ЗА ЩО МАЄ ВІДПОВІДАТИ БАНК, ЯКЩО ПРИЙНЯВ ПІДРОБЛЕНЕ ПЛАТІЖНЕ ДОРУЧЕННЯ

Предметом розгляду Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) у постанові від 12.03.2013 у справі №5023/9738/11 стало стягнення грошових коштів як суми основного боргу, інфляційних витрат, 3% річних за період прострочення зобов’язання і штрафної санкції у вигляді пені.

Позивач вважав, що довіреність, на підставі якої було здійснено переказ спірних грошових коштів, є нікчемною відповідно до ст.ст. 247, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) , і тому Банк, що здійснив переказ, повинен нести відповідальність.

ВГСУ дійшов таких висновків. Попередніми судовими інстанціями встановлено, що між позивачем і банком було укладено договір-анкету відкриття та обслуговування банківського рахунку. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, на рахунок позивача надійшли грошові кошти у сумі 2000000,00 грн, призначення – поворотня фінансова допомога (позика) згідно з договором, про що свідчить виписка за особовим рахунком.

6.01.2011 р. на підставі наданих фізичною особою Б… довіреності та платіжного доручення, підписаних директором позивача, з рахунку позивача було перераховано грошові кошти у сумі 1979879,00 грн на рахунок ТОВ «…».

Згідно з висновком судово-технічної експертизи, відтиски печатки на наданих для дослідження платіжному дорученні та довіреності без номера та без дати на ім’я Б… виконані не кліше печатки позивача, вільні та експериментальні зразки якої надано для порівняльного дослідження. Також ухвалою господарського суду було призначено судово-почеркознавчу експертизу, за висновком якої підпис від імені директора позивача в платіжному дорученні в рядку “Підписи” та в довіреності без номера та без дати в рядку “Директор…” виконаний не директором.

Згідно з п. 1. 30 ст. 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” платіжне доручення – розрахунковий документ, який містить доручення платника банку або іншій установі – члену платіжної системи, що його обслуговує, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

У п. 32.3 ст. 32 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” встановлено, що банки зобов’язані виконувати доручення клієнтів, що містяться в документах на переказ, відповідно до реквізитів цих документів та з урахуванням положень, встановлених пунктом 22.6 статті 22 цього Закону.

Обслуговуючий платника банк зобов’язаний перевірити відповідність номера рахунка платника і його коду (ідентифікаційного номера, за його наявності, тощо) та приймати цей документ до виконання тільки у разі їх збігу. Крім цього, обслуговуючий платника банк перевіряє повноту, цілісність та достовірність цього розрахункового документа в порядку, встановленому Національним банком України. У разі недотримання зазначених вимог відповідальність за шкоду, заподіяну платнику, покладається на банк, що обслуговує платника (п. 22.6 ст.22 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”).

Згідно з п. 2.3 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої. постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. № 22, у редакції, чинній на момент здійснення переказу, відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа несе особа, яка оформила цей документ і подала до обслуговуючого банку.

 Як встановлено судом першої інстанції, спірне платіжне доручення щодо перерахування з рахунку позивача грошових коштів у сумі 1979879,00 грн, має усі передбачені додатком № 8 до Інструкції реквізити: “Платник”, “Код платника”, “Рахунок платника”, “Банк платника”, “Код банку платника”, а також містить підпис та відбиток печатки у відповідних місцях.

Той факт, що відтиск печатки на платіжному дорученні та довіреності без номера та без дати на ім’я Б… виконаний не кліше печатки позивача, а підпис від імені директора в даному платіжному дорученні в рядку “Підписи” та довіреності, виконаний не директором, було встановлено вже під час розгляду даної справи судом першої інстанції за результатами проведених судово-технічної та судово-почеркознавчої експертиз і тому не могло бути відомо банку на момент виконання платіжного доручення.

