Багатьох практикуючих юристів свого часу зацікавила ч.1 ст.6 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ). Тут встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Отже, виходить, що є дозволеними договори, які не передбачені кодексами, такий собі юридичний ексклюзив. З’явились договори дилерські, консигнаційні, мерчандайзингу тощо. Таке солодке слово свобода, свобода вигадувати різноманітні правові конструкції…

Сергій ТЕНЬКОВ
доктор філософії у галузі права

Хто такий ділер?

Досить скоро виявилося, що відсутність у чинному законодавстві згадок про певні популярні договори породжує більше проблем, аніж дає позитиву.

Одна з головних проблем – різне розуміння сторонами того, що саме вони уклали. Особливо це стосується договорів, запозичених з міжнародної, іноземної практики. Візьмемо так звані дилерські договори. У різних словниках і довідниках дається різне визначення цього договору. Частина авторів схиляється до того, що дилерськими (дистриб’юторськими) договорами регулюються відносини в сфері торговельного посередництва. Дистриб’ютори – це комерційні структури, що здійснюють збут продукції великих фірм-виробників на визначеній території. Зазвичай дистриб’ютори мають власні склади. Вони займаються продажем товарів від свого імені і за свій рахунок, несуть всі комерційні ризики.

За версією Вікіпедії дилер (розповсюджувач, продавець) – це фізична або юридична особа, яка закуповує продукцію компанії оптом, а продає її в роздріб або дрібним оптом (наприклад, автомобільний дилер).

Більш-менш чітко поняття дилерської діяльності визначено законодавством лише для ринку цінних паперів. Так, відповідно до п.3 ст.17 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» дилерська діяльність це – укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом.

Якщо в договорі відсутні істотні умови

З наведеного можна дійти висновку, що дилерський договір має певний збіг, але й істотні відмінності від договору комісії (ст.1011 ЦКУ). Згідно з ЦКУ за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Натомість, найбільш поширене визначення дилерства передбачає діяльність дилера власним коштом. Проте, на практиці зустрічаються особи, які також називають себе дилерами, але діють від імені поручителя. А це вже інший вид договорів – комерційне представництво (ст.243 ЦКУ). Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Ще більш складною є ситуація з договорами так званого мерчандайзингу. У чинному законодавстві таке поняття, як предмет договірних відносин, відсутне. Сторони повинні заздалегідь, ще при укладенні самого договору, з’ясувати, що саме вони мають на увазі. Якщо це завчасно не зроблено – виникають проблеми, особливо під час судового розгляду.

Саме така ситуація стала предметом розгляду Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) у постанові від 15.08.2007 у справі № 15/019-07. Попередній суд задовольнив вимоги позивача і стягнув з відповідача кошти, «набуті без достатніх правових підстав». Встановлено, що позивач та відповідач уклали договір про надання маркетингових послуг та послуг мерчандайзінга, за яким ці послуги мав надавати відповідач. Після підписання вказаного договору відповідач направив позивачу рахунок-фактуру на суму 48450 грн за мерчандайзінгові послуги, який позивачем оплачений. Втім, далі виник спір з приводу визначення природи послуг, наданих за цим договором. Самі сторони чітко це не визначили, що і стало предметом спору. Через це позивач звернувся до суду з вимогою про повернення коштів, сплачених за спірним договором, який, на його погляд, не набрав чинності, оскільки в договорі відсутні істотні умови.

Магія закордонних понять

Для визначення понять «маркетинг» та «мерчандайзинг» як предмета спірного договору ВГСУ був змушений звернутись до Тлумачного словника іноземних слів і Великої енциклопедії Кирила і Мефодія. На думку ВГСУ, подібна ситуація свідчила про неповне з`ясування судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, а, отже, і порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного та об`єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Так само досить часто сторони не можуть прийти до однакового розуміння поняття консигнації. Між тим, більшість авторів розглядає консигнацію як різновид договору комісії. Аналіз більшості існуючих договорів консигнації дозволяє дійти висновку, що йдеться про змішаний договір (ч.2 ст.628 ЦКУ), тобто про договір, що поєднує істотні умови договорів комісії та схову. Якщо так, чому б сторонам не використати понятійний апарат нашого ЦКУ, аби уникнути можливих непорозумінь? Невже магія закордонних понять та термінів має для нас таку силу?

