РІШЕННЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ПРО НЕОДНАКОВЕ ЗАСТОСУВАННЯ ОДНИХ І ТИХ САМИХ НОРМ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ:

 Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК України однією з підстав для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили, є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Останнім часом усе більше учасників кримінального процесу звертаються до Верховного Суду України із заявами про перегляд судових рішень у вказаному порядку. В одних випадках такі звернення визнаються безпідставними, зокрема, через помилкове визначення подібності суспільно небезпечних діянь; в інших випадках мають ухвалюватися рішення з висновком про те, як саме має застосовуватися відповідна норма кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь. Такий висновок відповідно до ч. 1 ст. 458 КПК України є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, і для всіх судів України.

Установивши обов’язковість для всіх суб’єктів владних повноважень і судів зазначених рішень (правових позицій) Верховного Суду України з питань неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, законодавець фактично надав таким рішенням юридичну силу джерела кримінального права, запровадивши в національну судову практику елементи прецедентного права (Андрушко П. Джерела кримінального права України: поняття, види // Право України. – 2011. – № 9. – С. 38 – 39). Невипадково КПК України 2012 р. вимагає при ухваленні рішення про задоволення заяви обґрунтовувати помилковість висновків суду касаційної інстанції, а в разі відмови в задоволенні заяви – надавати обґрунтування правильності застосування судом касаційної інстанції норми закону України про кримінальну відповідальність.

Сприяти ухваленню законного та обґрунтованого рішення згідно з п. 4 ч. 2 ст. 452 КПК України мають наукові висновки фахівців, які входять до складу Науково-консультативної ради (далі – НКР), утвореної в тому числі з цією метою при Верховному Суді України (далі – ВСУ). Відповідне законодавче положення варто оцінити схвально, оскільки суддя-доповідач, готуючись до розгляду справи ВСУ, має можливість з урахуванням здобутків правової доктрини всебічно проаналізувати розглядуване ним питання, що повинно сприяти прийняттю виваженого судового рішення.

Проаналізувавши практику ВСУ з питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, можемо констатувати, що ухвали цього поважного судового органу приймаються з різним ступенем обґрунтованості; в одних випадках позиція науковців не знаходить підтримки, в інших вона поділяється суддями і на її основі будується ухвалюване рішення.

Ще раз про суб’єктивну сторону злочинів проти життя та здоров’я особи

Діяльність НКР при ВСУ демонструє злободенність таких «вічних» кримінально-правових проблем, пов’язаних із суб’єктивною стороною злочину, як розмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, і умисного вбивства або вбивства через необережність, відмежування вчинюваного з прямим умислом замаху на вбивство від тілесних ушкоджень певної тяжкості.

Нічого дивного у цьому немає, адже суб’єктивні процеси є такими, що прямо не спостерігаються; їх не можна виміряти якимись приладами. Звідси випливає, що досягнення істини при дослідженні суб’єктивних ознак вчиненого діяння є відносним і залежить, з одного боку, від сукупності об’єктивних фактів, зібраних і зафіксованих у встановленому порядку як докази, та, з іншого, від самого правозастосувача, його досвіду, знань, суб’єктивних особливостей (Скляров С.В. Вина и мотивы преступного поведения. – СПб., 2004. – С. 11). Звернемось до матеріалів практики.

Із заявою про перегляд ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) від 11 жовтня 2012 р. до ВСУ звернувся А., вважаючи кримінальну справу з обвинувачення його у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, схожою за подібністю суспільно небезпечних діянь зі справами, розглянутими касаційними інстанціями 8 лютого 2005 р. та 19 серпня 2009 р. Вказані діяння ці судові інстанції кваліфікували інакше – як умисне тяжке тілесне ушкодження.

Із судових рішень випливало, що А засуджений за те, що він, посварившись з добре знайомою йому В., кухонним ножем завдав їй один удар в ліву частину грудної клітини, чим умисно спричинив потерпілій тяжкі тілесні ушкодження, віднесені до таких за ознакою небезпечності для життя в момент їх заподіяння. На думку засудженого, сформульовану у заяві про перегляд ухвали ВССУ, суд неправильно розв’язав щодо нього питання про вид умислу, з яким він учинив злочин, а, отже, припустився помилки в кримінально-правовій кваліфікації, оцінивши скоєне як замах на вбивство.

Усі судові інстанції, які розглядали справу щодо А., зробили висновок про спрямованість його умислу на позбавлення життя потерпілої, головним чином указуючи на використане засудженим знаряддя вчинення злочину (ніж) і локалізацію нанесеного удару (ліва частина грудної клітини). Справді, такі об’єктивні дані можуть допомогти у визначенні форми і виду вини, з якими був вчинений злочин. За таких обставин зрозумілою виглядає позиція ВССУ, який у своїй ухвалі вказує на «направленість умислу засудженого на протиправне заподіяння смерті іншій людині». Інакше кажучи, на переконання ВССУ, А. вчинив злочин (замах на умисне вбивство) з прямим умислом.

Між тим, навіть якщо припустити, що злочин учинений засудженим із прямим умислом, вважаємо за доцільне звернути увагу на певні обставини, які виключали кваліфікацію дій А. саме як закінченого замаху на умисне вбивство. Так, навряд чи можна повністю погодитись із висновком судів про те, що потерпіла не була вбита з причин, які не залежали від волі засудженого. Як свідчить аналіз судових рішень, винний, маючи всі можливості для досягнення злочинної мети (позбавлення життя), припинив свої злочинні дії добровільно: він, злякавшись скоєного, викликав карету швидкої допомоги, надав першу медичну допомогу, повідомив родичів про те, що сталось, з тим, щоб вони допомогли придбати медичні препарати, необхідні для лікування потерпілої.

Отже, навіть якщо виходити з того, що А. діяв із прямим умислом, при правовій оцінці його діяння варто враховувати положення ст. 17 КК України про добровільну відмову від доведення злочину до кінця. У злочинах з матеріальним складом (до них належить і умисне вбивство), коли між вчиненням всіх необхідних дій і настанням суспільно небезпечних наслідків як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони є певний проміжок часу, добровільна відмова можлива на стадії закінченого замаху. У таких випадках особа може втрутитись у розвиток причинного зв’язку і шляхом вчинення певних дій нейтралізувати його, добровільно запобігши тим самим настанню злочинного результату. Кримінально-правова оцінка у подібних ситуаціях, як відомо, залежить від результативності (успішності) активної протидії настанню суспільно небезпечних наслідків.

Якщо сприйняти викладені вище міркування і визнати позитивну поведінку А. після нанесення ним потерпілій удару ножем не просто діяльним каяттям, а саме добровільною відмовою від доведення злочину до кінця, то з урахуванням ч. 2 ст. 17 КК України дії А. треба розцінювати як умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 121 КК України).

Викладений підхід, звичайно, мав право на існування та його втілення в результатах офіційної кримінально-правової кваліфікації. Разом з тим, на нашу думку, існували підстави для аналізу злочинних дій А. під іншим кутом.

Пленум ВСУ в п. 22 своєї постанови від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» небезпідставно і традиційно рекомендує питання про наявність у діях особи умислу на вбивство вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння; зокрема, треба враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передували події, їх стосунки. У доктрині кримінального права також наголошується на необхідності вирішувати питання про зміст умислу винного з урахуванням всебічного аналізу конфліктної ситуації. Про наявність умислу на вбивство може свідчити цілий комплекс обставин (Кваліфікація злочинів: навч. посіб. / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. – К., 2010. – С. 226 – 227).

Екстраполюючи сказане на вчинене А., ми як члени НКР зробили висновок, що суди при кваліфікації його дій фактично врахували лише два чинники – характер знаряддя, з яким вчинювався злочин, та локалізацію удару. І зовсім проігнорованими залишилися такі фактичні дані, як кількість удару (один), наявність близьких стосунків між потерпілою і засудженим, добровільне припинення злочинних дій, надання допомоги потерпілій після нанесеного удару, відсутність раніше висловлюваних погроз на адресу потерпілої тощо.

Здійснене судами врахування характеру знаряддя вчиненого злочину також породжувало запитання. В ухвалених у справі щодо А. процесуальних документах була відсутня будь-яка характеристика знаряддя вчиненого ним злочину, крім вказівки на те, що цим знаряддям є кухонний ніж. Але ж зрозуміло, що кухонні ножі як предмети господарсько-побутового призначення, що не є холодною зброєю, можуть бути різними, зокрема, з точки зору можливостей заподіяння з їх допомогою фізичної шкоди людині.

До речі, в одній з ухвал судової колегії в кримінальних справах ВСУ, в якій також вирішувалось питання про зміст вини особи, котра ножем вдарила потерпілого у груди і заподіяла йому тяжке тілесне ушкодження, внаслідок чого людина померла, цілком доречно наводилась детальна характеристика знаряддя вчинення злочину. В ухвалі було зазначено, що при вчиненні своїх злочинних дій винний використав ніж кустарного виробництва довжиною 37 сантиметрів із лезом довжиною 25 сантиметрів і насічкою на обухові леза довжиною 7,5 сантиметра у вигляді 10 зубців. Характер знаряддя злочину, використаного для завдання удару, поряд з іншими об’єктивними обставинами дав змогу судовій колегії в кримінальних справах ВСУ поставити під сумнів правильність висновку суду першої інстанції про форму вини засудженого щодо смерті потерпілого і вказати на необхідність під час нового розгляду справи більш ретельної перевірки спрямованості умислу винної особи (Рішення Верховного Суду України. – 1999. – С. 82 – 83).

Комплексно оцінивши всі вказані вище обставини, ми стверджували, що А. в аналізованій ситуації, скоріш за все, діяв із непрямим умислом. При цьому у ст. 15 КК України однозначно закріплено, що стадія замаху можлива лише у злочинах, вчинюваних з прямим умислом. Цілеспрямованість, за наявності якої можна встановити відповідність між задуманим злочином і реальним втіленням його в життя, притаманна діянням, у яких особа бажає настання передбачуваних нею суспільно небезпечних наслідків. Щодо злочинів, які вчинюються з непрямими умислом, відповідальність за замах виключається, а дії суб’єкта кваліфікуються, виходячи з фактично спричинених наслідків. Тому дії А. мають кваліфікуватися за ч. 1 ст. 121 КК України. Цікаво, що суд першої інстанції у своєму вироку так і зазначив: винний, можливо, і не бажав, але свідомо припускав настання смерті. Тобто суд схилявся до думки про те, що А. діяв із непрямим умислом.

Таким чином, якщо прямий умисел на спричинення смерті не є доведеним з огляду на всю сукупність конкретних обставин, кваліфікувати діяння винного як замах на вбивство не можна (Дудоров О.О., Письменський Є.О. Проблеми встановлення виду умислу при кваліфікації злочинів проти життя та здоров’я особи // Політика в сфері боротьби зі злочинністю: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Івано-Франківськ, 1 – 2 березня 2013 р.). – Івано-Франківськ, 2013. – С. 33 – 37).

31 січня 2013 р. Судова палата у кримінальних справах ВСУ, обговоривши у тому числі висновки членів НКР, прийняла постанову за заявою А., в якій підтримала нашу позицію і в якій відзначила наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

На жаль, зазначена постанова, обмежуючись направленням справи щодо А. на новий розгляд до суду касаційної інстанції, не містить чіткого підсумкового висновку про те, як саме, на думку ВСУ, слід застосовувати кримінальний закон щодо суспільно небезпечних діянь, подібних до вчиненого засудженим (нанесення одного удару в життєво важливий орган людини із використанням при цьому знаряддя, здатного спричинити смерть, однак за відсутності доказів, які свідчать, що винний бажав настання смерті іншої особи). Хоч, з огляду на розповсюдженість таких життєвих ситуацій, формулювання відповідної правової позиції було б вельми доречним.

Про причинний зв’язок при вчиненні автотранспортних злочинів

Не меншу складність викликають у судовій практиці питання, пов’язані із встановленням причинного зв’язку. Оригінальне висловлювання А.А. Піонтковського про те, що з приводу причинного зв’язку у правовій науці існує цілий «парламент думок», зберігає свою актуальність і нині. Щоправда, правозастосувачі рухаються своїм шляхом і на відповідні теоретичні напрацювання не дуже і зважають. «Вивчення кримінальних справ свідчить, що критерії встановлення причинного зв’язку, вироблені доктриною … у судовій практиці юристами не використовуються. Органи досудового слідства і суди перебувають під значним впливом висновків експертів і здебільшого некритично переносять результати їх досліджень в обвинувальні висновки, вироки, інші процесуальні документи» (Багіров С.Р. Причинний зв’язок у злочинах, що вчиняються через необережність: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Київ, 2005. – С. 13). Розглянемо проблему причинного зв’язку на прикладі передбаченого ст. 286 КК порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, – найбільш розповсюдженого у сьогоднішній Україні транспортного злочину.

До ВСУ із заявою про перегляд ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах ВССУ від 30 серпня 2012 р. звернувся Ф. Ця особа вважала кримінальну справу з обвинувачення її у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, схожою за подібністю суспільно небезпечних діянь зі справами, розглянутими касаційними інстанціями 15 червня 2010 р. та 27 вересня 2007 р. На думку засудженого, суд, на відміну від постановлених у зазначених справах вироках, неправильно розв’язав щодо нього питання про причинний зв’язок як обов’язкову ознаку об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 286 КК.

Вивчення рішень судів усіх інстанцій дало змогу констатувати, що Ф. обвинувачувався у тому, що, керуючи автобусом, він порушив Правила дорожнього руху і допустив зіткнення з мотоциклом під керуванням П., унаслідок чого останньому були спричинені тілесні ушкодження середньої тяжкості. Ф. перед виконанням розвороту ліворуч на своїй смузі руху не зайняв крайнього лівого положення, а знаходився в положенні, за якого перед виконанням розвороту він мав пересвідчитися у безпечності свого маневру і надати перевагу в русі транспортному засобу, який рухався в попутному напрямі за ним. Однак Ф. цих вимог Правил дорожнього руху не виконав, що і стало причиною настання ДТП.

Усі винесені судові рішення містять чітку вказівку на порушення Ф. конкретних пунктів Правил дорожнього руху, на тяжкість отриманих потерпілим тілесних ушкоджень, а так само констатують наявність прямого причинно-наслідкового зв’язку між порушенням винним Правил дорожнього руху і отриманням тілесних ушкоджень потерпілим. Щоправда, жодна судова інстанція не висловилась з приводу особливостей встановлення причинного зв’язку, стверджуючи, що цей зв’язок є прямим.

Наявність останнього викликала заперечення з боку захисту Ф. на тій підставі, що негативні для П. наслідки настали унаслідок його неправомірної поведінки, а не діяння Ф. Як показало ознайомлення з судовими рішеннями, на які посилається Ф. як на такі, що винесені у кримінальних справах, які є подібними до його справи, справді, за аналогічних обставин суди визнавали причиною настання суспільно небезпечних наслідків порушення, схожі з констатованими в діях водія мотоцикла П. Авто-технічна експертиза і суди визнали встановленим факт порушення потерпілим Правил дорожнього руху (п. 12.3.), оскільки він мав можливість відвернути зіткнення з автобусом.

Як відомо, ситуація спільного заподіяння наслідку необережною поведінкою кількох осіб, коли необхідно враховувати ступінь участі (внесок) кожного із суб’єктів у заподіянні єдиного злочинного результату на практиці визнається однією з найбільш проблемних щодо встановлення причинного зв’язку. Проаналізувавши в сукупності обставини вищезазначених справ, ми як члени НКР зробили висновок, що в кожній з них суспільно небезпечні наслідки наставали через порушення правил безпеки руху двома водіями транспортних засобів. Тобто злочинні наслідки породжувалися в результаті такого собі кумулятивного впливу діянь кількох суб’єктів – порушників Правил дорожнього руху. За таких умов особливого значення має набувати дослідження характеру порушень, які допустив кожен з водіїв, та їх впливу на настання злочинного результату. Власне кажучи, на це орієнтує і Пленум ВСУ в п. 7 своєї постанови від 23 грудня 2005 р. № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні порушення на транспорті».

З цього приводу в юридичній літературі вказується на поширеність у судовій практиці випадків, коли суспільно небезпечні наслідки стають результатом спільних (проте неузгоджених між собою) дій різних учасників дорожнього руху – коли порушення правил безпеки з боку однієї особи, викликаючи порушення правил іншою особою, перебуває у причинному зв’язку із злочинним результатом. Такий причинний зв’язок носить чітко виражений опосередкований характер, однак і його достатньо для обґрунтування кримінальної відповідальності за транспортний злочин. Вказується і на неспроможність теоретичної позиції, згідно з якою у випадку порушення правил безпеки руху транспорту кількома особами у причинному зв’язку із суспільно небезпечними наслідками, що настали, можуть перебувати дії лише одного учасника дорожнього руху (Коробеев А.И. Транспортные преступления. – СПб., 2003. – С. 130 – 131).

