Постанова КГС ВС щодо застосування принципу диспозитивності та принципу судового контролю процедур банкрутства

У межах справи № 911/3848/15 про банкрутство Підприємства зі стовідсотковим іноземним капіталом «Брама-Консалтинг», яке перебуває у процедурі ліквідації, ПАТ «Дельта Банк» звернулося із заявою про визнання недійсними результатів аукціону з продажу заставного майна банкрута.

Господарський суд Київської області від 12 березня 2019 року ухвалою, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30 травня 2019 року, відмовив у задоволенні заяви Банку з мотивів дотримання ліквідатором банкрута та організатором аукціону вимог, визначених у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», до його проведення.

Погодившись із висновком судів попередніх інстанцій про відсутність правових і фактичних підстав для задоволення заяви Банку, КГС ВС звернув увагу на таке.

Відмінність у застосуванні колегіями суддів принципу диспозитивності, передбаченого ст. 14 ГПК України, що застосовується у позовному провадженні, та принципу повноти судового контролю процедур банкрутства, який реалізується у процедурах банкрутства та забезпечує дотримання балансу інтересів боржника, кредиторів та інших учасників справи про банкрутство, зокрема й щодо реалізації майна боржника в ліквідаційній процедурі відповідно до приписів статей 42, 44, 98 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», зумовлено різними фактичними обставинами у кожній справі, з яких виходить суд, приймаючи рішення – чи то у справі позовного провадження, чи то у справі про банкрутство.

Ані чинним законодавством, ані судовою практикою не врегульовано єдиних критеріїв застосування принципу судового контролю під час розгляду спорів щодо визнання недійсними результатів аукціонів у справі про банкрутство. Отже, судам слід використовувати принцип судового контролю у поєднанні з дотриманням принципу балансу інтересів не тільки боржника та кредиторів, а й переможця аукціону.

Сформована стала практика про застосування спеціальних принципів, що притаманні інституту банкрутства, у поєднанні з принципами господарського судочинства не повинна перешкоджати як досягненню цілей банкрутства, так і ефективному захисту прав та інтересів усіх без винятку учасників провадження у справі про банкрутство.

Стосовно визначення меж касаційного перегляду справ про банкрутство з метою судового контролю за процедурою підготовки та проведення аукціонів з продажу майна банкрута в ліквідаційній процедурі з урахуванням приписів статей 42, 44, 49–75, 98 згаданого Закону слід зауважити, що такі межі чітко встановлено у ст. 300 ГПК України і вони не підлягають розширеному тлумаченню.

Не містить положень щодо розширення меж розгляду справи у касаційному порядку і Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Крім того, суд касаційної інстанції зазначив, що механізм реалізації захисту права кредитора, у тому числі й заставного, від помилки або незаконних дій ліквідатора під час продажу заставного майна може бути реалізований у порядку та на підставі положень ст. 111 цього Закону. Аналогічну норму містить і Кодекс України з процедур банкрутства (ст. 25 Кодексу).

Відповідальність організатора аукціону перед особами, які не змогли взяти участь або перемогти на аукціоні, містить норма ст. 56 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», в якій передбачено, що у разі якщо порушення порядку підготовки та проведення аукціону перешкодило зацікавленій особі взяти участь або перемогти на аукціоні, організатор аукціону зобов’язаний сплатити такій особі штраф у розмірі гарантійного внеску.

Необхідною підставою для притягнення ліквідатора банкрута до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність умов, передбачених у ст. 1166 ЦК України, якою врегульовано питання щодо відшкодування позадоговірної шкоди.

При цьому дії (бездіяльність) ліквідатора банкрута, внаслідок яких (якої) було завдано шкоди, є основним предметом доказування та, відповідно, встановлення в справі, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов’язки (ст. 11 ЦК України).

Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 12 листопада 2019 року у справі № 911/3848/15 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/86141295.