В умовах збільшення кількості правочинів, що укладаються учасниками цивільних правовідносин, та зниження рівня дисципліни їх виконання надзвичайно актуальним стає питання пошуку механізмів оперативного та ефективного захисту інтересів управомоченої особи. На нашу думку, одним з таких інструментів може стати закріплений ЦК України новий вид забезпечення виконання зобов’язань – притримання. Однак надійність його застосування залежить від неухильного додержання певних умов, однією з яких є правильне визначення можливого об’єкта притримання.

Що можна притримати

Враховуючи різноманітність термінів, які вживаються в юридичній літературі при дослідженні питання об’єктів права притримання, варто визначитися з термінологією, яка буде використовуватися далі. Адже в наукових працях вживають і поняття «предмет притримання» (наприклад, у дослідженнях Т.Богачової, В.Вітрянського), і поняття «об’єкт притримання» (наприклад, у монографії С.Сарбаша).

Проведений аналіз показав, що терміни «об’єкт» та «предмет» насправді відрізняються лише етимологічно. Адже слово «об’єкт» латинського походження (від “objectus” – предмет) і означає явище, предмет, особу, на які спрямована певна діяльність, увага тощо. Тому багато авторів просто ототожнюють ці поняття, легко змінюючи їх одне на одне. Враховуючи те, що терміни «предмет» та «об’єкт» мають однакове цивільно-правове значення, в подальшому будемо вживати термін «об’єкт» права притримання як більш традиційний для теорії цивільних правовідносин.

Залишаючи за межами даної статті всю багатоманітність поглядів на об’єкт правовідносин, який заслуговує бути і є предметом багатьох окремих досліджень, зауважимо, що найбільш поширеною є точка зору, що об’єкт цивільного правовідношення – це «те, на що спрямовано суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок з метою задоволення інтересів фізичних і юридичних осіб» (див.: Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн./О.В.Дзера (кер.авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Прес, 2004. – С.80), «матеріальні та нематеріальні блага або предмет їх створення, що складає предмет діяльності суб’єктів цивільного права» (див.: Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У 2-х т./ За заг.ред.Я.М.Шевченко. – Вид.2-ге, доп. і перероб. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2006. – Т.1. Загальна частина. – С.72), «благо, на яке спрямована дія права» (див: Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.: Атика, 2005. – С.179). З цієї позиції об’єкт правовідношення притримання буде розглянуто далі.

Слід зазначити, що чинне законодавство не містить чіткої норми, яка б визначала об’єкт права притримання. Тому шукати відповідь на дане питання необхідно шляхом аналізу всього масиву норм ЦК України, присвячених інституту притримання, та одночасного використання доктринальних розробок науки цивільного права.

Згідно з ч.1, 2 ст.594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржнику або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст.856 ЦК України, якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв’язку з виконанням договору підряду, підрядник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника.

Таким чином, виходячи з наведених норм чинного законодавства, можна виокремити такі об’єкти, які можуть притримуватися: «річ», «результат роботи», «устаткування», «залишок невикористаного матеріалу», «інше майно». Беручи до уваги, що устаткування та залишки невикористаного матеріалу є предметами матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, то вони поглинаються загальним поняттям «річ» (ст. 179 ЦК України).

Співставлення переліку виокремлених із норм ЦК України об’єктів, що можуть притримуватися, та переліку об’єктів цивільних прав, закріпленого у ст.177 ЦК України, дає можливість зробити висновок, що об’єктами права притримання можуть бути речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, результати робіт, тобто об’єкти, які мають певний «речовий» характер. З іншого боку, бачимо, що законодавець не передбачив можливості притримання майнових прав, послуг, результатів інтелектуальної, творчої діяльності, інформації, а також інших нематеріальних благ. Але такий, здавалося б, чіткий розподіл об’єктів цивільних прав на ті, що можуть, і ті, що не можуть бути об’єктом притримання, не дає відповідей на всі питання, які ставляться практикою застосування інституту притримання. Тому цим видам об’єктів цивільних прав доцільно приділити певну увагу.

Немайнові блага

Результати інтелектуальної, творчої діяльності є нематеріальними благами, духовна природа яких обумовлює основні особливості правового регулювання відносин, пов’язаних з їх використанням і захистом. Вони є об’єктами так званої інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність – це умовне збірне поняття, яке використовується для позначення сукупності виключних прав на результати інтелектуальної і, перш за все, творчої діяльності, а також прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт та послуг (фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування тощо).

Результати творчої діяльності, на відміну від речей, представляють собою блага нематеріальні. Матеріальний носій творчого результату (рукопис, диск тощо) виступає в якості речі й може передаватися у власність іншим особам. Але сам результат творчої діяльності, будучи благом нематеріальним, зберігається за його творцем, а тому виняткове право на результат інтелектуальної, творчої діяльності існує незалежно від права власності на матеріальний об’єкт, в якому цей результат відображено. Перехід права власності на матеріальний носій (річ) не означає переходу права на результат інтелектуальної, творчої діяльності.

Це розмежування є принциповим для встановлення переліку об’єктів права притримання. Так, результат інтелектуальної, творчої діяльності, будучи нематеріальним благом, об’єктом права інтелектуальної власності, не може бути об’єктом права притримання, тоді як матеріальні носії, в яких виражені ці результати, будучи речами, можуть притримуватися на підставі ст.594 ЦК України (за наявності інших, передбачених законом умов).

Особливим об’єктом цивільних прав є інформація – документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі (ч.1 ст.200 ЦК України). Вона характеризується певними ознаками, зокрема: а) є благом нематеріальним, не зведеним до тих фізичних об’єктів, які виступають її носіями (блокнот із записами, диск тощо); б) є благом неспоживним, яке піддається лише моральному, а не фізичному старінню; в) можливість практично необмеженого тиражування, поширення та перетворення форм її фіксації.

Тому аналогічно до результатів інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, будучи нематеріальним благом, також не може бути об’єктом права притримання.

Під іншими (крім згаданих результатів інтелектуальної, творчої діяльності, інформації) нематеріальними благами розуміють права і свободи, що не мають економічного змісту, є невіддільними від особи їхнього носія та визнаються й охороняються чинним законодавством. До них належать особисті немайнові блага, зокрема: здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч.1 ст.201 ЦК України). Особисті немайнові блага також не можуть бути об’єктами права притримання.

Не може бути об’єктом права притримання й інший об’єкт цивільних прав – послуги, тобто дії, результати яких є невіддільними від самої діяльності, споживаються в її процесі та становлять юридично значимий інтерес для замовника; на відміну від робіт послуги не мають матеріальних результатів.

Предмети матеріального світу

Повертаючись до об’єктів, які можуть бути притримані, зауважимо, що ключовим моментом, який визначає об’єкт притримання, є поняття «річ», що вживається законодавцем у кожній статті § 7 «Притримання» та інших нормах ЦК України, що стосуються права притримання. Тому з’ясуємо його зміст.

Відповідно до чинного законодавства України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст.179 ЦК України). Наука цивільного права дає різноманітні визначення даного поняття, серед яких наступні: речі – це «матеріальні предмети зовнішнього щодо людини навколишнього світу, якими є як предмети матеріальної чи духовної культури, тобто продукти людської праці, так і предмети, що створені самою природою та використовуються людьми у своїй життєдіяльності» (див.: Гражданское право. Т.1. Учебник. – 5-е изд./Под.ред.А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – М.: ПБОЮЛ Л.В.Рожников, 2000. – С.195), «все те, за допомогою чого можна задовольнити ту чи іншу потребу і з приводу чого виникають цивільні правовідносини, це предмети матеріального світу в своєму природному стані або предмети, створені в результаті людської діяльності, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки» (див.: Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн./О.В.Дзера (кер.авт.кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Прес, 2004. – Кн.І. – С.138). Важлива ознака речей, завдяки якій вони і стають об’єктами цивільних прав, полягає у здатності задовольняти ті чи інші потреби людей.

На перший погляд норми ЦК України про притримання не містять підстав для обмежувального трактування терміна «річ», що могло б призвести до виключення того чи іншого виду речей з кола об’єктів, щодо яких можливе здійснення притримання. Здійснюючи подібний, досить поверховий аналіз, окремі дослідники роблять, на нашу думку, дещо поспішні, а тому необґрунтовані висновки про те, що «в якості предмета права притримання може виступати, по суті, будь-яка не вилучена з обороту річ» (див.: Гражданское право России. Общая часть: Курс лекций /Отв. ред. О.Н.Садиков. – М.: Юристъ, 2001. – С.641). Але, на наш погляд, при вирішенні питання про об’єкти притримання необхідно не лише керуватися нормами про притримання, але й враховувати загальні норми чинного законодавства, а також теоретичні положення, напрацьовані наукою цивільного права.

Результати робіт

Розділ ІІІ “Окремі види зобов’язань” ЦК України в окремих статтях містить прямі вказівки на те, що об’єктом права притримання за договорами підряду можуть бути результати робіт (ст.856), предмет договору побутового підряду (ч.2 ст.874). Обґрунтовано виникає питання відповідності цих норм загальним положенням про притримання, які в статтях 594-597 ЦК України об’єктами притримання називають речі.

В юридичній літературі під роботами розуміють дії, спрямовані на досягнення певного результату, який може полягати у створенні речі, її переробці, обробці або іншій якісній зміні. У договорі підряду та інших правочинах підрядного типу результат набуває речової форми, тобто матеріалізується у створених, відремонтованих, перероблених речах. Ці результати можуть бути відділені від самих дій, у результаті чого вони розглядаються як самостійні об’єкти цивільних правовідносин, які підпадають під поняття “річ”.

Однак, встановши, що об’єктами притримання можуть бути результати робіт, матеріалізовані у певних речах, слід пам’ятати, що притримувати кредитор може лише “чужу” річ, тобто річ, яка йому не належить. Тому у правовідносинах даного виду важливим є правильне визначення власника результата робіт. Згідно з абз.2 ч.1 ст.331 ЦК України особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Враховуючи викладене, вважаємо, що підрядник, який виготовив річ за договором підряду зі своїх матеріалів, матиме право притримати результат роботи лише, якщо сторони, керуючись принципом свободи договору, закріпленим ч.3 ст.6 та ст.627 ЦК України, відступлять від встановленої абз.2 ч.1 ст.331 ЦК України умови набуття права власності і передбачать, що власником результату робіт (виготовленої з матеріалів підрядника речі) стає замовник.

Належність притримуваної речі

Виключно важливе значення має вирішення питання про належність речі, яка може бути притримана. Від його розв’язання залежить подальша практика застосування згаданого способу забезпечення виконання зобов’язань. Як випливає з аналізу ст.594 ЦК України, кредитор може притримати річ, що підлягає передачі боржнику або вказаній ним особі. Таке формулювання законодавчої норми, на жаль, не дає прямої відповіді на запитання, чи може притримання бути застосоване щодо речей, належних боржнику, кредитору чи третій особі?

Слід зазначити, що переважна більшість науковців вважає можливим притримання лише речей, які не належать кредитору. І ця позиція, на нашу думку, є справедливою, оскільки якщо припустити, що притримуватися буде річ, належна кредитору, то саме з її вартості, одержаної в результаті продажу, будуть задоволені вимоги кредитора. А це є нелогічним. Адже, як правильно відмічає С.Сарбаш з посиланнями на російських юристів, “забезпечення зобов’язань… можна шукати лише на чужому майні, оскільки власне майно ніякого забезпечення дати не може” (див.: Сарбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения исполнения обязательств. – М.: Статут, 2003. – С.160). “Своя” річ не може бути об’єктом права притримання, оскільки визнання права на задоволення вимог до боржника за рахунок свого ж майна не відповідає правовій природі будь-якого способу забезпечення виконання зобов’язань, у тому числі й притримання.

Визнання можливості притримувати кредитором лише “чужі” речі має важливе значення для відмежування інституту притримання від іншого цивільно-правового інституту – зупинення зустрічного виконання. Суть останнього полягає у можливості однієї сторони зобов’язання у разі невиконання іншою стороною свого обов’язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає його у встановлений строк або виконає не в повному обсязі, зупинити виконання свого обов’язку (ч.3 ст.538 ЦК України). У разі, коли кредитор затримує (“притримує”) передачу “своєї” речі боржнику, який не виконав узятого на себе зобов’язання, має місце саме зупинення зустрічного виконання.

Можливість притримання речей, належних боржнику, є загальновизнаною і суперечок не викликає. Уточнення потребує лише природа права, на підставі якого ця річ належить боржнику. Так, на думку Т.Боднар (див.: Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1./Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф.А.С.Довгерт, проф.Н.С.Кузнєцова. – К.: Юстініан, 2005. – С.95), при притриманні не має значення, належить притримувана річ боржнику на праві власності, господарського відання чи на інших підставах.

До такого висновку дозволяє дійти чинне законодавство. Однак, коли кредитором притримується річ, яка належить боржнику на праві, відмінному від права власності, і яка вподальшому реалізується з метою задоволення вимог кредитора, складається ситуація, в якій право власності власника притриманої речі припиняється у зв’язку зі зверненням стягнення за зобов’язаннями третьої особи, що прямо не передбачено чинним законодавством України (ст.346 ЦК України). Як відзначають російські дослідники М.Южанін та В.Рибаков, судова практика показує, що застосування права притримання щодо майна, яке належить боржнику не на праві власності, є неможливим. Зокрема, судоремонтна організація не змогла забезпечити притриманням свої вимоги, оскільки відремонтоване нею судно передавалося у ремонт не власником, а його законним володільцем (див.: Южанин Н.В., Рыбаков В.А. Удержание как способ обеспечения исполнения обязательств//Юрист. – 2002. – № 2. – С.26).

Таким чином, на сьогодні, при законодавчому регулюванні лише загальних положень про притримання, змушені спостерігати або, з одного боку, непередбачене законом позбавлення власника права власності на належну йому річ, що була передана на певній підставі у володіння боржника, або, з іншого боку – порушення прав кредитора, який, виконавши взяті на себе зобов’язання, залишається без захисту своїх майнових інтересів.

Така ситуація не сприяє ефективності нового способу забезпечення виконання зобов’язань і свідчить про необхідність внесення уточнень до ЦК України, які б закріпили на законодавчому рівні можливість притримання речі, що належить боржнику не лише на праві власності, але й на підставі іншого правового титулу.

Ознаки незамінності та неділимості

Слід зазначити, що притримання характеризується незамінністю об’єкта. Це означає, що у випадку вибуття з володіння кредитора притримуваної речі (незалежно від причин – чи за згодою кредитора, чи в результаті загибелі притримуваної речі, чи внаслідок дій третіх осіб) притримання припиняється. На відміну від заставних правовідносин, в яких заміна предмета застави допускається (ст.579 ЦК України) або вимагається (ст.580 ЦК України), сама можливість заміни об’єкта притримання суперечила б суті даного інституту. Сторони можуть досягти згоди про повернення кредитором боржнику притримуваної речі та про надання останнім іншого забезпечення виконання свого зобов’язання. Але в такому випадку притримання припиняється і виникають інші забезпечувальні зобов’язання (застава, порука тощо).

Об’єкту притримання властива ознака неділимості, яка відмінна від поняття “неподільної речі”. Останнє згідно з ч.2 ст.183 ЦК України означає річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Об’єктом притримання можуть бути як подільні, так і неподільні речі. Ознака неділимості об’єкта притримання передбачає, що у разі часткового виконання боржником зобов’язання, забезпеченого цим способом, право притримання на притримувану річ зберігається у первісному обсязі. У разі, коли об’єктом притримання стали дві або більше речей, стягнення для забезпечення задоволення вимог кредитора може бути звернено на всі ці речі або на будь-яку з них за вибором ретентора.

Характеристика неділимості об’єкта притримання тісно пов’язана з питанням вартості речі, яка може притримуватися в забезпечення вимог кредитора. Законодавство прямої відповіді на нього не містить, але аналіз правових норм дозволяє зробити висновок, що можливість притримання не повинна обумовлюватися відповідністю вартості притримуваної речі розміру забезпечуваного зобов’язання.

Однак існує й протилежна точка зору. Так, С.Сарбаш зауважує, що “…такий стан не завжди відповідає вимогам справедливості і самому призначенню права притримання, оскільки останнє все ж у більшій мірі призначено для завершення процесу притримання реалізацією притримуваного майна” (див.: Сарбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения исполнения обязательств. – М.: Статут, 2003. – С.167-168).

Однак з такою позицією погодитися не можна, оскільки, по-перше, притримання має місце у відповідь на вже допущене боржником порушення свого зобов’язання; по-друге, притримання виконує дві функції: забезпечувальну і компенсаційну. Спочатку притримання покликане здійснити вплив на волю боржника з метою все ж таки спонукати його до належного виконання зобов’язання. І саме вартість притримуваної речі може бути тим ефективним стимулюючим засобом, який дозволить досягти основної мети притримання – виконання зобов’язання несумлінним контрагентом – без процедури звернення стягнення на притримувану річ.

Підсумовуючи вищевикладене, вважаємо, що об’єктом притримання, який характеризується незамінністю та неділимістю, можуть бути лише речі, при чому будь-якої вартості і неналежні кредитору.

Юридичний вісник України № 23 за 2007 рік