Камінь спотикання – спірний договір

Та й без закордонних слів проблем з визначенням правової природи договорів вистачає. Прикладом може бути ситуація, що стала предметом розгляду постанови ВГСУ від 11.03.2008 у справі № 18/51-12/22. Позивач звернувся з позовом про визнання недійсним договору про дольову участь у будівництві. Підстава – ст.203 ЦКУ, договір не відповідає вимогам законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між сторонами договір неможливо віднести до жодного з видів цивільно–правових договорів, оскільки спірний договір містить деякі ознаки договору інвестування, але не містить порядку залучення інвестицій. Крім того, на думку позивача, спірний договір не є різновидом договору будівельного підряду, оскільки в порушення вимог статей 875, 879 ЦКУ в договорі не передбачено строк здійснення та здачі будівельних робіт, забезпечення будівництва, оплата робіт, тобто спірний договір містить внутрішні суперечності, що унеможливлює конкретизацію прав та обов’язків сторін за договором.

Відповідач звернувся до господарського суду із зустрічною позовною заявою про зобов’язання позивача виконати умови спірного договору про дольову участь у будівництві. Зустрічна позовна заява обґрунтована тим, що спірний договір є дійсним, відповідає приписам чинного законодавства, про відповідне схвалення договору свідчать рахунок –фактура та податкова накладна, виписані головним бухгалтером позивача.

Суди дійшли висновку, що договір на дольову участь у будівництві має ознаки договору про інвестиційну діяльність та договору підряду, однак сторони, всупереч вимогам статті 628 Цивільного кодексу України, якою передбачено зміст договору, не передбачили в договорі, якими саме нормами вони керуватимуться. Як встановлено судами першої та апеляційної інстанції, спірний договір не дає чіткого визначення предмета договору, його ціни, не містить умов щодо строку його дії.

Варто взяти до уваги

Поряд з цим є приклади вдалого застосування власних договірних конструкцій, прямо не передбачених кодексами. Так, у постанові ВГСУ від 6.08.2008 р.у справі № 13/6365 предметом розгляду став договір на виготовлення поліграфічної продукції, за яким виконавець приймає на себе зобов’язання виготовити продукцію згідно з вимогами та в обсягах, вказаних в додатках до даного договору, а замовник –прийняти та оплатити її вартість. Договір на виготовлення продукції безпосередньо чинним законодавством не передбачений. Втім, судами встановлено, що укладений договір за своє правовою природою є змішаним та містить ознаки договорів, що наявні у кодексах – купівлі – продажу та підряду.

Попри наведене визначати правову природу договору бажано у самому договорі, з урахуванням відповідних норм Цивільного та Господарського кодексів, іншого законодавства. При цьому варто взяти до уваги наступне. Відповідно до ст.84 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) суд у своєму рішенні має вказати конкретне законодавство, яким керувався, приймаючи відповідне рішення. Далі, у ст.4 ГПК передбачено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, кодексів, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Разом із тим забороняється відмова у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

На розсуд сторін

Практика свідчить, що практично не існує договорів, які б не мали відповідних аналогів у ЦКУ, ГКУ, інших законодавчих актах. Можна дійти висновку, що усі можливі господарські або цивільно-правові договори входять до однієї з існуючих категорій договірного права: договори про передачу майна, про виконання робіт і про надання послуг. Відповідним чином здійснюється їх класифікація і правове регулювання.

Згідно зі ст.ст. 6, 627 ЦКУ сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, але з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. На підставі ст.628 ЦКУ зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Так само ці питання регламентуються і Господарським кодексом України. Відповідно до ст.179 майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями.

Теги: