Український кінематограф, який ще за радянських часів вважався найпотужнішим серед братніх республік, сьогодні знаходиться на межі виживання. Тому у правлячих верхах та мистецьких колах зайшла мова про його реформування, у зв’язку з чим був підготований законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» (щодо державної підтримки виробництва національних фільмів). Однак провідні кінематографісти вважають, що користі від його прийняття буде небагато. Детальніше про це розповів відомий режисер та актор, народний артист України, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого Борис САВЧЕНКО, який, окрім критики державної політики щодо реанімації українського кіно, намагався викласти власний рецепт його оздоровлення та повернення до життя.
Чому кіно не розвивається в Україні?
-Борисе Івановичу, на сьогодні ні для кого не є секретом, що українське кіно відстало у своєму розвитку не лише від колишніх країн соцтабору Польщі, Угорщини, Румунії, а навіть від наших північних побратимів – Росії та Естонії. Як Ви вважаєте, чому так сталося?
– Тому що реформацію українського кінематографа потрібно було починати ще під час виникнення дискусій – бути чи не бути Україні незалежною державою, тобто на початку 90-х років. Якби тоді вдалося відділити кіновиробництво від держави, як це під час Жовтневої революції зробив Ленін із церквою, то сьогодні ми б мали потужну кіноіндустрію.
-Яким чином треба було провести таку реформацію?
– Для цього не потрібно винаходити ровер, адже у нас на той час працювало достатньо фахівців, які знайомі із закордонним досвідом розвитку кіноіндустрії. Новій владі слід було лише прислухатися до їхніх порад. Як це відбулося, приміром, у тій же Румунії, де національний кінематограф за останні десятиліття рішуче заявив про себе, знімаючи фільми, відомі за кордоном. Адже кіно – це дзеркало формування суспільства і особистості. Чому воно не розвивається в Україні? Тому що не лише у державних діячів, а й у суспільства немає у ньому великої зацікавленості. Адже кіно не стало таким прибутковим бізнесом, як футбол. Скажімо так, наша бізнес-еліта поки що не доросла до того, щоб вкладати свої гроші у національний кінематограф. Адже ніхто не може гарантувати виходу касового фільму, який одразу принесе великий прибуток. А наші підприємці, як правило, орієнтовані лише на швидкий результат від будь-якого проекту, оскільки розуміють, що у будь-який час може змінитися політична ситуація в країні, і тому вони намагаються якнайшвидше заробити велику купу грошей.
Спектр проблем
-А загалом, за який час можна отримати від кінокартини прибуток?
– Мінімум за 3 роки після виходу фільму на екран за наявності потужної реклами, нагород на кінофестивалях, схвалення вітчизняного та зарубіжного глядача. Загалом, для того, щоб кіно почало заробляти, потрібний екран. Із чим в Україні теж існують проблеми, оскільки майже усі кінотеатри у нас приватизовані. На сьогодні на теренах нашої країни у власності держави залишилося всього лише 70 кінотеатрів. За таких умов зробити національну кінострічку популярною серед українських глядачів просто неможливо. А це є важливою складовою у механізмі розкрутки фільмів, яка відбувається за таким алгоритмом – спочатку їх кіно-театральний показ, потім телевізійний, а далі випуск на DVD-дисках для подальшого розпродажу.
До речі, із наступною ланкою цього ланцюгу у нас теж існують проблеми, оскільки найбільш касові телеканали України також знаходяться у приватній власності, і ніяка державна структура їм не може нав’язувати свою ефірну політику. Адже вони орієнтовані, в першу чергу, на отримання прибутку, тому показують ті фільми, які вважають затребуваними у суспільстві. Відтак дивитися телевізор без огиди та роздратування сьогодні просто неможливо, оскільки усе кіно, яке виходить в ефір, побудоване на крові, сексі та хамській поведінці, що деморалізує наше суспільство. Тому сподіватися на те, що такі канали показуватимуть українське кіно, на жаль, марно.
– Що ж необхідно змінити у цій системі, щоб українських фільмів на нашому телебаченні стало більше?
– Повага до свого рідного мистецтва, у тому числі й кіно, повинна виховуватися державою так, щоб вона стала невід’ємною частиною світогляду українських громадян. Як це відбувається у Америці, де працює найпотужніша кіноіндустрія. Попри це, там не допускається до телеефірів зарубіжної кінопродукції більш ніж 4% від усіх випущених в ефір фільмів. Таким чином, влада підтримує вітчизняний кінематограф. У нас, на жаль, цього не відбувається, через це так складно українським кінематографістам донести до глядачів свій продукт. На додаток, в Україні величезні проблеми із захистом авторських прав виробників кінопродукції. Відтак вітчизняному кіновиробнику стає неможливим отримати прибуток і від продажу своєї відеопродукції на дисках. Адже на цьому ринку у нас процвітає піратство, і тому, якщо про фільм почали говорити люди, він одразу ж з’явиться у нелегальному продажу за заниженою ціною. Ось вам і весь спектр проблем, через які неможливо підняти з колін вітчизняний кінематограф.
Українських професіоналів використовують за безцінь
-Чи приймаються в Україні на державному рівні хоча б якісь спроби покращити ситуацію?
