Петро АНДРУШКО,
кандидат юридичних наук, професор
Вибіркове використання актів законодавства
У статті «Вирок Тимошенко: юридичний експрес-аналіз» я звертав увагу на те, (акцентував увагу на тому), що відповідно до Закону «Про Кабінет Міністрів України» Прем’єр-міністр України мав повноваження давати доручення членам Кабінету Міністрів України, а Кабінет Міністрів України не мав жодних повноважень давати суб’єктам господарювання у будь-якій формі доручення – розпорядження, директиви, вказівки тощо щодо умов контрактів (договорів), які ними укладаються. Такими повноваженнями щодо окремих суб’єктів господарювання Кабінет Міністрів наділений Законом «Про акціонерні товариства» з 29 квітня або 2009 р., або 2011 р. – залежно від того, коли було створене акціонерне товариство – до чи після набрання чинності Законом «Про акціонерні товариства». Отже, оскільки Кабінет Міністрів України, як колегіальний орган, не був наділений повноваженнями давати суб’єктам господарювання обов’язкові для виконання розпорядження, то сама постановка питання про вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені лише колегіально, є алогічною.
Зміст Звіту ТСК свідчить про те, що положення законодавчих актів, на які робились ТСК посилання для обґрунтування зроблених нею висновків, використовувались вибірково, несистемно. Зокрема, навівши положення параграфу 46 Регламенту Кабінету Міністрів України (який не є законом – П.А.), згідно з якими розпорядження Кабінету Міністрів видаються з питань: схвалення програми, плану заходів, концепції… директив, урядової заяви, листа, звернення, декларації, меморандуму тощо, ТСК робить висновок: «Таким чином, прийняття Директив є прерогативою Кабінету Міністрів України».
Роблячи такий висновок, ТСК не враховує, що: 1) директиви можуть надаватись (затверджуватись) і фактично надаються (затверджуються) не лише Кабінетом Міністрів України, а й Президентом України; 2) директиви затверджуються лише з питань укладення міжнародних договорів України в порядку, визначеному Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.№ 1906-VІ; 3) затвердження Кабінетом Міністрів України директив з будь-яких інших питань законодавством не передбачено і не передбачалось у січні 2009 року; 4) у Законі «Про Кабінет Міністрів України» лише зазначається, що рішення Кабінету Міністрів України видаються у формі постанов і розпоряджень, а у параграфі 46 Регламенту Кабінету Міністрів України лише конкретизувалось, з яких питань видаються розпорядження Кабінету Міністрів України, – з питань схвалення певних актів, які приймаються Кабінетом Міністрів України, в тому числі і з питань схвалення директив.
Схвалені Кабінетом Міністрів України директиви могли видаватись лише у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.
Буквальне, логіко-граматичне тлумачення тексту параграфу 46 Регламенту Кабінету Міністрів України дає підстави для висновку, що зазначені у ньому акти не приймаються чи затверджуються Кабінетом Міністрів України, а схвалюються ним.
Згідно із Законом України «Про Кабінет Міністрів України» обов’язкові для виконання акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов, а з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань – у формі розпоряджень. Назва ж самого акту може бути різною: порядок, правила, положення, концепція тощо.
Отже, ким би не були видані «Директиви» для НАК «Нафтогаз України» щодо умов укладення нею «газових контрактів» – чи вони були схвалені розпорядженням Кабінету Міністрів України, чи скріплені підписом Прем’єр-міністра України, – вони мали вважатись незаконними і не обов’язковими для виконання Головою Правління НАК «Нафтогаз України», оскільки ні Прем’єр-міністр України, ні Кабінет Міністрів України як колегіальний орган не мали у січні 2009 року, згідно з чинним на той час законодавством, визначати умови укладення НАК «Нафтогаз України» контрактів із ВАТ «Газпром». Зазначу, що такими повноваженнями Кабінет Міністрів наділений нині нормою, сформульованою у статті 70 Закону «Про акціонерні товариства», яка набрала чинності щодо акціонерних товариства, створених до набрання чинності Законом «Про акціонерні товариства», з 29 квітня 2011 року, а щодо акціонерних товариств, створених після набрання чинності Законом «Про акціонерні товариства», – після 29 квітня 2009 року.
Згідно з Регламентом Кабінету Міністрів України, який був чинним у січні 2009 року: 1) Кабінет Міністрів мав повноваження видавати з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань акти у формі розпоряджень, з питань схвалення директив як різновиду актів, які ним приймались (парагр. 46 Регламенту); 2) Прем’єр-міністр України «з метою спрямування, координації і контролю діяльності членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади» мав повноваження давати доручення, «обов’язкові для виконання зазначеними органами та посадовими особами». Доручення Прем’єр-міністра мали оформлятись як офіційний документ організаційно-розпорядчого характеру (абз.2 параграфу 9 Регламенту).
Отже, параграфом 46 та абзацом другим параграфу 9 Регламенту Кабінету Міністрів України в редакції, чинній у січні 2009 року, визначалось, які акти з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань мали повноваження видавати, відповідно, Кабінет Міністрів України та Прем’єр-міністр України. Зверну увагу на те, що у наведених положеннях параграфу 9 Регламенту Кабінету Міністрів України йдеться про акти з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань.