Якщо два або більше водія механічних транспортних засобів порушили правила безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, що спричинило наслідки, передбачені кримінальним законом, вони підлягають кримінальній відповідальності за наявності в діянні кожного з них всіх ознак складу того чи іншого злочину (Касынюк В.И., Корчева З.Г. Вопросы квалификации транспортных преступлений: Учеб. пособие. – К., 1988. – С. 21 – 22; Коржанський М.Й., Мисливий В.А. Кваліфікація автотранспортних злочинів. – К., 1996. – С. 17). В аналізованій нами ситуації кожен з водіїв транспортних засобів (автобуса і мотоцикла) допустив порушення Правил дорожнього руху, що врешті-решт призвело до спричинення тілесних ушкоджень одному з них.

Подумки виключивши з розглядуваного ланцюга подій діяння Ф. у вигляду порушення ним Правил дорожнього руху, переконуємось у тому, що без нього наслідок у вигляді тілесних ушкоджень П. не настав би. Ураховуючи, що порушення Правил дорожнього руху Ф. призвели до спричинення тілесних ушкоджень П. (породили цей наслідок), кримінальній відповідальності має підлягати лише Ф. Адже тільки в його діянні містяться всі ознаки складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК.

У поведінці П., якій, на нашу думку, слід було дати адміністративно-правову оцінку, немає складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, через відсутність відповідних суспільно небезпечних наслідків – через те, що шкода здоров’ю була заподіяна лише порушнику – тому, хто керував транспортним засобом, а не іншій особі.

Ф. мав рацію, коли в заяві про перегляд ВСУ ухвали ВССУ вказував на неправильність твердження судів про прямий характер причинного зв’язку між порушенням ним Правил дорожнього руху і заподіянням шкоди здоров’ю П. Проте на остаточний висновок про те, що Ф. вчинено необережний злочин, караний за ч. 1 ст. 286 КК, ця допущена судами неточність вплинути не може. Адже в доктрині загальновизнаним є той факт, що кримінально-правове значення має і опосередкований причинний зв’язок, коли в заподіяння злочинного результату втручається поведінка третіх осіб або інших зовнішніх сил.

Так, особливістю причинного зв’язку у злочинах проти безпеки руху або експлуатації транспорту є розповсюджена ускладненість цього зв’язку поведінкою самого потерпілого. При цьому, як зазначається в літературі, у якій спеціально досліджується специфіка причинного зв’язку при вчиненні транспортних злочинів, вина потерпілого не усуває наявність причинного зв’язку; заподіяна шкода перебуває у причинному зв’язку як з порушенням правил, допущеним одним водієм транспортного засобу (тобто Ф.), так і з необачною поведінкою самого потерпілого (Малинин В.Б. Причинная связь в уголовном праве. – СПб., 2000. – С. 288). У нашому випадку – це П., який також порушив Правила дорожнього руху.

З огляду на зазначене, ми не погодилися з твердженням Ф. про те, що вчинене ним діяння у вигляді порушення Правил дорожнього руху не було причиною ДТП, оскільки не було необхідним і достатнім для настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених ч. 1 ст. 286 КК, і безпосередньо ці наслідки не спричинило. Вказівку засудженого Ф. у цьому разі на необхідність як на характеристику причинного зв’язку вважаємо недоречною. Як свідчить аналіз законодавства і судової практики, в багатьох умисних і в більшості необережних злочинів наслідки носять випадковий характер, тобто не є неминучим (закономірним) результатом вчиненого діяння, оскільки залежать від численних ситуативних факторів Так, за деякими даними, нараховується 250 факторів, які породжують ДТП.

Як підсумок, у науковому висновку за справою щодо Ф. авторами цих рядків було зроблено висновок про те, що у випадках обопільного порушення правил дорожнього руху, кожне з яких призводить до спричинення суспільно небезпечних наслідків, кримінальній відповідальності мають підлягати ті особи, у діяннях яких вбачаються всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною частиною ст. 286 КК. Такою особою в розглянутій ситуації є засуджений Ф. Інші учасники дорожнього руху за наявності підстав могли бути притягнені до адміністративної або цивільної відповідальності.

Судова палата у кримінальних справах ВСУ постановою від 24 січня 2013 р. відмовила в задоволенні заяви Ф. про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ щодо нього, але з міркувань, відмінних від наведених вище. Мотивуючи свою позицію, ВСУ зазначив, що в судових рішеннях, наданих для порівняння, встановлено, що винні під час керування транспортними засобами, рухаючись попереду, не займали на проїзній частині того положення, яке займав Ф. Відповідно, причинами настання цих дорожньо-транспортних пригод були порушення інших правил дорожнього руху.

Ми погоджуємось із висновком ВСУ про те, що суд касаційної інстанції норму кримінального закону (ч. 1 ст. 286 КК) щодо дій Ф. застосував правильно. Щоправда, наведене обґрунтування видається не зовсім вдалим і переконливим. Адже у самій постанові Судової палати у кримінальних справах ВСУ відзначається подібність суспільно небезпечних діянь, щодо яких касаційними інстанціями ухвалювались порівнювані судові рішення. Як встановив ВСУ, ця подібність простежується за кількістю транспортних засобів, їх розташуванням на проїзній частині, схожістю напряму руху і маневру, який мав виконувати транспортний засіб, що рухався попереду. У судовій практиці подібними вважаються два і більше суспільно небезпечні діяння, які мають спільні ознаки (схожі за суб’єктним складом, об’єктивною стороною, формою вини, наслідками тощо) (Ярема А.Г., Лужанський А.В. Неоднакове застосування закону судами як підстава звернення до Верховного Суду України // Вісник Верховного Суду України. – 2012. – № 12. – С. 33). На наш погляд, сказане повною мірою стосується суспільно небезпечних діянь, справи про які розглядались касаційними інстанціями 27 вересня 2007 р., 15 червня 2010 р. і 30 серпня 2012 р. і кримінально-правова оцінка яких здійснювалась із застосуванням ст. 286 КК.

Та обставина, що ВСУ у своїй ухвалі про відмову у задоволенні заяви Ф. не зробив висновку про те, як має застосовуватись кримінальний закон щодо подібних суспільно небезпечних діянь (інакше кажучи, не сформулював правової позиції стосовно ситуації, в якій суспільно небезпечні наслідки настають після того, як з боку двох або більше учасників дорожнього руху допущені порушення відповідних правил), вочевидь, пояснюється процесуальними моментами. Річ у тім, що ст. 400-23 попереднього КПК, на відміну від ст. 456 чинного КПК, хоч і вказує на умотивованість постанови про відмову в задоволенні заяви, не вимагає від ВСУ робити висновок про те, як саме має застосовуватись норма кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

Насамкінець зазначимо, що сьогоднішній стан взаємодії кримінально-правової науки і правозастосовної практики не може вважатись задовільним. Разом з тим залучення вчених до участі у роботі науково-консультативних органів, які функціонують при різних судових інстанціях, – це загалом позитивний крок. Таке залучення, хоч і переконує у тому, що практика – не завжди критерій істини, дозволяє науковцям не відриватись від реалій правозастосування і спонукає не займатись «голим» теоретизуванням. Не хотілося також, щоб у читача склалось враження, що доктринальне тлумаченню кримінального закону завжди є більш вдалим, ніж судове тлумачення. Адже здійснюване професійними науковцями тлумачення у тому числі кримінального закону з різних причин може бути неякісним, поверховим, однобічним, врешті-решт помилковим.

Для того, щоб підняти значущість наукових висновків членів НКР, пропонуємо у рішеннях ВСУ, ухвалюваних відповідно до ст. ст. 455, 456 КПК України за результатами розгляду питання про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, фіксувати (принаймні у стислому вигляді), хто з науковців і що написав з приводу тієї чи іншої кримінально-правової проблеми. Доречним у цьому разі був би і критичний аналіз міркувань вчених з боку суддів ВСУ. Тим більше, що в підсумку ухвала ВСУ має містити правову позицію, обов’язкову до виконання всіма суб’єктами правозастосування та прирівняну до джерела кримінального права.

Олександр Дудоров,

професор кафедри кримінального права Луганського державного університету

внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка,

доктор юридичних наук, професор,

заслужений дія науки і техніки України,

член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді України

Євген Письменський,

начальник кафедри кримінального права

Луганського державного університету

внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка,

кандидат юридичних наук, доцент,

член Науково-консультативної ради

при Верховному Суді України