В Україні декілька років спостерігається перманентна робота над внесенням змін до законодавства про банкрутство, результатом якої є прийняття нової редакції Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – ЗВБ) від 22.12.2011 року. До набрання чинності цим законом ВРУ прийняла ще десять законів про внесення змін до нього. Процес змін продовжується.

Статтею 20 ЗВБ передбачаються умови і порядок визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника. Норма права присвячена регулюванню суспільних відносин, що виникли між боржником, кредиторами та іншими особами з приводу дій боржника щодо розпорядження своїм майном, вчинені ним в період до по­рушення справи про банкрутство та вчинені борж­ником після порушення справи про банкрутство.

Павло ПРИГУЗА,

суддя господарського суду Херсонської області,

кандидат юридичних наук

Права учасника провадження

Можливість оспорення та спростування майнових дій боржника перш за все необхідна для забезпечення збереження майна боржника в інтересах конкурсних кредиторів. В цій нормі закладена стримуюча превентивна функція – утримання боржника від шахрайського пе­реховування або відчуження майна за удаваними та іншими угодами, що ма­ють на меті ухилення від відповідальності перед кредитором (кредиторами). Для цього законодавець наділяє арбітражного керуючого та конкурсного кредитора правом звертатися до господарського суду із заявою про визнання недійсними правочинів (до­говорів) та спростування майнових дій боржника. Питання щодо захисту майнових прав кредиторів повинні розглядатися в межах справи про банкрутство, а підстави визнання недійсними правочинів боржника є додатковими гарантіями задоволення вимог кредиторів.

Мета правового регулювання є цілком виправданою і розумною, оскільки наявність у системі права держави такої норми стримує учасників господарського обороту від певних нечесних дій, що шкодять кредиторам, стимулюють довіру та правопорядок у сфері економіки, зокрема бізнесу.

Однак у цій нормі права законодавець встановив умови захисту прав кредиторів не адекватні меті її встановлення. Так, ч. 1 ст. 20 ЗВБ передбачається, що можуть бути визнані недійсними або спростовані правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчи­нені боржником в такий часовий період: 1) після порушення справи про банкрутство; 2) протя­гом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство.

Зазначена норма завідомо не може досягнути повною мірою своєї мети, оскільки обмежує права учасників провадження у справі про банкрутство як учасників цивільних відносин, порівняно із нормами цивільного законодавства щодо загальних строків позовної давності, а тому диспозиція цієї норми, на нашу думку, має бути виправлена (вдосконалена), виходячи з наступних міркувань.

Теоретичні основи та законодавчі підстави оспорювання правочинів (договорів, угод, майнових дій) в конкурсному праві

Стаття 20 ЗВБ містить у собі норми матеріального права та проце­суальні норми. Норми матеріального права прямо випливають з викладених законодавцем підстав визнання недійсними правочинів. Так, боржнику забороняється: безоплатно відчужувати майно (дарувати тощо); приймати на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони; відмовлятися від власних майнових вимог тощо. Отже, ст. 20 ЗВБ, порівняно з приписа­ми ст. 215 ЦК, розширює підстави визнання недійсними правочинів.

Частиною першою ст. 20 ЗВБ встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів (договорів) та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного в законі строку, а тому вони можуть бути оспореними.

В теорії конкурсного права період часу з моменту виникнення грошового зобов’язання у боржника (в тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості) до дня порушення справи про його банкрутство нази­вається періодом підозр (підозрілим періодом), а правочини (договори і майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу, – сумнівними. Підозрілий період не обмежується у часі і припиняється з припиненням грошового зобов’язання перед кредитором його належним вико­нанням. Будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна в період зупинення розрахунків з іншими кредиторами, а так само, під час виконавчого провадження повинен бути оспоримим. Якщо правочини в цей період вчиняються із заінтересованими особами, повинна діяти ще одна правова презумпція – заінтересована особа знає про стан неплатоспроможності боржника при вчиненні правочину. Зокрема, ця презумпція стосується подружжя та інших близьких родичів боржника (родичів керівника боржника та інших осіб, що мають вплив на рішення боржника). Дія презумпції повинна перекладати тягар доказування на заінтересовану особу.

Наприклад, дії боржника щодо безоплатного відчуження майна або про прийняття на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про умисел та намір завдати шкоди кредиторам, містять ознаки шахрайства. Для визнання таких угод недійсними в межах провадження у справі слід передбачити більший строк, щонайменше загальний строк позовної давності. У іншому випадку ми стикнемося з проблемою, коли відверто шахрайські угоди боржника стануть недосяжними для оспорювання арбітражним керуючим чи конкурсним кредитором.

Згідно зі ст. 27 ЦК встановлено засади, на яких має грун­туватися діяльність судів та здійснюватися оцінка фактичних обставин вчинення правочину сторонами за участю боржника: «Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчем­ним». Цей принцип повинен застосовуватися безпосередньо в період конкурсно­го провадження при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Якщо фізична або юридична особа є боржником перед своїми партнерами по бізнесу (борг з оплати за товари, роботи, послуги, кредити тощо), то вона повинна утри­муватися від дій, які безпідставно чи сумнівно зменшують розмір її активів. У цей період дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів. Від­чуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника. Неврахування інтересів кредиторів у такому разі є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу забезпечення вимог кредиторів, наносить шкоду кредиторам.