Відповідно до п. 1.19 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті банк не несе відповідальності за достовірність змісту платіжного доручення, оформленого клієнтом, а також за повноту і своєчасність сплати клієнтом податків, зборів/страхових внесків, обов’язкових платежів. На підставі ст.ст. 1066, 1068 ЦКУ, ст.ст. 51, 55 Закону України “Про банки та банківську діяльність”, ст.ст. 1, 21, п.п. 22.1, 22.6 ст.22, п. 32.3 ст.32 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, пп. 1.19, 2.3 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 №22, – суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог про стягнення з банку грошових коштів у розмірі 2316668,90 грн.

Суд апеляційної інстанції не погодився з такими висновками суду першої інстанції з тих підстав, що судом не було надано оцінку тому факту, що в довіреності, на підставі якої було подано платіжне доручення про переказ грошових коштів у сумі 1979879,00 грн, відсутня дата її вчинення, а зазначення у довіреності строку її дії не є тотожним даті її вчинення, що свідчить про нікчемність такої довіреності згідно з положеннями ч. 3 ст. 247 ЦКУ.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч.ч. 1, 3 ст. 244 ЦКУ). Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною (ч. 3 ст. 247 ЦКУ). З аналізу вказаних норм вбачається, що з датою вчинення довіреності пов’язується момент, з якого представник за цією довіреністю є уповноваженим на здійснення юридичних дій від імені довірителя.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, в довіреності, на підставі якої було подано платіжне доручення, вказаний строк дії довіреності: з 24.01.2011 року по 24.01.2012 року, в зв’язку з чим зі змісту цієї довіреності визначається дата, з якої представник уповноважений на здійснення дій по розрахунковому рахунку позивача – 24 січня 2011 року, в той час як платіжне доручення на переказ грошових коштів з розрахункового рахунку позивача було надано для виконання 26 січня 2011 р.

За таких обставин, посадові особи банку були введені в оману щодо наявності повноважень у Б… на вчинення дій від імені позивача підставі довіреності, яка, як встановлено судами, була підробленою, а тому – нечинною. Як вбачається зі змісту п. 32.3.2 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” та п. 2.38 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті обов’язковою умовою для застосування цих норм є наявність вини банку.

Крім того за вказаними нормами в редакції, чинній на момент здійснення спірного переказу, не передбачено, що банк, з вини якого кошти списані з рахунку неналежного платника, зобов’язаний переказати за рахунок власних коштів помилково списану суму на рахунок цього платника.

З урахуванням вищевикладеного ВГСУ залишив у силі рішення суду, за яким позивачу було відмовлено у позові.

 ВИТРАТИ НА ПРАВОВУ ДОПОМОГУ НЕ ЗАМІНЯТЬ АДВОКАТА

Предметом розгляду в постанові ВГСУ від 14.03.2013 у справі № 5002-20/3303-2012 стала вимога про стягнення витрат на правову допомогу.

ВГСУ взяв до уваги, що особа, яка надавала позивачу у справі правову допомогу, не має статусу адвоката у розумінні ст. 6 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”. У контексті ст. 44 ГПК України судові витрати за участь адвоката при розгляді справи підлягають оплаті лише у випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, отже, такі витрати не підлягають стягненню як судові витрати.

У постанові від 14.03.2013 у справі № 5023/4024/12 ВГСУ дійшов таких висновків.

Скаржник вважав, що судами невірно оцінений договір про надання юридичних послуг адвокатом. Спірна сума адвокатських витрат, на його думку, є недоведеною, нерозумною та завищеною, оскільки дана справа є нескладною і її розгляд був нетривалим.

ВГСУ зазначив, що витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України “Про адвокатуру” (частина 3 статті 48 Господарського процесуального кодексу України). Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги (стаття 26 Закону України “Про адвокатуру і адвокатську діяльність”).

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом за наявності документального підтвердження витрат, як-то угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об’єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. За змістом приписів частини 3 статті 48 та частини 5 статті 49 Господарського процесуального кодексу України можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”).

ВГСУ дійшов висновку, що заперечення скаржника щодо розміру адвокатських витрат слід визнати неспроможними, адже, як вже зазначалося, судами попередніх інстанцій перевірено, з підтвердженням матеріалами справи, відповідність заявленої до стягнення суми з наданим обсягом адвокатських послуг та враховано їх співрозмірність з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи.

Сергій ТЕНЬКОВ