупції в Україні названі недостатній рівень доброчесності окремих осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування; недосконалість адміністративних процедур (їх відсутність або нечіткість); наявність у органів державної влади та осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, широкого спектра дискреційних повноважень; невідповідність рівня оплати праці осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обсягу їх повноважень; несприятливий режим підприємницької діяльності та наявність економічних пільг для певних категорій підприємців; низька ефективність заходів, що вживаються правоохоронними органами, органами прокуратури та судами, щодо притягнення винних у вчиненні корупційних правопорушень до відповідальності; толерантність та відсутність критичного ставлення суспільства до проявів корупції; сприйняття населенням корупції як одного із засобів досягнення бажаного результату.
Неважко помітити, що причини розповсюдження корупції не є тільки результатом недобросовісності окремих посадовців, так званої “корозії влади”. Вони мають глибокі коріння в соціально­економічному устрої суспільства, пов’язані з недосконалістю соціально­економічних та організаційно­правових умов створення та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. Толерантне ставлення населення до корупції обумовлене віковим досвідом вирішення найрізноманітніших життєвих питань шляхом встановлення корупційних відносин.
Звідси висновок один: поступове обмеження корупції можливе лише як результат тривалого соціально­економічного розвитку, суттєвої зміни соціально­економічних умов функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, поетапного скорочення дискреційних повноважень органів державної влади до оптимального мінімуму. Це важкий шлях і ми знаходимось тільки на його початку.
На третьому місці в цій номінації опинилась проблема судової реформи в Україні. Експерти прийняли таке рішення, незважаючи на прийняття 7 липня 2010 року Закону № 2453­VI “Про судоустрій і статус суддів”, в якому вирішено багато організаційних та правових питань щодо судоустрою та статусу суддів, про що неодноразово писалось у ЮВУ. Натомість, на думку експертів, не вдалося забезпечити належним чином незалежність суддів, викорінити серед них корупційні прояви, створити систему відповідальності суддів перед громадянами за законність та неупередженість рішень, які приймаються судами. Не вирішені питання посилення незалежності суддів і судів, зокрема, шляхом забезпечення більшості їх представництва у складі Вищої ради юстиції, неупередженості застосування каральних заходів до суддів тощо. А саме це і є головною складовою судової реформи. Про відсутність глибинних зрушень у системі судочинства свідчить той факт, що рівень довіри до судової системи залишається в українському суспільстві надзвичайно низьким – лише 6­10%.
Наші експерти вважають за необхідне по мірі накопичення досвіду функціонування судової системи країни за нинішніх організаційних та правових умов, протягом 2012 року повернутися до зазначених питань і вжити заходів щодо їх вирішення.
Невирішеною залишається і проблема місцевого самоврядування, зокрема, розширення повноважень відповідних органів та збільшення коштів, які надходять до місцевих бюджетів. Для нашої країни взагалі є характерним намагатися вирішити складні проблеми з наскоку. А якщо це не вдається, а так воно здебільшого і буває, їх відкладають у довгий ящик, а згодом і забувають. Так і з місцевим самоврядуванням. Спроб реформувати його було чимало, особливо у 2004­2008 рр., але скільки­небудь істотних зрушень у цьому плані досягти не вдалося. До цього часу повноваження органів місцевого самоврядування щодо управління відповідними територіями та матеріальні ресурси, які є у їхньому розпорядженні, залишаються обмеженими. Більш того, у 2010 році було ліквідовано районні рад у Києві та Харкові. Це рішення обґрунтовувалось необхідністю спрощення системи управління у містах та економії коштів на утримання. Є серйозні сумніви щодо того, що ці надії справдяться. Уже зараз очевидно, що хаосу в управлінні нашими мегаполісами тільки побільшало. Натомість це рішення безумовно позбавило районні громади права на здійснення місцевого самоврядування та здійснення контролю за органами виконавчої влади, які здійснюють управління територіями районів.
