Конституція України у статті 3 проголошує здоров’я фізичної особи – вищою соціальною цінністю. Таке ставлення до цього блага має місце і в галузевому цивільному законодавстві, відповідно до положень якого здоров’я фізичної особи набуває правового режиму немайнового блага (ст. 201 ЦК України). Водночас, на сьогодні в Україні практично немає комплексних досліджень, які б були присвячені вивченню вказаного блага в його приватно-правовому розумінні. Існуючі наукові розробки здебільшого спрямовані на дослідження здоров’я в контексті медичного права, надання медичної допомоги чи медичних послуг, деліктних зобов’язань або ж окремих аспектів особистих немайнових прав. Метою нашого дослідження є аналіз поняття «здоров’я» як комплексного особистого немайнового блага та як об’єкта відповідного права на здоров’я.

Право на здоров’я

Аналізуючи чинне законодавство, потрібно, насамперед зауважити що воно не оперує терміном «право на здоров’я». Правова регламентація можливостей у сфері власного здоров’я фізичної особи на сьогодні визначається закріпленням низки прав, що пов’язані зі здоров’ям, зокрема, право на усунення небезпеки, яка загрожує здоров’ю (ст. 282 ЦК України), право на охорону здоров’я (ст. 283 ЦК України), право на медичну допомогу (ст. 284 ЦК України), право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК України), право на таємницю про стан здоров’я (ст. 286 ЦК України) тощо. Переважно така правова регламентація є фактичним калькуванням відповідних положень Конституції України (ст. 49) або положень іншого законодавства.

Вказана позиція законодавця, на нашу думку, є не лише невиправданою, але й такою, що безпідставно звужує обсяг та зміст існуючих можливостей фізичної особи щодо власного здоров’я, здебільшого переводячи їх у права, що носять охоронний характер. З огляду на це, потрібно дійти висновку, що чинне цивільне законодавство на сьогодні повинно містити положення, які б гарантували фізичній особі не тільки право на охорону її здоров’я, а й забезпечували реальну правову можливість вчиняти максимально широку за кількісним та якісним аспектом суму дій (поведінки), що спрямована на задоволення своїх інтересів у сфері власного здоров’я. Тому вказане приводить нас до думки, що чинне законодавство України повинно закріплювати не низку прав в сфері охорони здоров’я фізичної особи, а в першу чергу право на здоров’я, включаючи його активний та пасивний зміст. На таких самих позиціях стоять і іноземні експерти. Так, зокрема, Б. Тобес, поділяючи позицію щодо необхідності введення саме поняття «право на здоров’я», зазначає, що доцільність цього обґрунтовується 3 основними доказами, а саме: 1) цей термін, на думку вченого, є найкращим з точки зору відповідності міжнародним документам та угодам; 2) він взагалі найбільш часто використовується на міжнародному рівні; 3) він допомагає усвідомити, що мова йде не тільки про охорону здоров’я, але й про право на низку умов, без яких не можливим є здоров’я( Тобес Б. Право на здоровье: теория и практика. – М.: Устойчивый мир, 2001. – С. 20.).

З’ясування правової природи та змісту права на здоров’я неможливе без вирішення питання щодо об’єкта даного права. На сьогодні пануючою є думка, що об’єктом права на здоров’я є немайнове благо «здоров’я фізичної особи». Водночас, попри ніби зовнішню простоту даного питання, слід зауважити, що зараз фактично не існує чіткого та здатного до юридичного застосування поняття «здоров’я», тобто поняття «здоров’я фізичної особи» саме як немайнового блага.

Недоліки законодавчого визначення

Перед тим, як перейти до розгляду терміно-поняття «здоров’я фізичної особи», потрібно зазначити, що воно за своїм змістом є полісемантичним. З огляду на це, його потрібно розглядати, як мінімум, у двох основних значеннях. Насамперед здоров’я є загальнофілософською категорією, яку слід розуміти як певний об’єкт нематеріального світу. З цієї позиції воно носить об’єктивний психофізичний характер та є таким, що існує і поза межами правового впливу. І тому у найбільш загальному розумінні здоров’я людини визначається як природний стан організму, що характеризується його повною рівновагою із біосферою та відсутністю будь-яких виражених хворобливих змін.

Але крім такого загального розуміння, терміно-поняття «здоров’я» має ще й своє спеціально-правове значення, в якому воно й виступає як певний об’єкт відповідних правовідносин. І саме на цьому спеціальному розумінні вказаного терміно-поняття ми і зупинимо свою увагу. Це необхідно за декількох обставин. Насамперед таке розуміння дасть можливість розглядати здоров’я не просто як загальнофілософський субстрат, а в першу чергу як спеціальний об’єкт відповідних суспільних відносин. По-друге, такий підхід дасть можливість розглядати здоров’я як певну соціальну цінність, яка попри загальний характер має конкретну юридичну природу. По-третє, вказане значення здоров’я визначить і його спеціально-галузеву (цивільно-правову) належність до категорії особистих немайнових благ, що робить вказану категорію такою, що набуває ознак юридичної небайдужості.

Аналізуючи чинне законодавство, слід зазначити, що на відміну від поняття «життя», поняття «здоров’я» має свою легітимну дефініцію як на міжнародному, так і на національному законодавчому рівні, під якою розуміють стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Саме таке визначення терміно-поняття «здоров’я» міститься у статуті Всесвітньої організації охорони здоров’я (далі – ВООЗ) та в деяких інші нормативно-правових актах.

Але неможливість використання даного визначення саме в сфері права обумовлюється перш за все ідеалістичним характером цього визначення. Так, запропоноване законодавцем визначення поняття «здоров’я» радше можна трактувати як визначення поняття «ідеальне здоров’я», тобто як поставлену ціль щодо власного здоров’я, як еталон, до досягнення якого кожен повинен прагнути. Безперечно, що наявність такого еталону має важливе значення, яке полягає в можливості співвідношення реально існуючого здоров’я з ідеальним упродовж періоду життєдіяльності фізичної особи.

Друга обставина, яка не дозволяє нам погодитись із запропонованим визначенням – це те, що, будучи за своїм характером поняттям ідеальним (абсолютним), запропонована дефініція поняття «здоров’я» не враховує того факту, що за своєю природою здоров’я є категорією динамічною, якій властиві фізіологічні та патологічні зміни. І відповідно до цього динаміка тих чи інших ознак загального поняття «здоров’я» дає підстави вважати, що вони можуть призвести до порушення поняття «благополуччя» як основоположної складової даного визначення. А відсутність зазначеного благополуччя принаймні в одній із вищевказаних сфер свідчить про фактичну відсутність і самого здоров’я як блага. Наприклад, відсутність душевного благополуччя у осіб, що страждають на психічні розлади, або ж відсутність соціального благополуччя у осіб, які не мають належного соціального забезпечення, принаймні, виходячи із запропонованої дефініції, вже свідчило б про відсутність у них відповідного блага «здоров’я». Але це не лише суперечить сутності цього особистого немайнового блага (а саме його невіддільності від особи носія), але й заперечує за таких обставин існування відповідного правового режиму даного блага, оскільки вводить у право невизнану категорію «безоб’єктного права».

Третя обставина, яка унеможливлює сприйняття запропонованого визначення поняття «здоров’я», тісно пов’язана та випливає із попереднього аргументу. Адже якщо таке благо, як здоров’я може бути піддане динамічним змінам та диференціюватись, залежно від факторів, що впливають на стан життєдіяльності організму, то воно, відповідно, піддається також і вимірюванню (оцінці) за різними показниками. І, як правильно відзначає В. Соловьев, «… для юридичної практики значення має не стільки поняття особистого здоров’я, скільки оцінка його якісного стану. Якісний стан особистого здоров’я характеризує рівень здоров’я людини, який постійно коливається в результаті дії ендогенних та екзогенних факторів» (Соловьев В.Н. Гражданско-правовое регулирование отношений, возникающих при реализации конституционного права граждан на медицинскую помощь: Дис. … канд. юрид. наук. – Красноярск, 1999. – С. 23. ).

І нарешті, четвертою обставиною, яка, на нашу думку, робить неможливим застосування такого визначення поняття «здоров’я» саме для цивільного права, є відсутність виділення у ньому публічних та приватних моментів. Адже поняття «здоров’я» – це не лише особисте, але й суспільне благо, і тому за своїм змістом включає в себе як поняття суспільного здоров’я, так і поняття здоров’я індивідуального.

