Право на житло і як його захистити? Верховний Суд не дозволив виселити з кімнати гуртожитку молоду жінку з маленькою донькою

Житловий кодекс Української РСР, прийнятий у 1983 році є, напевне, останнім діючим нормативно-правовим актом, що залишився нам у спадок від радянської епохи. Правилом хорошого тону вважається критикувати його за те, що він безнадійно застарів, але разом із тим не можна не визнати його гуманне значення принаймні в одному питанні: він не дозволить виселити посеред зими родину з дітьми.

Перший раунд маленька сім’я програла

Історія цієї справи бере початок у травні 2016 року, коли дирекція Хмельницького професійного ліцею електроніки звернулася до суду з позовом про виселення з кімнати належного йому гуртожитку молодої жінки, яка, на думку позивача, незаконно в ньому проживала, причому без надання іншого житла. Й це була перша частина позовної вимоги, друга полягала в стягненні з неї заборгованості за комунальні послуги в сумі 3 тисячі 152 гривні. З приводу другої вимоги, то суд залишив її без розгляду, а от щодо першої залучив до справи службу у справах дітей виконкому Хмельницької міськради, оскільки разом із відповідачкою проживала її неповнолітня донька, й згідно закону справи такого роду мають розглядатися судами лише за участю органу опіки і піклування.

За кілька років до цього дирекція Хмельницької дитячої музичної школи № 2 звернулася до директора цього ліцею з проханням по можливості надати в його гуртожитку кімнати для їхньої співробітниці та її маленької доньки. Відповідно до чинних на той момент статей 128 і 129 ЖК Української РСР, а також пункту 10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 року № 208, єдиною підставою для вселення громадянина в надану житлову площу є спеціальний ордер, який видається на підставі спільного рішення про надання жилої площі в гуртожитку з боку  адміністрації закладу й відповідного профспілкового комітету. Тодішній директор ліцею пішов назустріч проханню своїх колег, а на засіданні профкому ліцею була надана згода на вселення цієї жінки в гуртожиток, але тимчасове. По цьому молодій мамі було видано ордер на право проживання в кімнаті, а через деякий час між нею й ліцеєм було укладено договір оренди цього приміщення терміном на три роки. Коли даний строк скінчився, сторони уклали новий договір оренди, але вже лише на один рік.

Після того, як завершився цей термін, більше між ним жодних договорів не укладалося, але маленька сім’я з двох осіб продовжувала проживати в цій кімнаті. Адміністрація ліцею вирішила, що вона це робить незаконно, через що й звернулася до суду з позовом про виселення, роблячи упор на тому, що відповідачка не перебуває й ніколи перебувала у трудових відносинах із балансоутримувачем гуртожитку, який є державною власністю й перебуває на балансі Хмельницького професійного ліцею електроніки, підпорядкованого Міністерству освіти і науки України.

Відповідачка та представники Служби у справах дітей проти задоволення позову заперечували, посилаючись на те, що згідно Житлового кодексу одинока матір може бути виселена з гуртожитку лише за умови надання їй іншого приміщення, бо інакше це призведе до порушення прав дитини. На підкріплення своєї думки вони наводили дві статті ЖК УРСР: 125-ту – «Особи, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення» і 132-гу – «Виселення з гуртожитків». Однак суд вирішив інакше: на його думку основним критерієм при заселенні громадян у гуртожитки є їх перебування з підприємством, установою, організацією, на балансі яких знаходиться гуртожиток, у трудових відносинах, як це передбачено в ст. 127 ЖК та пункті 2 вже згаданого вище Примірного положення про гуртожитки. А раз так, то наведені опонентами позивача статті 125 і 132 ЖК, мовляв, застосовуються лише до тих житлових правовідносин, одним із суб’єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах. Тож закріплені цими статтями гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення з гуртожитку громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах.

Виходячи з цих міркувань суддя Хмельницького міськрайонного суду Оксана Козак своїм рішенням від 21 грудня 2016 р. постановила позов задовольнити, виселити жінку разом із її дитиною з гуртожитку й на додачу стягнути з неї на користь ліцею судовий збір у сумі 551 гривню. Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою від 31 січня 2017 р. у задоволенні апеляційної скарги відмовив і вказане рішення залишив без змін.

Ситуацію міняє застосування практики ЄСПЛ

Касаційна скарга на два попередні вердикти до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла в лютому того ж року, але там їй довелося довгенько повалятися в очікуванні, коли завершиться епопея з ліквідацією вищих спеціалізованих судів. Лише в червні поточного року вона потрапила на розгляд до судді Верховного суду Наталії Антоненко. За новими процесуальними правилами її розгляд проходив у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, а в підсумку суд вирішив, що суди попередніх інстанції неправильно застосували норми матеріального права та дійшли необґрунтованого висновку про наявність правових підстав для виселення жінки з дитиною з гуртожитку без надання іншого житла, а тому в задоволенні позову слід відмовити.

В обгрунтування такого рішення, оформленого постановою Верховного Суду від 4 липня, були покладені норми не лише національного законодавства. Як було зазначено в її тексті, відповідно до частини четвертої статті 10 Цивільного процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 310 Цивільного кодексу України фізична особа має право на місце проживання. Крім того фізична особа має право ще й на вільний вибір місця проживання та його зміну, окрім, звичайно, випадків, встановлених законом. Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, але, знову ж таки, окрім випадків, встановлених законом. У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах – воно залежить від низки фактичних обставин, до числа яких, зокрема, відноситься існування достатніх і тривалих зв’язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме – від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії»). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).

Костянтин Юрченко

Далі читайте у номері газети Юридичний Вісник України № 30-31 від 27.07.2018 р.

http://new.yurincom.com/books/iurydychnyj-visnyk-ukrainy-30-31/