Закриття правоохоронцями з дозволу українських судів популярних сайтів Ex.ua та «Дорожній патруль» збентежило суспільство. У відповідь хакери вийшли на стежину війни: без особливих зусиль вони вивели з ладу офіційні веб-сторінки органів влади та силових структур. Це змусило законотворців замислитися над тим, як вдосконалити законодавство у сфері сучасних інформаційних технологій. Що у них вийшло, пропоную розібратися.

Олександра Тимощук, ЮВУ

Пошук крайніх

Але спершу звернемося до питання законодавчого регулювання відповідальності за поширення неправдивої інформації мережею Інтернет. Для цього розглянемо загальний порядок спростування інформації, передбачений ст. 277 Цивільного кодексу України. Відповідно до п.1 цієї статті фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Саме ж спростування здійснюється особою, яка поши­рила інформацію (п.4 ст. 277 ЦКУ). Якщо її пошук у друкованих ЗМІ, радіо та телебаченні не завдає особливого клопоту, то у мережі Інтернет знайти автора повідомлення у вигляді публікації чи то коментаря стає вкрай важко. Адже більшість інтернет-користувачів залишають свої тексти у різних форумах чи сайтах анонімно. У такому випадку, коли не вдається встановити поширювача неправдивої інформації, п. 4 ст. 277 ЦКУ наділяє фізичну особу, право якої порушено, можливістю звернутися до суду із заявою про встанов­лення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.

Проте, такий шлях розв’язання проблеми не влаштовує потенційних позивачів, оскільки більшість з них прагне домогтися через суд не лише спростування неправдивої інформації, а й стягнення грошової компенсації за нанесення моральної та матеріальної шкоди. Тому 27 лютого 2009 року Пленум Верховного Суду України видав постанову «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», п. 12 якої рекомендується у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет відшукати належного відповідача, тобто автора відповідного інформаційного матеріалу, та власника веб-сайта, чим повинен займатися позивач. Якщо ж особу автора оспорюваної інформації не вдасться встановити, то позов слід пред’являти до власника сайта, дані про якого, за рекомендаціями зазначеної постанови Пленуму ВСУ, можуть бути витребувані в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

Однак такі бази даних містять лише інформацію про титульного власника доменного імені, тобто реєстранта, а не власника веб-сайта. Для прикладу наведемо випадок із славнозвісним сайтом bachuna.net, на якому розміщувалася скандальна інформація про тепер уже екс-суддю Олега Бачуна. Як не дивно, але зареєстрований він на ім’я самого Олега Бачуна. Таким чином, якби йому спало на думку вимагати через суд спростування інформації, поширеної на цьому інтернет-ресурсі, то він, за рекомендаціями Пленуму ВСУ, повинен був сам до себе подавати позов.

Судові казуси

Щоб вийти із цієї складної ситуації, керуючий партнер юридичної компанії «Jurimex» Юрій Крайняк на засіданні круглого столу «Відповідальність за поширення інформації в Інтернеті: сучасні виклики», проведеного Інститутом Медіа Права, запропонував у якості належного відповідача розшукувати не власника доменного імені, тобто реєстранта, який часто може «ховатися» під вигаданим псевдонімом, а реєстратора сайта. Адже він виступає посередником між користувачем інтернет-ресурсу (реєстрантом) та його власником. Можливо, саме у такий спосіб вдасться вирішити проблему із видаленням з Інтернету неправдивої інформації про особу. Залучити ж реєстратора до суду як відповідача можливо лише у тому випадку, коли між ним та реєстрантом був укладений договір про надання доменного імені.

Щодо пред’явлення матеріальних претензій до реєстратора або власника сайта, то, згідно із п. 12 зазначеної постанови Пленуму ВСУ, суддям це слід робити, послуговуючись нормами, які регулюють діяльність ЗМІ. У даному випадку логіка верховних суддів така, що розміщена в Інтернеті неправдива інформація може так само спростовуватися, як у газеті. Проте веб-сайт, на відміну від друкованих ЗМІ, не є матеріальним об’єктом і він не зажди працює на комерційній основі. Тож вимагати з його власників, які найчастіше займаються суто технічними питаннями, якісь кошти у вигляді компенсації за незаконне наповнення контенту не зовсім логічно.

До речі, саме відсутність фінансової вигоди у США вважається однією з вагомих підстав для звільнення від відповідальності власника сайта або ж провайдера за розміщення неправдивої інформації чи порушення авторських прав. На жаль, в Україні судді не дуже переймаються усіма тонкощами інтернет-технологій, підтвердженням чого є не лише проаналізовані нами окремі положення постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», але й поточні судові рішення з такого специфічного виду спорів. Тому юристи часто радять власникам веб-ресурсів у випадку залучення їх до судової справи про захист честі і гідності як відповідача частіше послуговуватися спеціалізованою термінологію, типу пірінговий протокол, торент трекер, хостинг, софт, контент тощо. Це просто «нокаутує» служителів Феміди, більшість з яких може похвалитися лише умінням одним пальцем набирати текст на комп’ютерній клавіатурі. Обізнаність учасників судового спору у технічній стороні процесу може спонукати суддю до більш глибокого вивчення та дослідження обставин справи задля винесення обґрунтованого та об’єктивного рішення.

У пошуках діалогу

За такого стану речей законодавцям, які з огляду на вступ до ЄС зобов’язані привести вітчизняне законодавство у сфері інтернет-відносин у відповідність до європейських стандартів, сьогодні не до жартів. Тому вони взялися ухвалювати законопроекти, на кшталт проекту Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав» (№ 6523), у якому йдеться, зокрема, і про боротьбу із незаконним контентом у всесвітній мережі.

Однак його ефективність у цій сфері є примарною. Так вважає директор Інституту Медіа Права Тарас Шевченко, який упевнений, що завдяки цьому закону у майбутньому закривати сайти можна буде навіть без рішення суду, адже підставою для цього вважається просте повідомлення особи, надіслане провайдеру, про порушення тим чи іншим користувачем сайта авторських прав. «Якщо його власник чи адміністратор вчасно не відреагує на цей сигнал і не припинить протягом 2 тижнів надавати послуги порушнику авторських прав, то, відповідно до п. 34 зазначеного законопроекту, він нестиме солідарну відповідальність за порушення авторського права і (або) суміжних прав, яка тягне за собою закриття провайдером сайта. При цьому жодних пояснень від його користувачів про відсутність у їхніх діях порушень авторського чи будь-якого іншого права законодавець не бере до уваги», – зазначає він.

Але це – хибний шлях. Адже відомо, що, приміром, адміністрація Google отримує серед усієї кореспонденції 57% повідомлень, які стосуються незаконності контенту. З них 37% містять голослівні звинувачення, які є частиною війни конкурентів на ринку інтелектуальної власності. Тому адміністрація Google ретельно перевіряє кожну скаргу та дані її автора, який у разі безпідставних звинувачень несе відповідальність, у тому числі кримінальну. Встановленню істини допомагають так звані контрповідомлення інтернет-користувачів, направлені провайдеру у відповідь на його застереження із обґрунтування законності розміщення на веб-ресурсі матеріалів, які викликають підозру у третіх осіб.

Такий механізм справно функціонує у США та країнах ЄС, де сотні тисяч агентів займаються моніторингом захисту авторських прав в Інтернеті й у випадку виявлення факту їх порушення не упустять шанс ініціювати гучні судові процеси. Але він не так часто випадає, оскільки провайдери вчасно реагують на повідомлення про виявлення незаконного контенту і намагаються, шляхом діалогу зі своїми користувачами, виправити ситуацію. Мабуть, цей досвід варто перейняти й українським законодавцям.

Найгучніші судові справи

У 2007 році американська медіакомпанія «Viacom» вперше звинуватила Google і його сервіси YouTube у порушенні авторських прав. Підставою для цього стало розміщення відеороликів, що містять матеріали, які були захищені копирайтом. Ця справа закінчилася перемогою Google в червні минулого року. Тоді було відхилено вимогу про відшкодування шкоди у розмірі 1 млрд доларів. Адже суд визнав, що YouTubоподібні сервіси не несуть відповідальності за дії інтернет-користувачів. Однак на цьому адвокати «Viacom» не зупинилися, нещодавно вони подали апеляційну скаргу на це рішення

Судовий процес проти файлообмінного сервісу Megaupload може стати найбільшим в історії боротьби влади США з піратськими інтернет-ресурсами. Чотирьох керівників компанії заарештували, ще трьох оголосили в розшук. Їх називають членами злочинного угруповання і звинувачують не лише в порушенні авторських прав, але й у шахрайстві, рекеті і відмиванні грошей. Засновник компанії Кім Дотком і його партнери нанесли збитки правовласникам на 500 млн доларів, вважають у ФБР.

Історія з Megaupload сталася через 10 років після закриття найпотужнішого файлообмінного сервісу Napster. Це стало першою гучною антипіратською кампанією у всесвітній мережі. Один із засновників сервісу Шон Паркер вже у наш час, будучи героєм нової фейсбук-епохи, сказав, що Napster став першою чорною міткою «твердолобим захисникам копирайта». Через декілька місяців після його створення він отримав судові позови від американської асоціації звукозаписних компаній RIAA. Остаточно добила сервіс поява в його каталозі демоверсії пісні «I Disappear» гурту «Metallica» за декілька днів до її офіційної прем’єри. Барабанщик гурту Ларс Ульрих у відповідь пообіцяв побити своїх адвокатів, якщо вони не розберуться із зухвалими піратами. Погрози спрацювали. У липні 2001 року Федеральний апеляційний суд США ухвалив рішення закрити сервіс.

Мешканці Каліфорнії Стефані Ленц вдалося отримати перемогу в тяжбі із звукозаписною компанією «Universal Music». У лютому 2007 року вона відправила на YouTube відеоролик про свого маленького сина. Малюк бігав по квартирі, катав іграшкову коляску і стрибав під музику. 30-секундний ролик був типовим “домашнім відео”: тремтяча камера, погане освітлення, нерізка картинка. Проте представники музичного лейбла «Universal Music» розчули, що дитина пустує під пісню «Let’s Go Crazy» у виконанні Prince – одного з «підопічних» компанії. Остаточне рішення у цій справі було винесено лише 25 лютого 2010 року. Суд визнав, що жінка мала повне право розмістити запис у відкритому доступі. «Universal Music» зобов’язана відшкодувати їй витрати на послуги адвокатів.

Теги: