Про приніципи ведення переговорів…

У той час, як українські та європейські лідери цього понеділка їдуть до Вашингтона для обговорення в Білому домі питання припинення незаконної агресивної війни Росії, американцям варто пам’ятати про десять принципів переговорів.

1. Сторонні повинні усвідомлювати свій інформаційний дефіцит. Американці схильні думати, що ми знаємо все. Це ніколи не буває так, і таке переконання особливо шкідливе, коли ми є сторонніми спостерігачами жахливої війни. І українці, і росіяни знають речі, яких ми або не знаємо, або схильні забувати. Росіяни добре використовують наші прогалини в знаннях. Наприклад, росіяни навчили американців говорити про «чотири області», ніби війна відбувається лише в чотирьох українських регіонах. Кількість регіонів, які наразі перебувають під окупацією або під загрозою, становить сім. Головна воєнна мета Росії — знищити український суверенітет як такий. І, звичайно, будь-які зобов’язання, покладені на Росію, мають стосуватися всієї України та всієї Росії. Коли українці та європейці вказують на такі речі, американцям важливо слухати, а не дратуватися. Якщо ми дозволимо нашому інформаційному дефіциту стати російською зброєю, ми будемо несправедливими та неефективними як переговорники.

2. Сторонні повинні усвідомлювати свій емоційний дефіцит. Той факт, що американці можуть воліти закінчення війни, не означає, що вони мають доступ до емоцій, які зробили війну можливою. З одного боку, Володимир Путін веде війну за власним вибором. Це має для нього певне значення. Він хоче, щоб його пам’ятали як великого імперського лідера, подібного до Катерини Великої, людини, яка забрала землі для Росії. Як надзвичайно багата людина без політичних суперників, для нього важливі лише ці посмертні ставки. Війна — це олігархічний улюблений проект, пошук особистого безсмертя. Він привів свій народ за допомогою пропаганди та виплат солдатам, але органічної народної підтримки війни було мало. Щоб змусити Путіна вести переговори, американці повинні зрозуміти, звідки він береться, і створити ситуацію, в якій він хвилюється, що його пам’ятатимуть не як людину, яка розширила Росію, а як людину, яка призвела до її розпаду. Єдиний спосіб досягти цього — це впровадити політику, яка полегшить перемогу Україні, таку як забезпечення виконання санкцій, вторинні санкції, використання конфіскованих російських активів та постачання зброї Україні. З іншого боку, з українського боку, люди ведуть війну з необхідності. Вони борються за своє життя та за спосіб життя. Ми самі так часто використовуємо таку мову, що тривіалізуємо її або робимо її кінематографічною, і тому можемо не розпізнати реальну екзистенційну ситуацію, коли вона знаходиться перед нашими очима. Тут немає жодної олігархічної примхи, на відміну від Кремля. На відміну від Путіна, президент України Зеленський не веде війну за власним вибором. Він був обраний на вільних виборах і робить те, чого від нього очікує його народ. Оскільки українці зазнали нападів з боку Росії, а потім стали жертвами російських кампаній убивств, масових тортур та викрадення дітей, вони не можуть просто припинити боротьбу, тому що їх просять або кажуть про це. Це тим більше вірно, враховуючи, що Росія порушила кожну відповідну угоду, яку вона коли-небудь укладала з Україною. Заповнення емоційного дефіциту означає розуміння того, що мир для українців має включати більше, ніж просто гарантії Москви, що Росія не нападе (ці гарантії давались неодноразово і завжди порушувалися), і не лише гарантії того, що ми допоможемо наступного разу (ми давали такі гарантії в 1994 році, коли Україна відмовилася від своєї ядерної зброї, і вони нічого не означали, коли настав час). Українці хочуть вступити до НАТО, бо це є вагомою гарантією безпеки. Росія атакує країни, які не є членами НАТО. Вона не атакує країни, які є членами НАТО.

3. Сторонні повинні усвідомлювати свій лінгвістичний дефіцит. Росіяни та українці знають англійську, але американці не знають російської чи української (загалом). У поєднанні з інформаційним та емоційним дефіцитом це може створити ситуацію, в якій американці, як сторонні, повторюють мову, яку їм дали, зазвичай на користь агресора, Росії. Країна, яка захищається, Україна, зазвичай може лише пояснити, як все йде. Якщо американці прагнуть швидкого вирішення, ми можемо не слухати, тому що факти на місцях вимагають уваги, а потім і політики. Агресор, як правило, вправний у зловживанні мовою, тому що сама агресія починається з брехні: у цьому випадку геноцидної брехні про те, що України насправді не існує, що вона насправді не має культури чи чогось такого. Як агресор, Росія має багаторічну практику у створенні формул англійською мовою, які призначені для повторення, або щоб якимось чином виправдати своє незаконне вторгнення, або щоб виправдати свою вигоду від свого незаконного вторгнення. Поняття «обміну землями» є актуальним прикладом. Росіяни кажуть американцям сказати «обмін землями», і вони це роблять: не лише американські переговірники, а й американські журналісти. Але Росія не пропонує обміняти жодну зі своїх територій. Вона вимагає зберегти землю, яку незаконно захопила, і захопити більше землі, яку навіть не окупувала. Це не «обмін». Коли ми повторюємо пропагандистські тропи, ми ускладнюємо розумні переговори.

Ці три недоліки найкраще було б вирішити шляхом візитів високопосадовців адміністрації до України. Важко вести переговори про завершення війни без особистого досвіду.

4, 5, 6. В ефективних переговорах поступки не робляться заздалегідь, не робляться ні за що і не робляться від імені інших людей без їхньої згоди. Я поєдную тут три принципи, тому що американці порушують усі три разом з основних питань, і тим самим роблять продовження війни набагато більш імовірним. Американці запропонували поступку, що Україна не повинна вступати до НАТО, запропонували поступку (неявно, ігноруючи це питання), що росіян не судитимуть за воєнні злочини, запропонували поступку (неявно, ігноруючи це питання), що Росія не сплачуватиме воєнні репарації, запропонували поступку (неявно, ігноруючи це питання), що заморожені активи Росії не використовуватимуться. Все це було зроблено заздалегідь, нічого з цього не дало Росії натомість (окрім глузувань з Трампа на російському телебаченні та ескалації нападів на мирних жителів), і все це стосується інших країн, окрім нас. Тепер, це все пропозиції, і як такі можуть і повинні бути відкликані. Загалом контрпродуктивно та несправедливо йти на поступки заздалегідь, йти на поступки ні за що та й йти на поступки іншим людям.

Українська ферма в Херсонській області. Один з незліченних прикладів українських ресурсів, на які Росія претендує, але не контролює. Фото TS

7. Під час переговорів про завершення війни важливо знати про традиційні засоби боротьби з агресією та стримування подальших нападів. Це не обов’язково має включати моральне судження; це просто практична політика. Традиційно країна, яка незаконно вторгається в іншу країну та вчиняє воєнні злочини, несе юридичну та фінансову відповідальність за ці дії. Судовий переслідування воєнних злочинців та вимога до держав-агресорів сплатити репарації є частиною традиційного набору заходів, що використовуються для припинення війн. Очікується, що країни повернуть свої збройні сили в межах власних кордонів. Було б цілком нормально (якщо Україна цього бажає), якби союзники України розміщували війська на території України. Подібні речі регулярно траплялися в історії. Можна уявити собі переговори щодо їх усунення в обмін на інші речі. Але американці, як переговірники, так і преса, повинні пам’ятати, що це цілком традиційні заходи, а не вражаючі нові події.