У Європейській хартії місцевого самоврядування, ратифікованій Україною у 1997 році, сказано, що “органи місцевого самоврядування є однією з головних підвалин будь­якого демократичного режиму”. Наші експерти вважають, що місцеве самоврядування є основою демократії. Якщо його немає, то немає і демократії в країні. А головний принцип побудови органів місцевого самоврядування – максимальне наближення їх до місцевих громад. У Києві та Харкові прийняли рішення, яке позбавляє районні громади можливості формувати органи місцевого самоврядування. Така централізація влади у великих містах прямо суперечить основним принципам місцевого самоврядування, а отже, зменшує рівень демократії в країні. На переконання наших експертів це рішення є хибним.
У 1990 році ідею демократію в Росії, починаючи знизу від місцевого самоврядування, від земств, висловлював видатний письменник Олександр Солженіцин. На жаль, ні можновладці, ні суспільство тоді не поставилося до цього серйозно. Багато хто вирішив, що це думки старого чудака, який відстав від часу. Всі були в ейфорії первинного накопичення, входили до ринку і думали, що демократія виникне сама по собі. Пройшов 21 рік і стає цілком очевидним, що іншим шляхом побудувати справжню демократію просто неможливо.
На думку експертів, розвиток місцевого самоврядування є однією з головних умов соціально­економічного розвитку України.
На останній позиції в цій номінації опинилась реформа органів внутрішніх справ. Тема ця протягом року була на слуху у суспільства завдяки активній пропаганді реформи, яку проводив екс­міністр внутрішніх справ А.В.Могильов. На жаль, реформа здійснювалась за рахунок внутрішніх резервів міністерства і звелась до зменшення кількості департаментів МВС з 24 до 12, оптимізації структур регіональних і транспортних управлінь внутрішніх справ та деяких інших структурних змін. Між тим, суттєві питання організації діяльності органів внутрішніх справ залишаються невирішеними.
Так, потребує кардинального оновлення нормативно­правова база діяльності органів внутрішніх справ, яка до цього часу містить дуже багато застарілих положень, що збереглися ще з радянських часів. Йдеться про прийняття Закону “Про органи внутрішніх справ” або “Про поліцію”, який би запроваджував контрактну систему служби в органах внутрішніх справ, встановлював сучасні правила її проходження, соціально­економічні та правові гарантії для працівників органів внутрішніх справ, які держава у змозі реально забезпечити в сьогодні.
Не менш важливою є такий напрям реформування, як оптимізація територіальної структури органів внутрішніх справ, зокрема створення муніципальної або місцевої міліції. Відповідні спроби вже були. Достатньо згадати Указ Президента Л.Д. Кучми від 22 січня 2001 року № 29/2001 “Про утворення місцевої міліції”. Тоді перемогла точка зору щодо необхідності централізованого керівництва органами внутрішніх справ. Крім того, було визнано, що органи місцевого самоврядування сьогодні не готові утримувати підрозділи місцевої міліції. Про цю проблему, як у нас часто буває, було забуто. Але необхідність у місцевій міліції нікуди не ділась і до цього питання все одно доведеться повернутись. Тим більше, що воно тісно пов’язане з проблемою розбудови системи місцевого самоврядування, що є необхідним для України.

Найбільш важливі нормативно­правові акти

Завдання експертів в цій царині було відносно легшим, оскільки нормотворча активність у цьому році була високою, і було прийнято велику кількість нових законів та інших нормативно­правових актів, що регулюють різні сфери нашої життєдіяльності.
На перше місце у номінації було поставлено пакет антикорупційних законів: “Про засади запобігання і протидії корупції” вiд 7 квітня 2011 року № 3206­VI; “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення” від 7 квітня 2011 року № 3207­VI. Експерти пояснили свій вибір важливістю цих законів для суспільства. Проходження цих законопроектів було нелегким, вони зазнавали суттєвої критики, неодноразово перероблялися і нарешті були прийняті Верховною Радою.
Як уже зазначалося, ці закони є досить складними, їх положеня виглядають неоднозначно. В них концептуально невірні, на думку експертів, норми, багато неясних формулювань, які потребують додаткового тлумачення, нечітко сформульовані склади корупційних злочинів та адміністративних правопорушень, іноді їх важко розмежувати.
