Останнім часом мені неодноразово доводилося звертати увагу на те, що в українському суспільстві відсутнє чітке розуміння поняття “адвокатська діяльність”. І ця невизначеність здатна завести деяких колег досить далеко. Тому не можу коротко не відгукнутися на статтю Миколи Глотова “Чи може адвокат буди “спрощенцем”?” (Юридичний вісник України. № 4 (865) 28 січня – 3 лютого 2012 р.).

Ігор ГОЛОВАНЬ, 
адвокат, кандидат юридичних наук

Автор старанно і сумлінно обґрунтовує право адвокатів на “спрощене оподаткування”, визнаючи, що для цього адвокату треба “зареєструватися як фізична особа-підприємець, обравши вид діяльності “Діяльність у сфері права”. Я, однак, не пам’ятаю, щоб право громадян, які є адвокатами, отримувати статус підприємця і саме як підприємцям обирати спрощене оподаткування хтось колись заперечував. У той же час, я б не поспішав ототожнювати підприємницьку діяльність, хай навіть і “у сфері права”, з адвокатською діяльністю. Слід розуміти, що об’єктом спрощеного оподаткування є доходи саме від підприємницької, а не від адвокатської діяльності.

Бажання трохи зекономити на податках не повинне спонукати нас забувати про суть адвокатської діяльності та її відмінності від інших видів юридичної практики. Не секрет, що всі перераховані у статті 5 Закону України “Про адвокатуру” види діяльності, включно з виконанням обов’язків відповідно до кримінально-процесуального законодавства, здійснюють не тільки адвокати, а й безліч інших суб’єктів. І здійснюють правомірно, що підтверджено Конституційним Судом України. У чому ж тоді відмінність адвокатської діяльності?

Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу, для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Отже, відповідно до Конституції адвокатська діяльність – це діяльність з надання правової допомоги.

Конституційний Суд України своїм Рішенням № 13-рп/2000 від 16.11.2000 р. у справі про право вільного вибору захисника встановив, що право на правову допомогу – це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги, а суб’єктами надання правової допомоги в нашій державі є:
– державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо);
– адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (частина друга статті 59 Конституції України);
– суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;
– об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (частина перша статті 36 Конституції України).

З тим, що правова допомога і юридичні (правові послуги) – по суті одне і те ж, цілком згоден і законодавець.

Відповідно до Закону України “Про безоплатну правову допомогу” правова допомога – надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення. Відповідно до того ж закону правові послуги – надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; здійснення представництва інтересів особи в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення; надання особі допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Слід звернути увагу на правову позицію Конституційного Суду України, висловлену у Рішенні № 23-рп/2009 від 30.09.2009 р. у справі про правову допомогу. Як вказав Конституційний Суд, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз’яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб’єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Таким чином, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України термін “правова допомога” має тлумачитися якнайширше і охоплювати будь-яку діяльність, спрямовану на реалізацію правових норм в інтересах тієї чи іншої особи. Таким чином, відповідно до закону та правових позицій Конституційного Суду України правова допомога – це юридичні (правові) послуги, а адвокати і підприємці є суб’єктами, що правові послуги надають клієнтам. При цьому законодавство не збороняє одній і тій же особі надавати правові послуги і як адвокат, і як суб’єкт підприємницької діяльності.

У чому ж полягають суттєві відмінності саме адвокатської діяльності?

Єдиною і головною відмінністю адвокатури як суб’єкта надання юридичних послуг є власне адвокатський статус, тобто сукупність передбачених законом професійних прав, обов’язків і, що найважливіше, гарантій адвокатської діяльності. Цей особливий статус адвоката покликаний забезпечити якісно більшу ефективність правової допомоги адвоката, порівняно з юридичними послугами, що надаються в Україні іншими суб’єктами.

Відповідно до статті 6 Закону України “Про адвокатуру” адвокат реалізує надані законом права при здійсненні професійної діяльності. Відповідно до статті 9 Закону України “Про адвокатуру” предметом адвокатської таємниці є інформація, отримана адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків.

Адвокатська діяльність – це діяльність з надання правової допомоги фізичним та юридичним особам, що здійснюється адвокатами в рамках встановлених законом організаційних форм. Відповідно, адвокат – це не просто особа, яка одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. Адвокатом може вважатися тільки особа, що фактично реалізує підтверджене свідоцтвом право, тобто в рамках передбачених законом організаційних форм фактично здійснює адвокатську діяльність, реалізуючи передбачені законом професійні права, виконуючи обов’язки та користуючись встановленими законом гарантіями. Тому, наприклад, навряд чи можуть вважатися предметом адвокатської таємниці відомості, що їх особа, яка має адвокатське свідоцтво, отримала як юрисконсульт підприємства, що працює за трудовим договором, чи в рамках виконання договору про надання юридичних послуг, укладеного як суб’єкт підприємницької діяльності.

Вищенаведене доводить, що адвокат звичайно має право і можливість набути статусу суб’єкта підприємницької діяльності, здійснювати підприємницьку юридичну практику, обравши спрощене оподаткування отриманих від такої юридичної практики доходів. Однак при наданні юридичних послуг саме як підприємницької діяльності підприємець (хоч він і має адвокатське свідоцтво) не має права користуватися професійними правами і гарантіями, що надані законом адвокатурі. 

Теги: