Одним із важливих прав пацієнта є право на медичну таємницю. Це право є наріжним каменем медичної етики і системи прав людини в сфері охорони здоров’я, оскільки конфіденційність у відносинах надання медичної допомоги забезпечує реалізацію особою свого права на повагу до приватного та сімейного життя і сприяє встановленню довірчих взаємовідносин між лікарем і пацієнтом.

Вимоги щодо збереження лікарської таємниці закріплюються різними нормативно-правовими актами з питань медичної допомоги. Так, відповідно до Міжнародного кодексу медичної етики (1949 р.) лікар зобов’язаний дотримуватись абсолютної таємниці в усьому, що він знає про свого пацієнта, навіть після його смерті.

Аналогічні вимоги містить Декларація в політиці в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі, прийнята в 1994 р., згідно з якою всі відомості про стан здоров’я пацієнта, діагноз, лікування тощо є конфіденційними. Розкриті ці відомості можуть бути тільки за згодою пацієнта.

Роман МАЙДАНИК,

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, завідувач кафедри цивільного права юридичного факультету Національного університету імені Тараса Шевченка

 Законодавче регулювання права на медичну таємницю

Конвенція про права людини в біомедицині (Convention on Human Rights and Biomedicine. DIR/JUR (96), 14, Strasbourg 1996) відомості про стан здоров’я людини визнає складовою права на повагу до приватного життя (ст. 10).

Право на повагу до приватного життя людини охороняється також положеннями Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8).

У рішеннях Європейського суду з прав людини у сфері охорони здоров’я наголошується на основоположному значенні охорони даних особистого характеру (особливо медичних даних) для здійснення права особи на повагу до приватного та сімейного життя. Повага до конфіденційності інформації про стан свого здоров’я є невід’ємним принципом правової системи України, як й інших країн – учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вирішальною є не лише повага до медичної таємниці пацієнта і захист приватного життя хворого, а також і забезпечення його довіри працівників медичних закладів, до медичної професії та медичних послуг загалом. Без такого захисту особи, які потребують медичної допомоги, можуть віднаджуватися від надання іформації особистого та інтимного характеру, що може бути необхідним для отримання належного лікування, та навіть від прагнення отримати таку допомогу і таким чином наражати себе та своє здоров’я, а у випадку інфекційного захворювання і здоров’я суспільства, на небезпеку (Див.: Рішення ЄСПЛ у справі «Z проти Фінляндії» (Z v. Finland (1997) щодо порушення ст.ст. 8, 13 Конвенції // Хрестоматія Рішень Європейського суду з прав людини у сфері охорони здоров’я (окремі аспекти) // Юридична газета. – 2012. – 22 травня. – № 21 (311). – С. 15).

Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошенння даних особистого характеру стосовно здоров’я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим статтею 8 Конвенції (Див.: Рішення ЄСПЛ у справі «М.С. проти Швеції» (М.С. v. Sweden (1997) щодо порушення ст. 8 Конвенції).

Вітчизняним законодавством право на медичну таємницю регулюється Основами законодавства України про охорону здоров’я від 1992 р. (надалі – Основи законодавства) двома статтями, які визначають право на таємницю свого здоров’я i лікарську таємницю (ст.ст. 39-1 і 40), а в ЦК України закріплене як право на таємницю про стан здоров’я (ст. 286).

 Поняття права на медичну таємницю

Поняття права на медичну таємницю нормативно не визначено і фактично врегульовано чинним законодавством у вигляді двох його складових – права на таємницю свого здоров’я та обов’язку зобов’язаних осіб (лікарів тощо) дотримуватися медичної таємниці пацієнта.

Основами законодавства у ст. 39-1 перебачено, що пацієнт має  право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою,  діагноз,  а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.  Забороняється вимагати  та  надавати  за  місцем  роботи  або навчання інформацію про діагноз та лікування пацієнта.

Праву на таємницю здоров’я кореспондує обов’язок медичних працівників й інших визначених осіб дотримуватися медичної таємниці. Відповідно до ст. 40 Основ законодавства, медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

У зв’язку з цим узагальнююча юридична характеристика права на медичну таємницю знаходить своє вираження в понятті цього суб’єктивного права, визначеного на доктринальному рівні (юридичною і медичною науками).

Медичною таємницею визнається сукупність медичної та немедичної інформації про стан здоров’я фізичної особи-пацієнта, яка не підлягає розголошенню. Право на медичну таємницю полягає в утриманні від поширення відомостей щодо факту звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, стану здоров’я, діагнозу її захворювання та інші відомості, отримані при медичному обстеженні, зокрема інформація про сімейне, інтимне життя людини, а також про стан здоров’я родичів, близьких осіб пацієнта. Так, не підлягають розголосу: дані про саму хворобу, функціональні особливості організму, фізичні недоліки, шкідливі звички, особливості психіки, майновий стан, коло знайомств і інтересів, обставини, що передували захворюванню або спровокували його тощо.

Медичну таємницю, таким чином, слід розглядати не як утаємничення медичної інформації від хворого, а як збереження в таємниці від інших осіб відомостей, які за правом належать пацієнтові, оскільки це таємниця пацієнта, яка охороняється лікарем.

Усі ці відомості, що є медичною таємницею, поділяють на два види: медичні (відомості про стан здоров’я пацієнта) та немедичні (відомості про його інтимне й сімейне життя).

 Суб’єкти і правовий режим медичної таємниці

Медична таємниця поширюється на пацієнта, а також осіб, зобов’язаних дотримуватися такої таємниці (лікар тощо).

Відповідно до Основ законодавства (ст. 39-1) пацієнт вправі ознайомитися зі своєю історією хвороби, а лікар у тих випадках, коли пацієнт хоче реалізувати своє право на ознайомлення з діагнозом хвороби, зобов’язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров’я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.

Важливим є питання правового регулювання обсягу прав пацієнта на інформацію про стан свого здоров’я. В Україні пацієнт має право на інформацію про стан свого здоров’я, якщо інформація про несприятливий діагноз не погіршить стан хворого та не ускладнить процес лікування.

У зв’язку з цим вітчизняна доктрина слушно виходить з необхідності брати до уваги у кожному конкретному випадку характер відомостей, що повідомляються, особистість пацієнта, рівень його інтелектуального розвитку, особливості психіки.

Якщо прогноз захворювання несприятливий, то не завжди доцільно інформувати хворого про стан здоров’я. У цьому випадку лікар має право повідомити пацієнту неповну і лише ту інформацію, яку він вважає за потрібне повідомити залежно від прогнозу захворювання.

При цьому судова практика виходить з того, що особа має право на своєчасний доступ до інформації про стан свого здоров’я за обставин, що безпосередньо стосуються здійснення особистої автономії людини, зокрема за обставин, коли законодавство дозволяє здійснювати за власним розсудом соматичні права (тобто права людини з розпорядження власним тілом). У цьому зв’язку заслуговує уваги рішення Європейського суду з прав людини у справі Р.Р. проти Польщі (R.R. v. Poland) (2011) щодо порушення ст.ст. 3, 8, 13 Конвенції, в якому зазначається, що своєчасний доступ до інформації про стан свого здоров’я є особливо важливим тоді, коли стан здоров’я різко змінюється і здатність людини ухвалювати самостійні рішення зменшується. У контексті вагітності ефективний доступ до інформації про стан здоров’я матері та плоду, за обставин, коли законодавство дозволяє проведення аборту, безпосередньо стосується здійснення автономії людини. Суд вважає, що природа питань, які стосуються ухвалення жінкою рішення припинити вагітність, є такою, що фактор часу є надзвичайно важливим (Див.: Рішення Європейського суду з прав людини у справі PP проти Польщі (R.R. v. Poland (2011) щодо порушення ст.ст. 3, 8, 13 Конвенції).

Право на медичну таємницю є особистим правом пацієнта, яке діє  протягом всього життя особи-пацієнта. Правило про медичну таємницю зберігається і після смерті пацієнта з метою попередження випадків можливого заподіяння шкоди репутації пацієнта, його близьким. Відповідно до Основ законодавства відомості, які становлять об’єкт медичної таємниці, не підлягають розголошенню, крім передбачених законодавчими актами випадків. Порушення медичної таємниці можливе, коли збереження медичної таємниці шкодить суспільству або оточенню хворого. У цьому випадку лікар повинен порушити таємницю. Наприклад, медики зобов’язані інформувати відповідні державні органи про народження, мертвонароджених, смерть, поширення інфекційних хвороб, випадки жорстокого поводження з дітьми тощо.

Положення законодавства про медичну таємницю мають дотримуватися також у випадку поширення серед персоналу медичного закладу інформації про помилки, допущені медпрацівниками, з метою недопущення повторення подібних неякісних медичних послуг. У цьому контексті в рішенні Європейського суду з прав людини, справа «Биржиковський проти Польщi» (Byrzykowski v. Poland) (2006 р.) щодо порушення ст. 2 Конвенції, наголошується на необхідності швидкого вирішення справ, які стосуються смерті особи в медичних установах. Помилки, допущені медпрацівниками, повинні з’ясовуватися швидко. Далі цю інформацію слід невідкладно розповсюджувати серед персоналу медичної установи загалом, аби не допустити повторення негативного досвіду в майбутньому, а відтак – гарантувати пацієнтам надання якісних медичних послуг (Див. : Рішення Європейського суду з прав людини, справа «Биржиковський проти Польщi» (Byrzykowski v. Poland) (2006 р.) щодо порушення ст. 2 Конвенції).

Особами, зобов’язаними дотримуватися такої конфіденційної інформації, є медичні працівники, інші особи, яким у зв’язку з виконанням їх професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхні результати, інтимне або сімейне життя людини. Такі особи не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Учасниками відносин медичної таємниці виступають також інші особи, на яких покладено обов’язок утримуватися від зайвого втручання в особисте життя людини, пов’язане з її здоров’ям. Так, відповідно до ст. 286 ЦК України забороняється вимагати за місцем роботи чи навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи.

За своїм правовим режимом медична таємниця в розумінні інформації про стан здоров’я пацієнта являє собою конфіденційну інформацію і різновид інформації з обмеженим доступом.

В юридичній літературі порушення медичної таємниці пропонується розглядати як зловживання  права на інформацію, що тягне цивільно-правову відповідальність. Тому лікар може відмовити в наданні інформації, яка, на його думку, належить до професійної таємниці. Право на медичну таємницю, інші види права на таємницю приватного життя може бути обмежено для окремих категорій, зокрема, так званих публічних осіб. Ступінь відкритості інформації про таких осіб має бути більш широкий, оскільки такі особи, погоджуючись з рівнем своєї популярності, мають бути готовими до того, що до їх приватного життя суспільство виявлятиме більше зацікавленості, ніж до пересічної людини.

У літературі обґрунтовано дві основні позиції щодо допустимості поширення положень про публічних осіб на дані про стан здоров’я і визнання лікаря джерелом (або навіть розповсюджувачем) такої інформації.

Ряд авторів (Яровинський М. Я. та ін.) вважають недоцільним позбавляти публічних осіб гарантій захисту такого роду персональних даних, оскільки для лікаря всі мають бути рівними.