Так, Закон “Про засади запобігання та протидії корупції в Україні” надто широко і недосконало в юридико­технічному плані, як вважають фахівці, окреслює коло суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення (ст.4). До них віднесені посадові та службові особи всіх органів державної влади, але незрозуміло, чому працівників одних органів названо конкретно, а інших – ні. Тут же як різновид суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення вказуються народні засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій). Далі окремі категорії таких суб’єктів складають посадові особи юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету; особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, оцінювачі, а також експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени трудового арбітражу, третейські судді під час виконання ними цих функцій, інші особи в установлених законом випадках); посадові особи іноземних держав, міжнародних організацій; особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно­розпорядчих чи адміністративно­господарських обов’язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно­правової форми, відповідно до закону. Нарешті, сюди ж включені всі посадові особи юридичних осіб, а також і фізичні особи – у разі одержання від них особами, зазначеними вище, неправомірної вигоди. За такого широкого підходу буде вкрай важко сформулювати єдиний перелік ознак, притаманних всім суб’єктам відповідальності за корупційні правопорушення.
Цей Закон встановлює обмеження щодо використання службового становища, одержання дарунків (пожертв), роботи близьких осіб, зокрема, для депутатів місцевих рад, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, посадових та службових осіб інших органів державної влади, посадових осіб юридичних осіб публічного права, які одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету, а також для депутатів місцевих рад, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, посадових та службових осіб інших органів державної влади встановлює обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності. У ст. 10 Закону встановлені обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування.
У даний Закон включено ряд положень з міжнародно­правових документів щодо протидії корупції, причому їх доцільність викликає сумніви. Наприклад, положення, яке визначає конфлікт інтересів на публічній службі та порядок його врегулювання (ст.14), є, на думку експертів, надуманим і непотрібним з точки зору протидії корупції. Відповідальність має наставати лише за наявності в діях особи конкретного складу корупційного злочину або адміністративного правопорушення.
Велику увагу приділено правовому режиму дарунка (пожертви) (ст.8), передбачено вичерпний перелік випадків, коли отримання дарунка забороняється. Причому обмеження вартості дарунка не поширюється на дарунки, які даруються близькими особами. Така увага проблемі дарунків виглядає надмірною з урахуванням того, що дарунок будь­якої особи можна завжди представити як дарунок від близької особи і тим самим обійти всі обмеження.
Є й безумовно позитивні новели. Зокрема, Законом визначені правила проведення спеціальної перевірки відомостей про особу, яка претендує на зайняття посади осіб, які уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Так, перевірці підлягають факти притягнення особи до кримінальної відповідальності, а також те, чи піддавалася раніше особа адміністративним стягненням за корупційні правопорушення. Перевірці також підлягає і достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, наявності в особи корпоративних прав, а також відомості щодо стану здоров’я, освіти, наявності наукового ступеня, вченого звання, підвищення кваліфікації.
У Законі “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення” передбачено як оновлення формулювань складів адміністративних правопорушень та злочинів корупційного характеру, які діяли раніше, так і введення ряду нових складів таких адміністративних правопорушень та злочинів.
Як уже зазначалось, дієвість антикорупційних законів має бути підтверджена практикою їх застосування і можна передбачити, що вона буде непростою.
На друге місце експерти поставили Закон “Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи” вiд 8 червня 2011 року № 3668­VI. Прийняття цього Закону ознаменувало початок у країні пенсійної реформи, а його положення набули чинності 1 жовтня 2011 року. Закон передбачає внесення змін до 22 законодавчих актів, у тому числі законів “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, “Про пенсійне забезпечення”, “Про недержавне пенсійне забезпечення”, “Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам”, “Про прокуратуру”, “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, “Про державну службу”, “Про наукову і науково­технічну діяльність”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”, “Про статус народного депутата України”, “Про судоустрій і статус суддів” тощо.
Цей Закон було прийнято в рамках узгодженої з МВФ програми дій уряду України. Одним з його завдань було скорочення дефіциту державного бюджету. Основними новаціями, які передбачені в ньому, є підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років, підвищення страхового стажу до 30 років для жінок і до 35 – для чоловіків. Пенсійний вік чоловіків­держслужбовців підвищено до 62 років. Розмір