З точки зору автора, Рішення не відповідає статтям 6,13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) і ст. 3 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Практична, безпосередня участь у судах під час розгляду скарг громадян на постанови переконливо свідчить про численні, систематичні порушення прав скаржників органами досудового слідства та прокуратурою. Зараз можна стверджувати: Рішення Конституційного Суду стало підставою для ще більш тривалих, поза розумними строками (порушено ст. 6 Конвенції та ст.236-8 КПК) розгляду скарг, для численних перенесень засідань судів і, як наслідок, для тривалих моральних, психологічних страждань громадян, їх невизначеності та додаткових матеріальних витрат, а також для свавілля органів досудового розслідування та прокуратури. Суди, тим самим, перестали бути ефективним способом захисту (порушено ст. 13 Конвенції).

 Перш за все зазначимо, що доповнення КПК статтями 236-7, 236-8 КПК мало на меті практичну реалізацію ст. 3 Конституції та міжнародних зобов’язань України щодо гарантування прав людини, у тому числі судовий контроль за законністю порушення кримінальної справи. Статтям 236-7 КПК передбачила право оскарження постанов про порушення кримінальної справи, винесених органом дізнання, слідчим й прокурором. На жаль та всупереч статтями 3, 21, 55 Конституції, вона не передбачає оскарження постанов, які виносяться судом на підставі статей 4, 27 КПК. Мають місце й інші недоліки закону.

 Після доповнення КПК статтями 236-7,236-8 слідчі миттєво „навчилися” обмежувати право громадян на оскарження. Так, справи стали все частіше порушувати “за фактом” , а не стосовно особи, яку допитують як свідка. За цих обставин довести, що порушення справи суттєво, „достатньо” впливає на права та інтереси особи, а тому суд повинен прийняти скаргу – проблематично.

 Інший спосіб, який використовують слідчі для позбавлення права на оскарження постанови, – це, закінчуючи розслідування справи, негайно, після ознайомлення особи з постановою про порушення кримінальної справи стосовно неї та постановою про пред’явлення їй обвинувачення, без будь – якої перерви, ознайомлюють обвинуваченого з постановою про закінчення досудового слідства.

 При цьому є очевидним: для того , щоб скласти/надрукувати та здати до суду скаргу на постанову про порушення кримінальної справи, потрібен певний час. У кожному випадку, згідно зі ст. 236-7 КПК, скарга громадянина повинна мати „достатнє обґрунтування порушення прав та законних інтересів”. Тож, залежно від складності постанови слідчого, її обсягу, обґрунтованості громадянину та захиснику потрібно добу, дві чи й більше часу для складання документа – скарги. Таким чином, вищезазначеними діями слідчий позбавляє можливості обвинуваченого скласти й подати скаргу. У той же час, відповідно до ст. 236-7 КПК суд приймає до розгляду скаргу „до моменту закінчення досудового слідства”. Отже, ознайомивши особу з постановою про закінчення досудового слідства саме в день винесення постанови про порушення справи щодо неї, громадянина позбавляють права на оскарження. Є очевидним, що вказані дії слідчого повинні розцінюватися як порушення права на захист. Проте, незважаючи на скарги прокурору та акцентування на них у суді, вказані дії не оцінюються як порушення права на захист і слідчий та прокурор не несуть відповідальності.

Рішення Конституційного Суду ще більше ускладнило розгляд скарг.

Перш за все зазначимо, що відповідно до ст. 236-8 КПК суд зобов’язаний розглянути скаргу “не пізніше п’яти днів з дня її надходження до суду”. Системний аналіз статей КПК, якими передбачено обчислення строків та їх поновлення, приводить до висновку: поновлення 5 денного строку законом не передбачено. Як наслідок, розгляд судом скарги особи на постанову „пізніше” 5 днів з дня її надходження до суду повинно вважатися достатнім для скасування постанови суду першої інстанції апеляційним судом, оскільки документ винесено поза процесуальними строками.

Дотримання вказаного 5 денного строку можливе лише за наступних умов: отримання судом не пізніше встановленого ним строку матеріалів,, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи та участь в судовому засіданні прокурора.

Якщо раніше, до Рішення Конституційного Суду, у разі неподання матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, суддя мав право визнати відсутність цих матеріалів підставою для скасування постанови про порушення справи, то зараз він такого права позбавлений. Не отримавши матеріали, суддя змушений переносити розгляд скарги на іншу дату, внаслідок чого порушується передбачений 5-денний строк. Перенесення справи на іншу дату має місце і в разі, коли прокурор не з’явився на засідання суду. Якщо після цього суддя „пішов” у відпустку чи захворів, то скарга буде розглянута не раніше, як через 60 днів після її реєстрації в суді.

Не дотримуються суди також передбаченої ст. 236-8 КПК вимоги щодо витребування „матеріалів, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи”. У більшості випадків суду надають матеріали кримінальної справи у повному обсязі. Тобто це може бути не лише один том у 300 аркушів, а кілька томів. Всупереч закону суди їх приймають. При цьому порушується право особи на захист, оскільки видати для ознайомлення томи кримінальної справи суд не має права і в той же час повинен надати для ознайомлення „матеріали, на підставі яких було прийнято рішення про порушення справи, які “мають бути описані, прошиті та пронумеровані із зазначенням посади та прізвища особи, яка склала опис”. Подання тому/томів необхідно розцінювати як порушення чітко визначеної законом процедури. Тому постанова суду повинна скасовуватися. Подання тому/томів є психологічним впливом, тиском на суддю органом досудового розслідування та прокурором: подивись, мовляв, скільки доказів вже отримано, скільки ми на нього „накопали”! Професійний, відповідальний суддя не повинен приймати томи. І навпаки – має виносити ухвали про вирішення питання про порушення кримінальної справи за розголошення таємниці розслідування! Але ж маємо приклади, коли томи кримінальної справи лежать не лише на столах у суді першої інстанції, але і в апеляційному суді. Тож порушення закону стало скоріше нормою, ніж винятком.

 Якщо до Рішення Конституційного Суду від 30.06.2009 р. відсутність прокурора не позбавляла суд права при наявності „матеріалів”, отриманих від слідчого, розглянути скаргу, то зараз такого права він позбавлений. У той же час відомо: жоден орган дізнання чи слідчий не винесе постанову, якщо її текст не погоджено з прокурором. Крім того, відповідно до ст. 100 КПК копія винесеної постанови не пізніше доби реєструється в прокуратурі. Тож у випадку, коли прокурор не згідний з постановою, він має право її негайно – тобто наступного дня – скасувати. Відсутність постанови прокурора про скасування постанови про порушення кримінальної справи свідчить лише про одне – прокурор погоджуються з постановою про порушення й підтримує її. Отже, оцінка прокурором постанови відома. Тому представник прокуратури в суді виконує лише формальну роль. Озвучення цієї позиції зрозуміла всім учасника процесу. За таких обставин – тобто за відсутності прокурора – перенесення справи на інші дату є помилковим.

 З огляду на викладене можна констатувати: суди першої інстанції стали заручниками волі інших осіб – органу дізнання, слідчого й прокурора. Невиконання останніми закону й ухвали суду про надання „матеріалів”, неявка до суду не була й, очевидно, ніколи не буде підставою для притягнення до відповідальності. Втрачено судовий контроль за досудовим слідством. Тим самим право громадян на оскарження постанов про порушення кримінальної справи остаточно стало декларативним.