З огляду на такий підхід зрозуміло, що забезпечення суспільного здоров’я в першу чергу повинно відбуватись з урахуванням державного інтересу, і тому вказана категорія і її забезпечення здебільшого має перебувати у сфері публічного права. Натомість поняття індивідуального здоров’я – є категорією приватно-правовою. Саме ця категорія реально характеризує основу приватного інтересу фізичної особи, є мотиватором її поведінки у приватній сфері та складає основу особистого немайнового блага, яким є здоров’я. І тому визначення поняття індивідуального здоров’я і повинно стати відправною точкою у визначенні його правового режиму, який, на нашу думку, має визначатись, в першу чергу, у межах цивільного права.

Двоєдина сутність людського організму

При розгляді питання щодо розуміння поняття індивідуального здоров’я його чомусь переважно зводять лише до розуміння «здоров’я соматичного». Але такий підхід, на нашу думку, є доволі обмеженим. Адже попри те, що здоров’я знаходить натуралізований прояв у матеріальному об’єкті, фізичному втіленні – організмі людини, воно далеко не обмежується лише визначенням стану «тілесної оболонки організму людини». Такий підхід неминуче призведе до того, що усічення розуміння об’єкта вплине і на безпідставне обмеження його правового режиму, а відповідно й призведе до обмеження змісту і обсягу прав фізичної особи, які виникають стосовно цього об’єкта. На нашу думку, поняття «здоров’я», як особисте немайнове благо, є більш комплексним поняттям, яке віднаходить свій вияв не лише в організмі, тобто тілі людини, а й в психічних процесах, стан яких також впливає на організм. І тому, при аналізі поняття «здоров’я» як особистого немайнового блага, яке є об’єктом відповідних особистих немайнових прав фізичної особи, слід розуміти як двоєдину сутність людського організму, що включає в себе дві основних складові: соматичну (тілесну) та психічну (духовну), кожна із яких характеризується певним станом.

Досліджуючи вказане питання, в загальні літературі домінує думка, що під поняттям «психічне здоров’я» слід розуміти психічний стан організму, що характеризується сукупністю установок, якостей та функціональних здібностей, які дозволяють особі адаптуватись до середовища. Між тим, практично нереально звести до одного існуючі погляди на це питання, які склались у різноманітних соціальних групах. Ускладнює таку універсальність також і культурний та часовий аспект, адже з плином часу ставлення до тих чи інших процесів у різних культурах, а також у межах однієї і тієї ж культури в різні часи було різним. Так, у багатьох племенах індійців на відміну від інших американських народів, вважають галюцинації нормальним явищем. Також у межах загальноєвропейської культури з плином часу гомосексуалізм розглядався спочатку як злочин, потім – як психічна хвороба, а тепер – як варіант сексуальної адаптації.

Водночас, майже незмінним залишалось ставлення до особи, яка в результаті того чи іншого стану психічного здоров’я чимось відрізнялась у своїй поведінці від інших членів соціальної групи. Так, як зазначається у одній із доповідей ВООЗ, «… питання психічного здоров’я продовжують розглядатись по-старинці, а до психічних розладів упродовж тривалого часу відносились не лише як до рідкого, але й такого, що віщує зло та є соромнішим явищем». Тому завжди існувала висока ймовірність визнання даної фізичної особи психічно хворою та застосування до неї низки соціальних та правових обмежень. І тому основним соціальним призначенням психічного здоров’я як певного блага фізичної особи слід визнати забезпечення соціальної адаптації людини. При цьому, необхідно підкреслити, що психічне здоров’я людини повинно співвідноситись зі стадією його розвитку, його генетичною спадщиною та культурним оточенням або, як вірно відзначає В. Волков, «психічне здоров’я завжди слід оцінювати в цілому з урахуванням біологічних та соціальних закономірностей, що здійснюють прямий та опосередкований вплив на стан його психіки» (Волков В.Н. Судебная психиатрия: Курс лекций. – М.: Юристъ, 1998. – С. 172.).