Статус кредитора

Ми не вбачаємо розумних підстав обмежувати період підозр одним роком до порушення справи про банкрутство, оскільки початок цього періоду починається з часу виникнення грошового зобов’язання. Право кредитора повинно бути захищене законом саме з цього часу і до моменту порушення справи про банкрутство. Такий принциповий підхід до захисту прав кредиторів застосовується в європейських країнах, наприклад в ФРН законом про неплатоспроможність, передбачаються різні строки до порушення справи про банкрутство: правочин з наміром завдати шкоди кредиторам – до десяти років; правочин щодо безоплатного відчуження майна – до чотирьох років.

Отже, вважаємо за необхідне вдосконалити норму ст. 20 ЗВБ щодо строків позовної давності визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника. 

Недоліком коментованої норми є невизначеність процесуального статусу сторони контрагента за правочином, заява про недійсність якого розглядається господарським судом (третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, третя особа, яка не заявляє самостійних ви­мог на предмет спору, відповідач, заінтересована особа чи інше) та наслідки визнання недійсним правочину. Сто­рона у правочині з цивільно-правових позицій є контрагентом. У справі ж про банкрутство він повинен мати визначений процесуальний статус.

Слід звернути увагу, що виходячи з положень ч. 2 та ч. 3 ст. 20 ЗВБ, контрагент за недійсною угодою називається кредито­ром. Цей статус (кредитора) у третьої особи виникає лише у разі, коли господарський суд визнає недійсним правочин за його участі. По­рівняно із загальним визначенням поняття кредитора, наданим у ст. 1 ЗВБ, не можна визначити його статусу. За загальним визначенням кредитором є юридична або фізична особа, яка має підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника. Кредитори поділяються на конкурсних кредиторів, поточних кредиторів та забезпечених кредиторів. Виходячи з того, що грошові вимоги у «кре­дитора» за недійсною угодою виникають до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство, він може бути лише поточним кредитором. При цьому статус кредитора виникає лише після виконання контрагентом обов’язку, покладеного на нього ухвалою господарського суду, якою ви­знаний недійсним правочин (договір, майнова дія). Тобто статус кредито­ра набувається контрагентом недійсної угоди не автоматично з дня набрання законнгої сили ухвалою суду, а за наяв­ності підтверджених документами вимог щодо грошових зобов’язань до боржника.

Правові наслідки недійсності правочинів

Грошове зобов’язання у боржника по відношенню до контрагента не­дійсної угоди виникає відповідно до ухвали господарського суду про ви­знання правочину (договору) недійсним, але за умови повернення боржни­кові майна, яке він отримав від боржника, або грошей у розмірі вартості майна за ринковими цінами, що існували на момент здійснення право­чину або вчинення майнової дії. При цьому якщо правочин (договір, май­нова дія) був одностороннім, то у контрагента за недійсним правочином право зворотної вимоги не виникає, а отже, він (контрагент) не набуває статусу кредитора.

У разі відмови господарського суду визнати недійсним правочин (договір) боржника процесуальний статус контрагента, як третьої особи, не змінюється.

Частина 2 ст. 20 ЗВБ передбачає правові наслідки винесення ухвали господар­ського суду про визнання недійсними правочинів (договорів) або спросту­вання майнових дій боржника з підстав, передбачених ч. 1 цієї статті.

Як вбачається зі змісту ч. 2 ст. 20 ЗВБ, законодавець вказує, що наслідками визнання недійсним правочинів (договорів) або спростування майнових дій боржника є обов’язок контрагента боржника повернути майно в ліквідаційну масу. Ця норма містить вимогу про повернення майна до ліквідаційної маси, а не до конкурсної маси. За таких умов ЗВБ можна зробити висновок, що хоча заява розпорядника майна, комітету кредиторів або керуючого санацією подається до господар­ського суду на будь-якій стадії (у будь-якій процедурі), господарський суд, визнаючи недійсним правочин (договір) боржника, зобов’язує контрагента за договором повернути майно в ліквідаційну масу. Це правило може діяти лише у разі, якщо стосовно боржника буде введена ліквідаційна процедура. Якщо ж боржник в процедурах розпорядження майном та/або в процедурі санації розраховується з усіма кредиторами, то для контрагента не настає обов’язок передати майно, оскільки ліквідаційної маси не створюється.

Відповідно до вимог ст. 216 ЦК визначено правові наслідки недійсності правочину, які господарський суд зобов’язаний застосовувати у разі визнання недійсними правочинів (договорів) та спростуванні майнових дій боржника. Недійсний правочин, так само як і результати спростованої майнової дії, не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з їх недійсністю. Пра­вові наслідки недійсності правочину (майнової дії) прямо визначені положен­нями ч. 2 ст. 20 ЗВБ, що коментується.

Отже, процесуальний статус сторони оспореного правочину, яку залучено до участі у справі про банкрутство як заінтересовану особу, повинен бути чітко визначений у ЗВБ з окресленням його процесуальних можливостей (прав та обов’язків). Окрім того, підлягають уточненню наслідки визнання правочину недійсним для усіх процедур.