Спільна сумісна власність – це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Детальніше роз’яснює Міністерство юстиції України.
Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Ст. 368 Цивільного кодексу України (далі – Кодекс) визначає, що спільною сумісною власністю є:
- майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або законом.
Так, ст. 64 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом. Договори можуть стосуватись як майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності може бути укладений без виділу цієї частки. Крім того, встановлено яке майно не може бути спільною сумісною власністю майно. Наприклад, майно набуте на підставі договору дарування, в порядку спадкування або ж набуте за кошти, які належали одному із них особисто. Таке майно є особистою приватною власністю дружини та чоловіка.
- майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Відповідно до Сімейного кодексу, сім’я – це особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Окрім цих підстав, зазначених у ст. 368 Кодексу, спільна сумісна власність може виникати на підставі ч. 2 ст. 8 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду».
Здійснення права спільної сумісної власності
Співвласники такого майна можуть володіти і користуватись ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. А розпоряджання майном здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Якщо один із співвласників вчиняє правочин щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Також, співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
Ст. 237 Кодексу встановлює, що правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, є представництвом. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Важливо звернути увагу, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє та не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.
До того ж представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (ст. 238 Кодексу).
Цивільний кодекс розрізняє представництво за законом, комерційне представництво та представництво за довіреністю (це передбачено ст. 242-244 Кодексу).
Пильну увагу слід приділити формі довіреності, яка має відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися сам правочин (ст. 245 Кодексу).
Законодавець передбачає і спосіб захисту права власності. Так, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ст. 369 Кодексу).
Інформація станом на 26.04.2025