Що стосується юридичного підходу до розуміння питання психічного здоров’я, то аналіз сучасної літератури дає нам підстави стверджувати, що дане поняття здебільшого розглядається не як певний стан чи складова загального поняття здоров’я, а радше, як певна ознака. Так, Н. Ардашева пише, що поняття психічного здоров’я є ніщо інше, як «… ознака, що індивідуалізує громадянина та впливає на його правовий статус – дієздатність» (Ардашева Н.А. Словарь терминов и понятий по медицинскому праву. – СПб.: СпецЛит, 2007. – С. 136.). Близької точки зору дотримується і М. Курбанов, який визначаючи поняття «психічне здоров’я» виходить із того, що це є «… засіб освоєння оточуючої дійсності, який дозволяє здійснювати самостійну поведінку, отримувати задоволення від матеріальних та нематеріальних благ, не відчувати утруднень у відносинах із зовнішнім світом, знаходитися в умовах досяжного духовного та фізичного комфорту, отримувати вигоди із матеріальної та нематеріальної природи» (Курбанов М.А. Гражданско-правовое регулирование и защита права граждан на психическое здоровье: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Московская академия экономики и права. – М., 2006. – С. 16.). Однак, на нашу думку, поняття психічного здоров’я не можна виводити через розуміння його як певної ознаки чи засобу, ці характерні ознаки вже випливають із функціонального призначення даного блага. У першу чергу психічне здоров’я є складовою загального поняття здоров’я, а тому і піддається певному кількісному виміру, який утворює таку категорію, як стан психічного здоров’я. І тому психічне здоров’я, з правової точки зору потрібно розглядати як складову загального здоров’я фізичної особи, тобто, як стан особи, який характеризується цілісністю та узгодженістю всіх психічних функцій організму, що забезпечують насамперед внутрішнє почуття суб’єктивної психічної комфортності, а також здатність до цілеспрямованої усвідомленої діяльності та адекватні форми поведінки. І саме у такому розумінні поняття психічного здоров’я повинна зайняти своє належне місце як структурна складова загального поняття здоров’я.

Основні висновки

На сьогодні, визначаючи поняття здоров’я як особистого немайнового блага в літературі виходять переважно із його широкого тлумачення. Так, зокрема, Т. Гурська вважає, що здоров’я – це особисте немайнове благо, не пов’язане з товарно-грошовою формою (Гурська Т. Право на здоров’я в системі особистих немайнових прав // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 6. – С. 39.). На нашу думку, таке визначення містить лише ознаки, що притаманні всім без винятку немайновим благам, та не розкриває природи і змісту саме здоров’я як особливого немайнового блага. Натомість, О. Тихомиров вважає, що під поняттям «здоров’я» як немайнового блага слід розуміти: 1) засіб пізнання навколишньої дійсності; 2) засіб здійснення індивідом самостійної поведінки; 3) засіб доступу індивіда до користування життєвими благами; 4) засіб забезпечення автономності особи (Тихомиров Ю.А. Организационные начала публичного регулирования медицинских услуг. – М.: Статут, 2001. – С. 52.). На нашу думку, таке твердження також містить певні логічні хиби, оскільки не лише поєднує в даному понятті «здоров’я» як об’єкт нематеріального світу та «здоров’я» як об’єкт правової матерії (благо), але й тому, що у даному визначенні «здоров’я» трактується як засіб фактичної діяльності, хоча «здоров’я» лише створює можливість до такої діяльності.

Аналізуючи ці та інші визначення, які пропонуються в юридичній літературі, ми все ж таки доходимо основних висновків: по-перше, поняття здоров’я як особистого немайнового блага повинно визначатись не через поняття «благополуччя» як ідеальну категорію, а через наявний стан життєдіяльності організму; по-друге, стан здоров’я недоцільно визначати через комплекс нормативних морфо-функціональних показників організму людини, оскільки для його розуміння потрібна ще й кількісна оцінка. І тому, з огляду на ці два основні постулати, ми вважаємо, що поняттям «здоров’я» як немайновим благом повинно охоплюватись наявний соматичний та психічний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників. І саме такий підхід, на нашу думку, може стати основою для подальших наукових досвіджень, які будуть проводитися в аспекті визначення правового режиму даного блага.

Юридичний вісник України № 23 за 2007 рік