– Спілка кінематографістів декілька разів виходила зі своїми пропозиціями з цього приводу, однак, на жаль, нас не чують ті, хто має право законодавчої ініціативи. Водночас Верховна Рада «видала на гора» законопроект, яким вносяться зміни до Закону «Про кінематографію» під авторством великого знавця кіномистецтва Нестора Шуфрича, який на той час ще був народним депутатом. Проте, навряд чи він запрацює, оскільки не вирішує головної проблеми, яка стосується фінансування національного виробництва фільмів. Хоча у тій же маленькій Естонії, населення якої не перевищує 1 млн 400 тис. громадян, знайшли, на мій погляд, дуже цікавий і простий механізм виділення на кіно грошей. Там просто прийняли закон, за яким бізнес, побудований на деморалізації суспільства, приміром, ігорний або горілчаний, повинен 45% від свого прибутку віддати на потреби культури і мистецтва, які оздоровлюють націю. І це логічно, адже, якщо ви своїм заробітком плюндруєте духовне та фізичне здоров’я людей, так віддайте частину його тим, хто його зцілює. Ось вам і вся арифметика фінансування виробництва національного кіно. Це ж так просто! Проте серед українських депутатів немає тих, хто б наважився затвердити подібні пропозиції, оскільки більшість серед них – бізнесмени, які не хочуть самі себе обкрадати заради мистецтва і духовного здоров’я українців.
Крім того, слід у законодавчому порядку захистити наших кінематографістів, чиї інтереси на території Україні повинні переважати над інтересами приїжджих фахівців у цій галузі. Такі принципи діють на території Західної Європи, де відстоюють свого виробника. Тому, якщо ти приїжджаєш до західноєвропейської країни знімати кіно, то повинен це робити з їхнім режисером або заплатити за бажання самостійно працювати у місцеву гільдію кінематографістів значну суму компенсації.
-Як такі принципи втілити у життя в Україні?
– Щоб запровадити їх, потрібно всього лише прописати у Законі «Про кінематографію», що усі робочі місця у цій галузі повинні належати громадянам України. Доки цього не буде зроблено, українці не отримуватимуть прибуток з числених зйомок, які проводять у нас ті ж російські режисери та продюсери, використовуючи за безцінь наш професійний кадровий потенціал. Попри це, вони ніколи не ставлять на головні ролі українських акторів і не залучають до постановок наших режисерів. Хоча за радянських часів саме український кінематограф поповнював державно казну більш ніж на 200 млн рублів!
Мін’юст як гальмо кіноіндустрії
-Що ж із цих грошей діставалося українцям на виготовлення власної кінопродукції?
– Тоді працювала така система, за якої 60% від цього прибутку йшло на потреби культури, спорту та освіти, а 40 млн рублів витрачалося на виробництво фільмів та розвиток галузі: створення нових кіномайданчиків, кінотеатрів, переоснастку студій, купівлю нової апаратури і техніки тощо. При цьому держава замовляла кожній кіностудії певну кількість фільмів, розподіляючи на їх зйомку необхідні кошти. А що ми маємо сьогодні? Нещодавно Президент в одному із своїх виступив повідомив, що на виробництво вітчизняного кіно державою було виділено 100 з лишнім млн грн. Я зрадів: нарешті хоча б щось у цій сфері зрушиться з місця. Окрилений телефоную в Державна Служби кіномотографії (ДСК) і говорю: «Ну, що, починаємо кіновиробництво?». А мені відповідають: немає грошей на рахунках агентства, їх можна отримати лише у кінці третього чи навіть четвертого кварталу, коли за браком часу не реально буде ці гроші витратити, і вони знову повернуться до держави.
Більш того, до гальмування процедури фінансування приєдналося ще й Міністерство юстиції, яке повинно затвердити відповідне положення, тобто засвідчити право на отримання ДСК державних коштів. Погодьтеся, що за таких умов сподіватися на те, що в Україні почне стрімко розвиватися національний кінематограф, на жаль, складно. Але ми все одно не падаємо духом і продовжуємо шукати інші шляхи виходу із цієї, здавалося б, безвихідної ситуації, прославляючи своєю творчістю країну.
Розмовляла Олександра ТИМОЩУК,
кандидат мистецтвознавства,
«ЮВУ»
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Борис Іванович Савченко народився 10 квітня 1939 року в с. Анатолівка Одеської області у родині службовця. Закінчив Одеське театрально-художнє училище (1960), акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (1966) та режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1971). З 1971 року працює режисером Київської кіностудії ім. О.П.Довженка. Як актор знімався у фільмах «Тиша» (капітан), «Герой нашого часу» (Янко), «Камінний хрест» (Микола), «Гвинтівки Терези Карар» (Педро), «Їх знали тільки в обличчя» (Альфо) та ін. До його режисерських робіт належать фільми: «Пам’ять землі» (1976), «Мужність» (1981), «Ще до війни» (1982), «Легенда про безсмертя» (1985), «Земляки» (1988), «Меланхолійний вальс» (1990), «Для домашнього вогнища» (1992), «Під чужим ім’ям» (1999). Член Національної спілки кінематографістів.
Теги:
