Необхідність проведення в Україні судової реформи сьогодні ні в кого не викликає сумнівів, оскільки в суспільстві існує реальна проблема із захистом громадянами своїх прав і свобод. Тож ці зміни не просто необхідні, а давно назрілі. Але для їх втілення потрібне, найперше, бажання влади забезпечити проведення самої судової реформи, головним завданням якої має стати створення доступної для людей судової системи, укомплектовування судів не просто професіоналами, а людьми з високими моральними якостями та гарною репутацію серед співгромадян. Суспільство чекає судової влади, вільної від корупції, готової служити виключно закону та справедливості.

Згадаємо також, що 7 липня 2010 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Що змінилося відтоді у вітчизняному судочинстві? Відповісти на це та інші запитання ми попросили голову Подільського районного суду столиці Василя БОРОДІЯ.

— Василю Миколайовичу, в Україні заявлено про проведення судової реформи, рік тому прийнято новий Закон «Про судоустрій і статус суддів». Усе це якось торкнулося роботи районного суду? І взагалі, як Ви сприймаєте цю реформу?

— Звичайно ж, рух у напрямку реформування судової системи повинен бути. Зміни потрібні і це — однозначно. Разом із тим відповідь на це запитання я хотів би розпочати із згаданого Закону «Про судоустрій і статут суддів». З часу набрання ним чинності пройшов рік, але я особисто не чув із цього приводу якихось надзвичайних овацій чи бодай позитивних емоцій, хоча певні зрушення на краще все ж таки відбулися. Це пов’язано, головним чином, із тими змінами, які запропоновані змістом закону. Мова, в першу чергу, про ту частину документа, де говориться про відповідальність суддів, про що вже давно говорили і самі служителі Феміди. На мою думку, суддя повинен нести відповідальність за прийняті рішення.

Серед позитиву можна також відзначити запровадження автоматизованого розподілу справ. Але тут, як на мою думку, присутня певна двозначність. Як по формі, то ця новація, звичайно ж, правильна, а от зі змістом існують деякі проблеми. Давайте розберемося, що ж відбулося насправді? Реформа на сьогодні не вирішила (і я не бачу перспектив за рахунок чого це буде вирішено в майбутньому), яким чином покращити доступ громадян до правосуддя? Йдеться про елементарні речі, зокрема, про ті ж будівлі судів, більшість із яких потребують ремонту. Оскільки, як відомо, потреби на капітальне будівництво чи ремонт приміщень судів фактично не фінансуються всі останні роки. Суди продовжують відчувати проблеми із забезпеченням оргтехнікою, навіть ті ж марки і конверти для нас постійна проблема.

З іншого боку, всередині судової гілки влади є, так би мовити, привілейовані структури. Вони фінансуються окремо від інших судів і забезпечення їх значно краще. Ідеться про Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, де навіть зарплата помічника судді в кілька разів більша платні судді районного суду, не кажучи вже про зарплати суддів цих судів.

Не можу не сказати й про велику завантаженість суддів районних судів, що, безперечно, відбивається на якості їх роботи. Нині в судді районного суду в середньому одночасно перебуває в провадженні понад 200 судових справ, коли для нормального й об’єктивного розгляду їх має бути не більше 30. Це, у першу чергу, свідчить про проблеми кадрового забезпечення суддівського складу. Додала роботи райсудам й адміністративна юстиція (починаючи, насамперед, з окружних судів), передавши всі соціальні справи на розгляд районних судів і мотивувавши все тим, що це, нібито, не їхня компетенція. Тож я молю Бога, аби усі 50 тисяч пенсіонерів Подільського району, чи хоча б їх значна частина, в один день не подали заяви про перерахунок своїх пенсій, що в принципі можливе й що може зупинити роботу суду взагалі.

При тому, що зарплата судді сьогодні складає 2 656 гривень (оклад), плюс 30 відсотків (за старим законом) від суми зарплати — за інтенсивність. Підрахувавши, бачимо, що ця сума дорівнює десь 3 500 гривень, коли відняти від неї податки, то залишиться приблизно 2800. Тобто реальна зарплата судді варіюється в межах 2 500—3 000 гривень. За таких реалій напрошується запитання: чи можна сьогодні говорити про незалежність і непідкупність суду? Є над чим подумати.