8. Ведучи переговори про завершення війни, важливо пам’ятати, що війна триває. Це не гра. Слова самі по собі не мають великого значення. Успішні переговори ґрунтуються на політиці та інституціях і повинні призвести до структур стимулювання та структур правоохоронних органів, які безпосередньо впливають на теперішні та майбутні дії. Це починається зі знання поля бою. Так, наприклад, Росія вимагає, щоб Україна поступилася територією, яку Росія не контролює в Донецькій області. Це історично досить дивна вимога сама по собі, тим більше, що Росія нічого не пропонує натомість. Базові знання поля бою включатимуть інформацію про те, що Україна побудувала вирішальні фізичні оборонні споруди в Донецькій області. Надання контролю над цією територією Росії значно полегшує Росії продовження війни. Це не можна розумно розглядати як таке, що має якесь інше значення (окрім бажання Росії контролювати українські мінеральні ресурси в обмін на нічого).

9. Ведучи переговори про завершення війни, важливо думати про майбутнє. Сполучені Штати можуть мати важелі впливу, щоб змусити Україну зробити певні речі. Але якщо це просто речі, які нам здаються правильними на даний момент через наш лінгвістичний, емоційний та інформаційний дефіцит, то їхня реалізація навряд чи призведе до чогось подібного до миру (не кажучи вже про мирні премії). Успішним переговорникам доведеться думати про ситуацію наперед (скажімо) через шість тижнів, шість місяців, шість років після умовного закінчення війни. Це означає структурні стимули для Росії не атакувати знову. Це означає не скасовувати існуючі санкції та фактично застосовувати нові заходи стільки, скільки потрібно. Швидке «повернення до нормального стану» означатиме повернення до війни. Думати про майбутнє означає для України конкретну перспективу масштабної допомоги у відбудові, що, до речі, є набагато більшою бізнес-можливістю, ніж будь-що, що може запропонувати Росія. Україну необхідно підтримувати військово – і тут знову ж таки ті, хто підтримує Україну, мають змогу навчитися на її надзвичайних досягненнях на полі бою, чого Росія не може і не хотіла б запропонувати. Але найголовніше, Україні потрібна довгострокова допомога її неурядовим організаціям, регіонам та центральному уряду, а також членство в Європейському Союзі.

10. Під час переговорів про припинення війни важливо пам’ятати про фундаментальну різницю між фактичними та юридичними поступками, що стосуються території. На жаль, у нашому жаргоні «обмінів» та «угод» ні американські політики, ні (загалом) американські журналісти не розрізняють цього. Нездатність зробити це буде катастрофою. Одне діло, коли Україна фактично визнає, що Росія незаконно окупує її територію, і неофіційно погоджується не вживати певних кроків для її повернення. Це далеко не ідеальна ситуація, але вона має прецеденти і не порушує весь міжнародний правопорядок. Зовсім інша справа — вимагати від України визнати, що Росія законно утримує українську територію на тій підставі, що Росія вторглася на цю територію. Це не те, що українці можуть прийняти. Але найголовніше те, що схвалення принципу, що вторгнення можуть легально змінювати кордони країн, ставить під загрозу міжнародний порядок, побудований після 1945 року. Звичайно, це недосконалий порядок, але він набагато кращий за те, що було б створено, якби російська агресія була легітимізована: світ усіх проти всіх, де міждержавна війна стає нормою, а країни всього світу створюють ядерну зброю. Цей порядок не є абстракцією. Хоча країни можуть мати розбіжності щодо того, як оцінювати або припиняти війну в Україні, ідея про те, що державні кордони не повинні порушуватися, користується (як показують голосування в ООН) дуже високою підтримкою. Росія поставила під сумнів цей основний принцип, вторгнувшись в Україну. Якщо Сполучені Штати бездумно легалізують агресивну війну Росії, це призведе до глобального хаосу.

Цій війні можна покласти край. Сполучені Штати мають силу допомогти, але ця сила має бути свідомо спрямована на благо сторони, яка захищається, і відповідно до того, що ми знаємо про успішні переговори. Прості розмови, особливо повторення пропаганди агресора, не принесуть миру.

Переговори можуть бути успішними, якщо пам’ятати про основні принципи. Усі вони вимагають самосвідомості, уваги до характеру війни, знання різниці між агресією та самообороною, а також готовності виробляти політику.