По-різному його трактують і різні наукові школи. Подібне значною мірою ускладнює застосування цього принципу як правового, особливо у судовій практиці. У господарському обороті та комерційних відносинах цей принцип розглядається як елемент ділової етики. Тут слід орієнтуватись на усталені правила поведінки, частина з яких кодифікована у корпоративні кодекси честі, принципи корпоративного управління тощо.

Застосування принципу справедливості ускладнюється також за умов відсутності єдності у суспільстві, наявності конфліктів між окремими соціальними групами, появи такого поняття, як “колективний егоїзм” тощо. Прикладом може слугувати сучасна фінансово-економічна криза, зокрема, гостра конкуренція між інтересами комерційних банків і позичальників. На чиєму боці має бути закон і що вважати справедливим у такій ситуації? Вирішення цієї складної задачі здебільшого покладається на суди. Чинне законодавство дозволяє знайти аргументи на користь як одної, так і другої сторони конфлікту. Отже, лише принцип справедливості дозволить знайти вірне рішення.

Справедливість як елемент правової системи вивчалась ще Арістотелем. Він поділяв її на два види — природну і встановлену законом. У сучасній англо-саксонській правовій доктрині варто звернути увагу на так званих принцип Парето. Цей приницип стверджує, що набуття переваг однією стороною угоди слід дозволяти, якщо цим не порушуються права і свободи іншої сторони (Філософія права. – К.; Основи, 2007, – с.689). Одному індивідові слід дозволяти поліпшувати своє становище коштом іншого тільки тоді, коли коли такі дії сприятимуть вигоді обох індивідумів.

Справедливість входить до поняття права. Ця теза у сучасній філософії права трансформується таким чином: лише право є справедливим (Нерсесянц В.С. Філософія права. Підручник. – М.; Норма, 2008. – с.44). Правова справедливість є критерієм справедливості у загальному розумінні цього поняття.

Як можливий варіант сучасного погляду на поняття справедливості можна навести таке: “Людські стосунки, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам” (Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., Перун, – 2005 — с.1376).

З урахуванням вищевикладеного на особливу увагу заслуговує практика Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) у справах, де принцип справедливості застосовувалось судами, як правова категорія.

Як приклад може слугувати постанова ВГСУ від 17.06.2009 р. у справі №8/512/08.

Позивачем було заявлено позовні вимоги до банку-відповідача про зобов’язання завершити виконання платіжних доручень на переказ грошових коштів шляхом перерахування коштів отримувачам та стягнення пені. Спір, що виник між сторонами, стосувався невиконання відповідачем взятих на себе зобов’язань за договором банківського рахунку. Як підстава невиконання прийнятих на себе зобов’язань банк-відповідач послався на введений Правлінням Національного банку України мораторій, після зняття якого кошти будуть зараховані на рахунки отримувачів.

Суд визнав: доводи скаржника про те, що між ним та позивачем склалися саме майнові зобов’язання, якими він вважає надання послуг, є помилковим, оскільки відповідач не зобов’язаний сплатити позивачу свої гроші або передати своє майно, він зобов’язаний надати послугу. Отже, на думку ВГСУ, суди дійшли правильного висновку про те, що позивач не має майнових вимог до відповідача, а лише вимагає від відповідача виконання умов договору щодо здійснення поточних операцій з розпорядження власними коштами, тобто вимагає надати послуги, за які, в силу договору, саме позивач сплачує відповідачу певну комісійну винагороду. Окрім того, частина 4 ст. 85 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (у редакції, що діяла на момент розгляду справи) встановлює, що мораторій не поширюється на обслуговування поточних операцій.

На думку ВГСУ, за наведеною справою принципу справедливості відповідає наступний висновок попередніх судів: встановлення тимчасової адміністрації та введення мораторію є обставинами, що виникли з вини банку, а відтак добросовісні контрагенти не повинні зазнавати подібних незручностей. Варто додати, що на вказану постанову ВГСУ було подано скаргу, але Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження.

Таким чином, загальні принципи права, засади цивільного законодавства поступово стають у судовій практиці нормами прямої дії.