Незалежність районних судів ставить під сумнів і той факт, що нині існує принаймні 5 «центрів впливу» на них з точки зору перевірки, витребування інформації, надання пояснень тощо. Це — апеляційні суди (методично-організаційний вплив), Вища кваліфікаційна комісія (запрошують усю детальну інформацію щодо особистості судді та його роботи), Вища рада юстиції, Державна судова адміністрація, Комітет Верховної Ради з питань правосуддя, Рада суддів (виконують контроль за діяльністю керівників судів та їх апаратів) тощо.

— Серед проблем, які Ви назвали, добір суддівських кадрів. Чим нинішня ситуація Вас не влаштовує?

— Як відомо, нині цей процес відбувається із застосуванням автоматичних тестів, коли все визначає комп’ютер і набрана кількість балів. Це, можна сказати, добре, бо, з одного боку, звільняє голів суду від зайвого клопоту персонального відбору, а з іншого — відтепер керівники судів можуть лише сподіватися, що кандидат, набравши потрібну кількість балів, матиме ще й потрібні для даної посади якості, на кшталт професійності, людяності, рішучості, відповідальності тощо. Можу сказати, що далеко не завжди так виходить.

— Ви говорили про недосконалість системи електронного розподілу справ. Що конкретно малося на увазі?

— Принцип автоматизованого розподілу справ, можливо, й правильний. Разом із тим, тут одразу ж виникає багато проблем. Перша і головна — кадрова. До запровадження автоматизованої системи розподілу справ між суддями ці функції виконував голова суду й саме на нього лягала уся відповідальність за призначення справи до розгляду тому чи іншому судді. І хоча цю стару систему також не можна вважати ідеальною, проте за неї вчинити будь-який вплив на призначення судді справи відповідної категорії було досить складно.

Нині ж у судах працює велика кількість суддів, які не досягли 30-річного віку. А до чого тут автоматизована система, спитаєте ви? До того, що це —молоді люди без достатнього фахового і життєвого досвіду. Як на мою думку, автоматизована система розподілу справ може бути ефективною лише за умови, так би мовити, рівного складу суддів — і за професійними навичками, і за життєвим досвідом. Лише тоді б ця система працювала більш-менш правильно (коли 25-річний суддя, який не має необхідного досвіду, не розглядатиме справи особливої складності), а кадровий склад мав би в собі сили протистояти різного роду впливам.

— З огляду на сказане виникає запитання, чи зможе суддя Р. Кірєєв професійно вирішити справу проти Юлії Тимошенко?

— Вважаю, зобов’язаний. Але за умови, якщо він не піддаватиметься впливу будь-кого ззовні та знайде потрібну формулу протистояння цьому впливу. А ще — безумовно та безсумнівно дотримуватиметься законності судового процесу, співставляючи кожну свою дію, фразу із нормами Кримінально-процесуального кодексу. З цього приводу я завжди кажу і тим же суддям, і всім іншим, що якщо позиція в законі може тлумачитися двояко, то варто витратити більше часу на роботу, узявши за основу більш тривалий і складний варіант. Я маю на увазі, що при суперечливих ситуаціях, коли треба винести рішення за 3 чи, наприклад, 5 днів — варто обрати довший термін і попрацювати над якістю майбутнього рішення.

Як людина, яка понад 25 років займається практичним застосуванням Кримінально-процесуального кодексу, яка за свою професійну кар’єру мала і догани, і заохочення (понад 50), декілька орденів та відзнак, хотів би сказати, як діяв би я. І даній ситуації слід заспокоїтися, проаналізувати позиції всіх сторін, не придумувати свої норми закону, вивчити всю судову практику, всі постанови Пленуму Верховного Суду з питань процесу і, насамперед, щодо забезпечення права на захист підсудних, всі випадки скасувань вироків через порушення права на захист, ознайомитися з висновками науковців і діяти виключно в межах Закону.

Не боятись і мати мужність визнати помилки. Не боятися повторити процесуальні дії, в тому числі допити свідків тощо, за необхідності повернутися до попередніх стадій розгляду справи.

