Ефективність застосування притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань залежить від правильного визначення, які речі боржника можуть бути притримані. Знання відповіді на це питання дозволить кредитору не лише убезпечити себе від втрат, викликаних невиконанням боржником зобов’язання, але й від відшкодування шкоди, заподіяної боржнику у разі притримання речі, яка не може бути об’єктом притримання

Цивільна оборотоздатність речей

Для визначення кола об’єктів права притримання суттєве значення має юридична класифікація речей, яка може проводитися за багатьма критеріями, в тому числі залежно від особливостей правового режиму речей, їхніх природних властивостей, цільового призначення тощо. Розглянемо можливість окремих видів речей бути об’єктом притримання, виходячи з їх поділу на:

• речі, що обертаються вільно, обмежено оборотоздатні, та речі, вилучені з обігу;
• індивідуально визначені та визначені родовими ознаками.

За ступенем свободи участі в цивільному обороті (за критерієм оборотоздатності, під якою розуміють можливість розпоряджатися річчю та передавати її в порядку універсального та сингулярного правонаступництва) речі поділяються на вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті та не вилучені з цивільного обороту.

Безспірно, що речі, не вилучені з цивільного обороту, можуть бути об’єктом притримання. Питання виникає щодо можливості виступати в такій якості речей, вилучених та обмежених в обороті. В Україні діє загальна презумпція щодо вільного обігу речей, якщо немає спеціальної вказівки закону про вилучення їх з обігу або обмеження обігу, що зумовлюється міркуваннями забезпечення державної безпеки.

Оскільки вилученими з обороту вважаються речі, які не можуть бути предметом цивільно-правових правочинів чи іншим чином переходити від однієї особи до іншої, то відповідно вони не можуть перейти і у законне володіння кредитора в якості речей боржника. Звідси висновок – вилучені з цивільного обороту речі ні за яких умов не можуть бути об’єктом притримання.

Дещо складнішою є ситуація з речами, обмежено оборотоздатними, тобто речами, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом.

Особливий правовий режим, встановлений законом для обмежено оборотоздатних речей, передбачає певні умови, дотримання яких робить володіння такими речами правомірним. Враховуючи викладене, а також те, що однією зі складових елементів підстави права притримання є правомірне володіння кредитором притримуваною річчю, можна зробити наступний висновок – обмежено оборотоздатні речі можуть бути об’єктами притримання лише за одночасної наявності наступних умов: по-перше, кредитор (ретентор) відповідає критеріям, що висуваються законом до володільця подібної речі, і по-друге, він заволодів притримуваною річчю на законних підставах.

Індивідуальні та родові ознаки

Іншим поділом речей, який має значення для з’ясування кола можливих об’єктів права притримання, є їх класифікація на речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками.

Як відзначають окремі науковці, зокрема Б.Гонгало, Л.Єсіпова, всі речі – визначені як індивідуальними, так і родовими ознаками – можуть бути об’єктом права притримання, ніяких обмежень такого права залежно від виду речей, які знаходяться у кредитора, закон не містить. Однак такі висновки, на нашу думку, є дещо поверховими, оскільки не враховують особливостей правового режиму речей, що обумовлені їх поділом на визначені індивідуальними та родовими ознаками.

Для більш виваженого розв’язання поставленого питання необхідно з’ясувати, в чому ж полягає специфіка зазначених видів речей. Оскільки в юридичній науці категорії індивідуального та родового досліджені досить ґрунтовно, зупинемось лише на окремих теоретичних положеннях цих розробок, які допоможуть у вирішенні завдань, поставлених у даній роботі.

Згідно з ч.1 ст.184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. У науці цивільного права до кола індивідуально-визначених речей включають: а) речі єдині у своєму роді (унікальні речі); б) речі, що відрізняються від інших кількома ознаками; в) речі, виділені із загальної маси речей даного роду (див., напр.: Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн./О.В.Дзера (кер.авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Прес, 2004. – Кн.І. – С.141).

Згідно з ч. 2 ст. 184 ЦК України річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Як зазначав О. Красавчиков, “під родовими речами в науці цивільного права розуміються такі речі, які індивідуалізуються в цивільному обороті шляхом вказівки на їх родову приналежність, якісний стан та кількісну міру” (див.: Советское гражданское право: Учебник. В 2-х томах. Т.1/Под ред.О.А.Красавчикова. – М.: Высш.шк., 1985. – С.182).

Незважаючи на законодавче закріплення понять індивідуально визначених та родових речей, такий поділ є досить умовним. Як наголошується в наукових працях, присвячених даній проблематиці, згадана класифікація не пов’язана з ознаками, які властиві самим речам і обумовлюють віднесення їх до тієї чи іншої групи. Учасники цивільного обороту, вступаючи у правовідносини, своїми угодами самі визначають предмет зобов’язання як індивідуальний чи родовий (див.: Хаскельберг Б.Л., Ровный В.В. Индивидуальное и родовое в гражданском праве. 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Статут, 2004. – С.58).

В якості індивідуально визначених в обороті можуть виступати не лише унікальні речі, але й родові речі за умови їх індивідуалізації. Під індивідуалізацією розуміють виділення, відмежування речі від інших подібних їй речей будь-яким можливим способом, обраним учасниками обороту за їх згодою (наприклад, за допомогою передачі речі, розділу майна та виділення частки в натурі, знакової чи символічної легітимації тощо). У результаті індивідуалізації речі стають індивідуально визначеними.

В юридичній літературі досить часто використовується поняття “індивідуалізовані родові речі”, під якими розуміють певну кількість родових речей, що в результаті виділення з відповідного роду можуть бути ідентифіковані як такі. Але варто погодитися з тими вченими, які піддають згадане поняття обґрунтованій критиці. Так, О. Іоффе зауважував, що поняття “індивідуалізована родова річ” має внутрішнє протиріччя, оскільки річ перестає бути родовою у відносинах, в яких вона була піддана індивідуалізації. Крім цього він зазначав, що існує виключна залежність індивідуально визначеного або родового статусу речі від умов цивільного обороту, а не від абсолютних властивостей самої речі (див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М.: Юрид.лит., 1967. – С.481).

На думку професора В.Вітрянського, з кола предметів права притримання необхідно виключити речі, визначені родовими ознаками. В силу їх замінності, на його погляд, такі речі не можуть бути визначені як “річ, що підлягає передачі боржнику”. Разом з тим, він зазначає, що при належній ідентифікації такого майна воно може слугувати предметом притримання з боку кредитора (див.: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Изд. 2-е, испр. – М.: Статут, 2000. – С.558).

Подібні висновки робить й інший російський правознавець С.Сарбаш. Спеціально аналізуючи можливість притримання родових речей, він виходить з того, що при притриманні притримується річ, яка підлягає передачі боржнику, а тому родові речі можуть притримуватися лише у тому випадку, “якщо вони будь-яким чином індивідуалізовані, що дозволяє з точністю визначити приналежність конкретної частини родових речей конкретному боржнику, який протистоїть ретентору” (див.: Сарбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения исполнения обязательств. – М.: Статут, 2003. – С.162).

Загальна логіка такого підходу не викликає сумнівів, однак уявляється вірним і те, що родові речі, які були піддані індивідуалізації в певних відносинах є вже не родовими, а індивідуально визначеними. Іншими словами, боржник, будучи внаслідок проведеної певним чином індивідуалізації родових речей власником уже індивідуально визначених речей, передає їх у межах певного зобов’язання у володіння кредитора. Останній може притримати, в свою чергу, ці речі, якщо вони не були ним змішані з іншими подібними речами, належними йому чи третім особам.

Знеособлення речей

Норми ЦК України, які регулюють відносини зберігання, передбачають право зберігача за згодою поклажодавця змішати речі одного роду та однієї якості, які передані на зберігання (ст.941). Знеособлені в результаті такого змішування індивідуально визначені речі поклажодавця за волею сторін зобов’язання перестають бути такими, а тому, на нашу думку, притримання в даному випадку стає неможливим.

Протилежної точки зору притримується Є.Суханов, який вважає, що речі, визначені родовими ознаками, можуть бути предметом права притримання (див.: Гражданское право: В 4-х т. Том 3: Обязательственное право/Отв.ред.Е.А.Суханов. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2007. – С.165-166). Як приклад він наводить договір зберігання зерна в елеваторі (договір зберігання речей із знеособленням), за яким поклажодавець передає на зберігання обумовлену кількість зерна певного роду і якості і за яким у випадку прострочення з боку боржника кредитор (зберігач) має право притримати обумовлену кількість речей певного роду і якості. На нашу думку, таке твердження є помилковим, оскільки його автор не враховує приписи законодавства, яке прямо передбачає можливість притримання лише речі, яка “підлягає передачі боржнику чи вказаній ним особі” (ч.1 ст.359 ЦК РФ, аналогічна ч.1 ст.594 ЦК України), тобто тієї речі, яка може бути однозначно ідентифікована як така.

Виключає можливість застосувати право притримання і ст.958 ЦК України, згідно з якою, якщо товарний склад має право розпоряджатися речами, визначеними родовими ознаками, до відносин сторін застосовуються положення про договір позики, а час та місце повернення товарів визначаються загальними положеннями про зберігання. Договір зберігання з такими умовами також призводить до знеособлення речей, які передані на зберігання і які, беручи до уваги норми про позику (ст.1046 ЦК України), крім цього переходять у власність зберігача. Враховуючи викладене, останній не може застосувати право притримання щодо “своєї” речі.

Цікавою в цьому аспекті є умова п.2.7 Типового договору на зберігання природного газу, розробленого дочірнім підприємством “Трансгаз” НАК “Нафтогаз України”. Згідно з нею у випадку неоплати поклажодавцем фактично наданих послуг із закачування, зберігання або відбору газу зберігач залишає за собою право притримання, що включає, зокрема, право не здійснювати відбір із підземних сховищ газу (надалі – ПСГ) газу поклажодавця та/або не погоджувати передачу газу поклажодавця в ПСГ третій особі, до моменту виконання Поклажодавцем зобов’язань за договором. Газ, маючи ознаки, властиві всім речам того ж роду, та будучи вимірюваним мірою обсягу, відноситься до родових речей. Тому, виходячи з вищенаведених теоретичних положень, вважаємо, що притримання газу (із застосуванням відповідних правових норм) буде можливим лише у разі його індивідуалізації сторонами, наприклад, шляхом зберігання в конкретному, виділеному для цього окремому ПСГ. У протилежному випадку буде мати місце знеособлення газу, який зберігається, що призведе до наслідків, аналогічних викладеним у попередньому абзаці.

Таким чином, вважаємо, що об’єктом права притримання можуть бути речі, які не вилучені з цивільного обороту та обмежено оборотоздатні (за наявності певних умов), а також індивідуально визначені речі – як з унікальними, властивими лише їм ознаками, так і будь-яким чином індивідуалізовані за згодою сторін зобов’язання.

Юридичний вісник України № 24 за 2007 рік