Процесуальне законодавство України (ст.8 ЦПК, ст.9 КАСУ, ст.4 ГПК) закріплює, що суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Однак чинне законодавство, на жаль, грішить на велику кількість суперечностей, прогалин, неясностей. У переважній більшості норми законів мають абстрактно-загальний характер. Внаслідок цього у судів виникають труднощі в розумінні і застосуванні норм та приписів нормативно-правових актів. А ці труднощі, в свою чергу, тягнуть за собою порушення конституційних принципів рівності осіб перед законом та судом, верховенства закону, оскільки дія закону не забезпечується однаковим і правильним судовим правозастосуванням з боку всіх судових органів.

Такий стан речей обумовлює необхідність забезпечення однаковості та правильності у розумінні і застосуванні всіма судами загальної юрисдикції абстрактно-загальних норм та приписів законів. Досягнення цієї мети є одним з основних завдань найвищого органу у системі судів загальної юрисдикції – Верховного Суду України.

Роз’яснення Верховного Суду України

Виходячи з цього завдання, за Верховним Судом України (надалі – ВСУ) закріплено повноваження давати судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики (п.2 ч.2 ст.47 Закону України (надалі ­– ЗУ) «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. № 3018-ІІІ).

У процесі надання роз’яснень беруть участь різні структурні підрозділи та посадові особи ВСУ:

– голови Судових палат ВСУ організовують вивчення і узагальнення судової практики у справах юрисдикції відповідної Судової палати (п.3 ч.3 ст.53 ЗУ «Про судоустрій України»); вносять на розгляд Пленуму ВСУ пропозиції щодо необхідності роз’яснення судам окремих питань застосування законодавства у судовій практиці (п.5 ч.3 ст.53);

­– Президія ВСУ розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації (п.3 ч.3 ст.54);

– Пленум ВСУ дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства шляхом прийняття відповідних постанов (п.6 ч.2, ч.8 ст.55).

Визначення правової природи постанов Пленуму ВСУ з питань застосування законодавства та їх місця в системі права було і залишається предметом дискусій, що тривають і на сьогоднішній день.

Правова природа постанов Пленуму ВСУ

У радянській юридичній доктрині діапазон підходів до визначення правової природи постанов Пленумів Верховних Судів був досить широким: від визнання їх як нормативних актів до категоричного заперечення нормативної природи.

Спектр основних поглядів можна представити таким чином:

–       положення, що містилися в постановах пленумів Верховних Судів, – це нормативні правоположення [Фархатдинов Я.Ф. Источники гражданского процессуального права. – Казань, 1986. – С.153];

–       це своєрідні нормативні акти [Стоякин Г.Я. Роль судебной практики в формировании гражданского правоотношения // Актуальные проблемы гражданського права. – Свердловск, 1986. – С.57];

–       такі постанови носили нормативний характер, маючи підзаконний характер [Алексеев С.С. Социальная ценность права в советском обществе. – М.: Юрид.лит., 1971. –С.139, 140];

–       постанови пленумів мають нормативний характер, оскільки їм властиві всі ознаки нормативного акта [Комиссаров К.И. Задачи судебного надзора в сфере гражданского судопроизводства. – Свердловск, 1970. – С.125; Осипов Ю.К. Роль правоположений в применении и совершенствовании правовых норм о подведомственности // Проблемы гражданского процессуального права в свете Конституции СССР. – Свердловск, 1980. – С.37];

–       постанови містять інтерпретаційні норми, що не є джерелами права [Черданцев А.Ф. Толкование советского права. – М., 1979. – С.153-159];

–       постанови пленумів – «сурогат нормативного акта», коли в них формулювались нові правила, раніше не відомі праву [Боннер А.Т. Источники советского гражданского процессуального права. – М., 1977. – С.17] .

Співвідношення постанов Пленуму ВСУ з нормативно-правовими актами

Для визначення співвідношення постанов Пленуму ВСУ з нормативно-правовими актами проведемо аналіз зазначених постанов на предмет наявності в них ознак нормативно-правових актів.

По-перше, нормативно-правові акти – це результат правотворчої діяльності компетентних органів, що виражає державну волю. ВСУ ­не наділений функцією правотворчості ні Конституцією України, ні ЗУ «Про судоустрій України», який визначає його завдання і повноваження.

По-друге, нормативно-правові акти містять загальнообов’язкові правила поведінки. Щодо постанов Пленуму ВСУ, то на даний час їх обов’язковість нормативно не закріплена. Доцільно згадати історію питання «обов’язковості» постанов Пленуму ВСУ. Закон «Про судоустрій України» від 05.06.1981р. № 2022-Х (який з подальшими змінами діяв до 1 червня 2002 року) в абз.3 ч.1 ст.40 передбачав, що ВСУ «вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз’яснення судам у питаннях застосування республіканського законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Керівні роз’яснення Пленуму ВСУ є обов’язковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, по якому дано роз’яснення».

У подальшому це правило було виключено. У результаті проведення так званої малої судової реформи Законом від 21.06.2001р. № 2331-ІІІ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» шляхом новелізації ст.40 Закону № 2022-Х була фактично скасована обов’язковість для судів постанов Пленуму ВСУ, в яких надається роз’яснення законодавства. У п.39 того Закону було зазначено: «У ст.40: у частині першій: … в абзаці третьому слова «керівні» та «республіканського», а також друге речення виключити».

1 червня 2002 року набув чинності ЗУ «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. № 3018-ІІІ. У ньому, як зазначає А.О.Селіванов, була продовжена позиція «нейтралітету» щодо обов’язковості постанов Пленуму ВСУ, в яких дається роз’яснення чинного законодавства, вони вже не мають загальнообов’язковий чи «керівний» характер [Селіванов А.О. Право тлумачити закони та юридичні наслідки застосування офіційної інтерпретації // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 7. – С.2]. Натомість зазначається, що «суди здійснюють правосуддя самостійно», «нікому не підзвітні», «підкоряються лише закону» (ч.1 ст.14), «суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону» (ч.6 ст.14).

Супротивники обов’язковості роз’яснень Пленуму ВСУ пояснюють свою позицію тим, що їх обов’язковий характер суперечитиме конституційному принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. У той же час апологети обов’язковості зауважують, що судді повинні підкорятися закону, а тому, якщо обов’язковість постанов буде закріплена законом, то судді абсолютно обґрунтовано будуть змушені підкорятися і передбаченим ним роз’ясненням ВСУ [Кухнюк Д.В. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України як засіб забезпечення однакового застосування законодавства судами України // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 12. – С.28].

Слід зазначити, що деякі науковці стверджують, що незважаючи на такі зміни в ЗУ «Про судоустрій України», постанови Пленуму ВСУ є обов’язковими і на сьогоднішній день. Так, Д.В.Кухнюк наводить ряд аргументів на користь цього, серед яких на певну увагу заслуговує один, а саме: згідно з ч.9 ст.55 ЗУ «Про судоустрій України» на секретаря Пленуму ВСУ серед інших функцій покладено здійснення контролю за виконанням прийнятих Пленумом постанов [Кухнюк Д.В. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України як засіб забезпечення однакового застосування законодавства судами України // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 12. – С.30]. З цього можна припустити (але не з абсолютною однозначністю), що оскільки є контроль, то повинен бути і обов’язок виконання.

Не можна сказати, що в сфері законодавства нічого не робиться заради чіткого вирішення питання обов’язковості постанов Пленуму ВСУ. Так, 12.10.2005 р. народні депутати В.Мусіяка та В.Онопенко внесли на розгляд Верховної Ради України проект закону № 8272 щодо удосконалення судоустрою України, яким пропонувалось доповнити ЗУ «Про судоустрій України» статтею 11-¹ «Забезпечення однакового застосування законів», в якій передбачалося закріпити: «… рішення щодо єдиного порядку здійснення судочинства і застосування законодавства приймаються у формі загальнообов’язкових постанов, які підлягають застосуванню всіма судами загальної юрисдикції». Однак, на даний час цей законопроект залишається нерозглянутим.

Повертаючись до аналізу ознак постанов Пленуму ВСУ, слід зазначити, що окремі з них є спільними з іншими ознаками нормативно-правових актів. Зокрема постанови:

– приймаються в особливому процесуальному порядку, визначеному Регламентом Пленуму ВСУ, затвердженим постановою Пленуму ВСУ від 10.06.2002 р. № 7;

– мають суворо визначену документальну форму – форму постанов, що закріплено в ч.8 ст.55 ЗУ «Про судоустрій України»;

– спрямовані на регулювання типових правовідносин;

– не персоніфіковані й адресуються до невизначеного великого кола осіб.

Однак, незважаючи на часткову спільність ознак, вважаємо, що підстави визнавати постанови Пленуму ВСУ різновидом нормативно-правових актів відсутні, оскільки вони не мають таких обов’язкових і визначальних ознак останніх, як: обов’язковий характер та прийняття в результаті правотворчої діяльності, дозволеної законом.

Постанови Пленуму ВСУ як акти роз’яснення чи тлумачення

За своєю суттю роз’яснення та тлумачення – це синонімічні поняття. У науковій літературі визначення одного з цих понять дається, як правило, шляхом посилання на інше і навпаки.

Із курсу загальної теорії права відомо, що тлумачення за суб’єктами його здійснення поділяється на автентичне (здійснюється органом, який видав норму, що тлумачиться) та легальне (здійснюється спеціально уповноваженим органом держави, що не є «правотворцем»). В силу ст.19 Конституції України та інших законодавчих норм ні Верховна Рада України, ні Президент України, ні Кабінет Міністрів України не наділені повноваженнями здійснювати автентичне тлумачення. Офіційне тлумачення Конституції України, законів та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим здійснює Конституційний Суд України (п.4 ст.13 ЗУ «Про Конституційний Суд України» від 16.10.1996 р. № 422-96/ВР).

В інших випадках офіційне загальнообов’язкове тлумачення нормативно-правових актів шляхом відповідних роз’яснень здійснюють інші органи державної влади на підставі повноважень, наданих їм законом. Наприклад, Центральна виборча комісія згідно з п.5 ст.17 ЗУ «Про Центральну виборчу комісію» від 30.06.2004 р. № 1932-IV вправі приймати обов’язкові роз’яснення і рекомендації з питань застосування законодавства про вибори і референдуми; органи податкової служби на підставі п.4 ст.8 ЗУ «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 р. № 509-XII та п.4.4.2 ст.4 ЗУ «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» від 21.12.2000 р. № 2182-ІІІ вправі давати податкові роз’яснення.

У ЗУ «Про судоустрій України» (п.2 ч.2 ст.47) закріплено повноваження ВСУ давати судам загальної юрисдикції роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики. Тому можна говорити про офіційний характер роз’яснень, що містяться у постановах Пленуму ВСУ. Суть цих роз’яснень виражається у знятті ними невизначеності у змісті законів, інших нормативно-правових актів, що застосовуються судами, шляхом конкретизації неясних, неповних чи суперечливих положень законодавства.

Слід зазначити, що Пленум ВСУ не є правотворчим органом, а, значить, за своїми повноваженнями не вправі змінювати або доповнювати норми права. Тому всі роз’яснення ВСУ повинні здійснюватися тільки в межах обсягу чинних норм права та їх змісту. Будучи правозастосовним органом і в силу конституційного принципу поділу влади, суд може тільки роз’яснювати чинні правові норми.

Однак, на жаль, Пленум ВСУ не завжди дотримується вищезазначених принципів, часто закріплюючи в своїх постановах з питань застосування законодавства фактично нові норми права, що створюються ним самим. Одним з яскравих прикладів подібних перевищень своїх повноважень є роз’яснення, вміщені до п.9 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» віл 24.10.2008 р. № 13. Як відзначав відомий науковець з питань міжнародного приватного права, професор А.С.Довгерт [Довгерт А. Питання міжнародного приватного права у корпоративних відносинах // Юридичний вісник України. – 2009. – 24-30 січня. – № 4 (708). – С. 5], зазначеною постановою була встановлена, зокрема, заборона учасникам господарського товариства підпорядковувати розгляд корпоративних спорів міжнародним комерційним арбітражним судам, що не тільки не передбачено нормами українського законодавства, але й суперечить багатьом чинним нормативним актам, зокрема, ст.1 ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» та ст.26 ЗУ «Про режим іноземного інвестування». Щоправда, пізніше ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів» від 05.03.2009 р. № 1076- VI, який набрав чинності 31 березня 2009 року, виключив з компетенції третейських судів, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин.

Інший приклад створення ВСУ нових за змістом правил поведінки наводить професор З.В.Ромовська. Це – визначення суб’єкта відповідальності у випадках протиправного заволодіння автомобілем іншою особою (п. 3 постанови Пленуму ВСУ від 27.03.1992 р. № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди») [Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.: Атика, 2005. – С.68].

Роз’яснення з питань застосування законодавства здійснюється ВСУ з метою забезпечення:

1)     однаковості судової практики, а з нею – і дотримання конституційних принципів верховенства закону та рівності перед законом і судом;

2)     системності застосування законодавства судами загальної юрисдикції;

3)     пріоритетної реалізації у судовому правозастосуванні правових засад, перш за все, загальновизнаних міжнародно-правових принципів.

Як було зазначено вище, поряд із законодавчо закріпленим повноваженням ВСУ давати роз’яснення з питань застосування законодавства має місце відсутність законодавчо закріпленого кореспондуючого обов’язку судів враховувати ці роз’яснення під час здійснення правосуддя. Разом з тим, слід констатувати, що постанови Пленуму ВСУ з питань застосування законодавства, формально не будучи обов’язковими, фактично слугують орієнтиром у правозастосуванні. Причому, не лише для судів, але й для учасників правовідносин, які ще на досудових стадіях будують свої відносини, враховуючи узагальнену практику розгляду судами справ, що виникають з аналогічних правовідносин.

Таким чином, постанови Пленуму ВСУ з питань застосування законодавства, – це різновид офіційного (виходять від уповноваженого органу) виду роз’яснень, що здійснюються дедуктивним методом – від загальних норм права до так званих правоположень, що їх конкретизують.

Співвідношення положень постанов Пленуму ВСУ з правоположеннями

Слід визнати, що в результаті узагаль