Вирок від 12.04.2012 р.
Вирок Печерського районного суду м. Києва від 12 квітня 2012 р., як і вироки у справах Тимошенко Ю.В. і Луценка Ю.А., претендує, на мій погляд, на те, щоб з часом стати у навчальному процесі з дисциплін «кримінальне право» та «кримінальне процесуальне право» хрестоматійним прикладом усвідомленого, вмотивованого, вибіркового і упередженого, неправильного застосування судами норм матеріального кримінального права, нехтування суддями вимог кримінально-процесуального закону щодо законності і обґрунтованості вироку, європейських стандартів правосуддя та позицій Європейського суду з прав людини щодо права на справедливий судовий розгляд, зокрема права на захист, однобічності і вибірковості у визнанні доказів у справі належними, допустимими/недопустимими, повними і достовірними.
Давати (здійснювати) юридичний (правовий) аналіз вироку Печерського районного суду м. Києва від 12 квітня 2012 р. «по свіжих слідах» недоречно, оскільки він ще не набрав, відповідно до ст. 401 КПК, законної сили. Згідно з цією статтею вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а у разі подачі апеляцій, вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
У даній статті доцільно навести окремі фрагменти вироку Печерського районного суду м. Києва від 12 квітня 2012 р. у справі за обвинуваченням: Міхєєва С.О. у вчиненні злочину передбаченого ч. 3 ст. 365 КК України (в редакції до набрання чинності Законом, №3207 – VІ від 7 квітня 2011 р.), Іващенка В.В. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 365 (в редакції до набрання чинності законом № 3207-VІ від 7 квітня 2011 р.); ч. 2 ст. 364 КК України в редакції Закону № 3207-VІ від 7 квітня 2011 р.), а також звернути увагу на окремі положення вироку, які, очевидно, будуть (чи, принаймні, повинні бути) предметом пильної (прискіпливої) оцінки судом апеляційної інстанції.
У мотивувальній частині вироку суд взагалі не зазначає формулювання обвинувачення (кримінально – правової кваліфікації засуджених (обвинувачених) органом досудового слідства). Фактично відсутнє чи неконкретизоване і формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням, зокрема способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і, головне, мотивів злочину. Відповідно до ст. 334 КПК, у мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути наведені докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного з підсудних, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає їхні докази.
Надуманий висновок
Суд у вироку стверджує, що Іващенко В.В., погодивши (підписавши) план санації ДП «ФСМЗ» МОУ, вчинив зловживання службовим становищем в інтересах Міхєєва С.О., усвідомлюючи протиправність своїх дій, та те, що Міхєєв С.О. буде здійснювати незаконне відчуження визначеного планом санації державного майна і цим самим усунув перешкоду, яка полягала у необхідності обов’язкового погодження плану санації з органом управління майном, та сприяв Міхєєву С.О. у вчиненні подальших протиправних дій по незаконному відчуженню державного майна, створивши також умови для вчинення Міхєєвим С.О. подальшого незаконного відчуження майна. Як видається, висновок (судження) суду про те, що Іващенко В.В., підписуючи план санації ДП «ФСМЗ» МОУ, діяв в інтересах Міхєєва С.О. – сприяв останньому у вчиненні незаконних (протиправних) дій по незаконному відчуженню державного майна, створивши умови для цього, – не підтверджується, жодними доказами, є надуманим – припущеннями досудового слідства і суду.
Суд не взяв до уваги і не дав оцінки тому факту, що підписуючи (погоджуючи) план санації, Іващенко В.В., за порадою Солов’я С.М. зробив на с. 58 плану санації власноручно застереження (примітку), яке, як пояснив Іващенко В.В., на його думку, унеможливлювало незаконне відчудження майна заводу. Оцінка Іващенком В.В. своїх дій як правомірних підтверджується тим, що у листах, підписаних на адреси Генеральної прокуратури, Секретаріату Президента України, народного депутата України Грача Л.І., постійного представника Президента України в Автономній Республіці Крим Жунька Л.М., зазначалось, що погоджений ним план санації передбачає відчуження лише частини майна, яке не задіяне у виробництві, а виробничі потужності підприємства залишаються в сфері управління МО України. Зазначені показання органом досудового слідства і судом ніякими доказами не спростовуються, але не враховуються – відкидаються.
На мій погляд, ситуація (обстановка) підписання (погодження) Іващенком В.В. плану санації ДП «ФСМЗ» МОУ і зазначені його листи свідчать про те, що ним допущена службова недбалість – Іващенко В.В., як видається, (очевидно) не передбачав, що підписаний (погоджений) ним план санації ДП «ФСМЗ» МОУ навіть із зробленою ним власноручно приміткою (застереженням) на с. 58 плану санації, може бути використаний для незаконного відчуження державного майна, яке не може бути відчужене, але, очевидно, повинен був і міг передбачити можливість незаконного відчуження державного майна.