Ви можете мене різати, але всі 25 років професійної діяльності я діяв і чув лише одну позицію: без прокурора слухати справу з обвинувальним висновком неможливо, хоча б без одного адвоката, якщо він допущений до справи, — неможливо. Врешті-решт, призначити захисника, щоб виключити будь-які сумніви щодо того, чи забезпечена особа правом на захист.

— Сьогодні суддями найчастіше стають колишні міліціонери, прокурорські працівники. Це — правильно? І як Ви вважаєте, хто в дійсності повинен бути суддею?

— Свого часу, працюючи ще в прокуратурі і займаючись підтриманням державного обвинувачення, я бачив багато різних суддів — від районних судів і до Верховного Суду України. І можу вас запевнити, що найбільш підходящими кандидатурами на цю посаду є колишні слідчі, адвокати, прокурори та помічники тих же суддів. Це, в першу чергу, пов’язано із добрим знанням судового процесу останніми, володіння ними тактикою і психологією. Також до цього списку можна віднести державних службовців, які (за посадою) завжди несли відповідальність за свої рішення.

— Головна мета заявленої судової реформи — максимально спростити доступ громадян до судів, забезпечити неупереджене і якісне судочинство. Це сталося?

— На жаль, цього не відбулося. І, в першу чергу, тому що для якісної роботи судів потрібні і відповідні умови, в тому числі і стосовно приміщень. До того ж суддя нині поставлений у такі умови, що якщо комусь заманеться звільнити його, то завтра він буде звільнений. А формальна причина завжди знайдеться. Найперше — невчасний розгляд справ, що за нинішньої ситуації в судах — постійна проблема. І при тому ніхто не звертатиме увагу на те, що (з власного досвіду знаю) будь-який суддя при здоровому глузді і гарній фізичній формі аж ніяк не може мати одночасно в провадженні 100 кримінальних справ, а це — реалії сьогоднішніх райсудів.

Перевантаженість суддів і є однією з причин того, чому люди продовжують нарікати на якість правосуддя. Вирішити дану ситуацію, я вважаю, можна лише двома способами: або за рахунок розширення штату суддів, або потрібно змінювати існуючий закон з точки зору позасудового розгляду справ.

— Як Ви взагалі оцінюєте, маючи відповідний досвід, ситуацію у вітчизняному судочинстві?

— Судова реформа, вважаю, лише розпочалася, тож давати оцінки ще зарано. А щодо загальної ситуації у вітчизняному судочинстві, то зазначу, що рухатися назустріч змінам безперечно потрібно. Напрями цього руху, які нині пропонуються, на мою думку, теж вибрані правильно. Єдиною перепоною, яка стоїть на шляху реформування судової системи сьогодні, залишається неготовність самої держави забезпечити ці напрями як матеріально, так і кадрово. Також варто говорити і про неготовність пересічного громадянина, політика та й судді до цих змін.

— Нещодавно було прийнято Закон «Про судовий збір», згідно з яким зібрані фінанси залишатимуться в судовій системі. Це вирішить ситуацію в українському судочинстві, враховуючи постійне (хронічне) недофінансування системи?

— Гадаю, ні. Оскільки, як свідчить недавня історія, до цього може й не дійти. Свого часу, якщо пам’ятаєте, вже приймалося (Кабінетом Міністрів) рішення про підвищення судового збору й кошти теж мали залишатися судам. Та цього не сталося, бо в певний момент дане урядове рішення було зупинене як політично невигідне. До того ж, ви повинні розуміти, що якщо підвищать судовий збір, то обов’язково в іншій його частині фінансування судам уріжуть.

Варто також зрозуміти усю складність і проблемність судового фінансування в нашій державі. Нині в судовій системі кожен суд окремо «вибиває» для себе потрібні йому кошти. При тому ситуація така, що бувають періоди, коли в суді навіть на ті ж конверти чи поштові марки коштів немає. А все це, зрештою, відбивається на якості судочинства та й іміджі судової системи України загалом.

Розмовляв Максим ІЛЛЮК,
«ЮВУ»

Теги: