Унаслідок всеосяжної світової інтелектуалізації однією з основних тенденцій у розвинених країнах (зокрема у ЄС) є заміщення праці  знаннями. Залучення розумової діяльності в практичну переробку починає виступати окремим джерелом вартості і потребує особливого правового регулювання.  Зважаючи на це, проблеми охорони інтелектуальної власності (далі – ІВ) та об’єктів інтелектуальної діяльності сьогодні виходять на перший план і вимагають стратегічних підходів.

Україна володіє великим інтелектуальним потенціалом, але недосконалість нормативно-правової бази в галузі ІВ гальмує його нормальний розвиток. Незважаючи на цілу низку спеціальних законів, відомчих нормативно-правових актів, указів Президента України, судових постанов та існування центральних органів виконавчої влади, зокрема, Державної служби ІВ,  ринок інтелектуальної власності досі неврегульований і хаотичний. Якщо наша держава хоче розвиватися як складова частина європейського ринку, а не як країна, економіка якої своїми недоліками відмежована від світових тенденцій і технологічного розвитку, вона має адаптуватися до сформованої глобальної системи охорони ІВ і врахувати певні торговельні аспекти .

 Європейський Союз, інтеграція до якого є ключовим напрямом зовнішньої політики нашої держави, висунув ряд вимог, відповідно до яких Україна зобов’язана надати власному  законодавству у сфері ІВ ознак європейського. Нагадаємо, що в рамках Угоди про партнерство і співробітництво України з ЄС, що діє з 1998 року, пріоритетним  є розвиток саме внутрішнього ринку, який вимагатиме особливого захисту об’єктів інтелектуальної власності, авторського і суміжних прав його суб’єктів.

Торгівля об’єктами ІВ вважається природнім явищем в Європі, проте вона є специфічною, адже потребує досконалих економічно-правових механізмів захисту і певної методології регулювання. Згадана Державна служба інтелектуальної власності як центральний виконавчий орган не наділена функціями контролю за розвитком ринку інтелектуального права.  Хоча в її попередника Державного департаменту інтелектуальної власності, що був ліквідований Указом Президента «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» у 2010 році, такі функції передбачалися. Новостворений орган не має ані методології, ані спеціалізованих управлінь, які б розумілися на питаннях обігу товарів, котрі вважаються результатом інтелектуальної діяльності,  ціноутворенні, оцінці вартості таких товарів (об’єктів ), а також  у принципах фінансової політики  цієї сфери загалом.

 У щорічних звітах Державна служба пише про охорону об’єктів права інтелектуальної власності . При цьому функція охорони зведена до фіксації права ІВ, яке виникає внаслідок створення конкретного об’єкта,  та видачі охоронних документів (патентів). Виходить, що владні структури  запевняють міжнародну спільноту у своїх досягненнях і роботі над помилками. Однак дорікання ЄС щодо невиконання Україною взятих зобов’язань вказують на імітацію бурхливої діяльності, неврегульованість і правову невизначеність ринку інтелектуальної власності. Це означає, що навіть ті норми українського законодавства, які приведені у відповідність до європейського, не працюють.

Прикладом державної некомпетентності  може бути хоча б той факт, що перелік об’єктів інтелектуальної  власності існує і закріплений у нормах Цивільного кодексу України та інших нормативно-правових актах,  а от повноцінного контролю за обігом цих об’єктів  немає. Отже, частина податкових надходжень до держбюджету залишається в тіні. При цьому,  згідно з Податковим Кодексом України (ст.164, п.2, ч.3) «доходи від продажу об’єктів майнових і немайнових прав, зокрема інтелектуальної (промислової) власності, та прирівняні до них права, доходи у вигляді сум авторської винагороди, іншої плати за надання права на користування або розпорядження іншим особам нематеріальним активом (творами науки, мистецтва, літератури або іншими нематеріальними активами), об’єкти права інтелектуальної промислової власності та прирівняні до них права (далі –  роялті), в тому числі отримані спадкоємцями власника такого нематеріального активу», підлягають оподаткуванню. Парадоксальним є те, що Державна податкова  адміністрація видала наказ №451 від 29.09.2003 р.,  відповідно до якого всі види доходів у вигляді заробітної плати, сум авторської винагороди за використання творів (тобто роялті) є різними ознаками доходів, що підлягають оподаткуванню за різними ставками. Але складається враження, що на  практиці самі ж податківці плутають ці поняття, звинувачуючи суб’єктів господарювання в порушенні ст.212 ККУ, тобто в  ухиленні від сплати податків та інших обов’язкових зборів. Це не дивно, бо в Державній податковій службі відсутній відділ із здійснення контролю за надходженням податків з обігу об’єктів ІВ.  Висновок:  правильне оподаткування операцій з цими об’єктами стане можливим за умови надання їм (операціям) правильного економічного змісту та визначенням понять роялті, немайнових активів, товарів та послуг.

Незважаючи на такий стан речей, наприкінці року Україна все ж сподівається підписати угоду про асоціацію та створення Зони вільної торгівлі з ЄС, яка міститиме окремий розділ «Інтелектуальна власність». Він визначить базові принципи правової охорони ІВ. Дарма, що після вступу до Світової організації торгівлі у 2008 році Україна приєдналася до TRIPS  Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, в основу якої також покладено принцип «мінімальних стандартів інтелектуальної власності». Це означає, що після набрання чинності TRIPS, будь-яка угода в галузі ІВ, укладена між державами-членами СОТ, вимагає встановлення ще більш високих стандартів охорони та захисту прав ІВ. Зрештою, нашій країні це не «загрожує». На сьогодні ми неспроможні реалізувати державну економічну політику у сфері внутрішньої та зовнішньої торгівлі об’єктами права ІВ відповідно до Угоди TRIPS.

Практика застосування національного законодавства доводить, що цивілізований ринок об’єктів ІВ нам іще довго будувати.  Зокрема, авторське й суміжні права потребують особливих реформ. Їх неправомірне використання призвело до того, що в Україні, окрім корупції, квітне піратство, тобто нелегальне й несанкціоноване правовласником копіювання і розповсюдження об’єктів авторського права. Це відштовхує іноземних інвесторів від вкладання коштів у розвиток інноваційної діяльності в Україні, погіршує імідж нашої держави на міжнародній арені і, знову ж таки, не відповідає вимогам законодавства.

Утім, цьому неприємному явищу є цілком логічне пояснення. Ціни на продукти інтелектуальної діяльності в нашій країні, порівняно зі світовими, штучно завищені, тому що встановлюються монополістами-правовласниками. Самовільно утверджується ціноутворюючий базис, який не відповідає міжнародним стандартам. Як може середньостатистичний споживач придбати ліцензійне програмне забезпечення за ціною, яка перевищує дві середні місячні зарплатні?

Піратство як одна із форм порушення авторських прав насамперед покликане підштовхнути державну владу до діалогу зі споживачем й перегляду законодавства. Зокрема, Українська партія піратів (а така існує) вбачає подолання проблеми у змінах правових норм копірайту і патентування;  виборює право на конфіденційність і вимагає заборонити шпіонаж та переслідування будь-якого роду без судового рішення, захистити не тільки інтереси правовласників, а й споживачів.

У Європі практика тристоронньої взаємодії між виробниками, споживачами та державою дає свої плоди. Така узгодженість стимулює виробництво і враховує потреби кожної сторони. Інтелектуальна власність тут розглядається не лише як право, але й як економічна угода.

Тож, про євроінтеграцію, яка за словами Президента України, є незворотною і безальтернативною для України, більш впевнено говоритимемо тоді,  коли у власному «господарстві» наведемо порядок. Адаптація національного законодавства з питань ІВ до європейського полягає не в тому, щоб ратифікувати міжнародні договори і брати на себе нові зобов’язання. Вона починається з  усвідомлення того факту, що для досягнення успіху нам  потрібні реальні механізми виконання цього законодавства.

Ольга ЗАГРАЮК