З цієї публікації «ЮВУ» започатковує регулярні огляди судової практики з різних категорій судових спорів.

 Відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення контрагентом податкового законодавства.

Постанова Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 8.08.2012 у справі №5006/24/22/2012.

       ТОВ “”С…» звернулось до господарського суду Донецької області з позовом про стягнення з ТОВ “М…” 127 019,00 грн. збитків, понесених внаслідок неналежного оформлення відповідачем двох податкових накладних, що позбавило позивача віднести суму 127 019,00 грн. до сум податкового кредиту.

     Рішенням господарського суду Донецької області від 20.03.2012 року в задоволенні позову відмовлено. Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 05.06.2012 року рішення місцевого господарського суду від залишено без змін. Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, ТОВ “С…”, подало касаційну скаргу до ВГСУ.

       ВГСУ дійшов таких висновків. Умови договору передбачали, що відповідач зобов’язаний надати оригінал податкової накладної, оформленої відповідно до ст.201 Податкового кодексу України, на суму податкових зобов’язань, на момент їх виникнення, але не пізніше 5-го числа місяця, наступного за періодом виникнення таких зобов’язань та зареєструвати податкову накладну датою виписки в єдиному реєстрі податкових накладних.

      Відповідно до п.7 договору, при виявленні контролюючими органами факту того, що підприємство в результаті здійснення своєї діяльності в період дії цього договору потрапляє під поняття “Податкова яма”, “Транзитне” або “Нікчемне”, постачальник компенсує замовникові зняті суми з надання постачальникові завіреної копії Акту перевірки податкової інспекції. За відсутності реєстрації податкової накладної в єдиному державному реєстрі податкових накладних, постачальник відшкодовує суму ПДВ у розмірі 20% від вартості виконаних робіт”.

       Як вбачається з матеріалів справи, позивачем заявлено вимогу про стягнення збитків в розмірі 127019,90 грн., завданих відповідачем, внаслідок неналежного оформлення ним податкової накладної.

      За переконанням колегії ВГСУ відшкодування збитків є мірою відповідальності, що застосовується за наявності збитків, протиправності дій цієї особи, причинного зв’язку між діями особи та збитками, та вини особи, внаслідок дій якої спричинено збитки. Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, потрібна наявність усіх вищенаведених елементів складу цивільного правопорушення. Відсутність хоча б одного із вищенаведених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована, як правопорушення.

     ГОЛОВНЕ У СПРАВІ: судами було встановлено, що податкова накладна, видана відповідачем, була зареєстрована у Єдиному реєстрі податкових накладних з дотриманням встановленого законодавством строку. Крім того, доказів прийняття податківцями рішення про віднесення відповідача під поняття “податкова яма”, “транзитне” або “нікчемне” надано судам не було.

    Касаційну скаргу позивача ВГСУ залишив без задоволення. 

КОМЕНТАР

Наведена справа є проявом досить поширеної договірної практики, за якою підприємства намагаються передбачити у договорах відповідальність контрагентів за негативні податкові наслідки, внаслідок порушень, вчинених такими контрагентами. Судячи з усього помилкою позивача стала надмірна деталізація підстав для стягнення податкових збитків з контрагента. Суди не знайшли у матеріалах податкових перевірок згадки про «податкову яму”, “транзитне” або “нікчемне”, хоча за договором саме це і мало бути підставою для відшкодування.

Для подібних ситуацій варто порекомендувати більш загальні формулювання, на кшталт «будь-які порушення контрагентом податкового законодавства, що призвели до негативних наслідків для підприємства…».   

Відмова підписати акт приймання-передачі.

     Досить поширена договірна практика стала предметом розгляду ВГСУ у постанові від 24.09.2012 у справі №5002-25/3250.1-2011.

Сторони передбачили у договорі, що у разі неповернення замовником підписаного акту прийому-передачі протягом п’яти днів з дня отримання, роботи вважаються виконаними та прийнятими замовником. Виконавець надіслав акти виконаних робіт  разом з рахунком-фактурою. Факт надсилання вказаних документів підтверджується квитанцією поштового зв’язку та описом вкладення цінного листа, не  заперечується це і у письмових поясненнях представника відповідача. Проте отримані акти замовник не повернув.

    ВГСУ погодився з висновком апеляційного суду, який дійшов до обґрунтованого висновку, що в силу приписів договору, етапи робіт вважаються виконаними та прийнятими замовником, а строк оплати виконаних робіт настав.

КОМЕНТАР

   Акти прийому-передачі товарів, послуг, робіт (далі – акти) є важливим документом, що оформлює результати виконання відповідного договору і є підставою для проведення наступних розрахунків. Акти також є первинними документами бухгалтерського і податкового обліку.

 На практиці виникають ситуації, коли покупець (замовник), отримавши належне йому за договором, ухиляється від підписання  акту прийому-передачі, тобто відмовляється документально підтвердити належне виконання договору боржником. Для боржника це тягне цілу низку негативних наслідків, зокрема, відсутність акту приймання-передачі істотно ускладнює ведення належного бухгалтерського і податкового обліку.

Застосування статті ч.3 6 Цивільного кодексу України – сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Положення ч.3 ст.6 ЦКУ є принципово новими для нашої правової доктрини, тому постанова ВГСУ від 10.09.2012 у справі №5017/216/20 становить значний практичний інтерес.

Сторони Контракту погодили, що у разі порушення продавцем цього Контракту з продавця стягується пеня у розмірі 0,2 % вартості недопоставленого Товару за кожен день прострочення. З посиланням на цей пункт Контракту покупець заявив до стягнення з продавця 109 058,40 грн. пені, виходячи з вартості невиконаного зобов’язання з поставки товару та її прострочення.

    Апеляційний суд не погодившись з висновком суду першої інстанції та пославшись на приписи ст. 549 ЦК України зазначив про можливість нарахування пені лише за прострочення виконання грошового зобов’язання та відмовив у позові повністю в цій частині. Нагадаємо, що пенею  є  неустойка,  що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно  виконаного  грошового  зобов’язання.

      Втім, ВГСУ, у свою чергу, спростував таку позицією апеляційного суду.

ВГСУ зазначив, що ч.3 ст.6 ЦКУ передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Положеннями ч. 4 ст. 179 ГКУ України також передбачено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

   Таким чином, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Відтак  встановлена сторонами відповідальність у вигляді пені за прострочення виконання зобов’язання з поставки товарів не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді задоволення позову з наведених підстав.

   КОМЕНТАР

    У наведеній справі йдеться про можливість відступити у договорі від положень ст.549 ЦКУ і встановити пеню за прострочення не грошового зобов’язання, тобто за прострочення поставки товарів. Частина 3 ст.6 ЦКУ таку можливість надає, але за умови дотримання певних умов. Так, сторони не можуть відступити  від  положень  актів цивільного законодавства, якщо:

  –  в цих актах прямо вказано про таку неможливість

   – у разі,  якщо  обов’язковість  для  сторін  положень  актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

    Наведена проблема є частиною більш загальної концептуальної проблеми зміни понять імперативної та диспозитивної норми. Якщо виходити з положень теорії, то відтепер імперативна норма потребує або прямої вказівки на неможливість відступлення від неї у договорі або сам зміст цієї норми має передбачати обов’язковість. Усе інше слід віднести до диспозитивних норм. Втім, судова практика з цих питань лише формується.

Відсутність письмового господарського договору у формі єдиного документа (усна форма господарського договору): податкові ризики.

Постанова Донецького окружного адміністративного суду від 24.01.2013 р. у  справі № 805/182/13-а.

Під час податкової перевірки було встановлено, що між позивачем та контрагентом був відсутній письмовий договір про поставку будівельних матеріалів. Крім цього, було також укладено усну угоду з надання позивачеві послуг з ремонту автомобіля. На підставі ч.2 ст.215 ЦКУ податківці дійшли висновку про нікчемність вищевказаних угод і про фіктивність здійснених на їх підставі господарських операцій.

Суд, куди звернувся позивач, оскаржуючи висновки податківців, з такими їх висновками не погодився.

Було встановлено, що на виконання досягнутих усних домовленостей про  постачання будматеріалів контрагент видав позивачеві відповідні податкову та видаткову накладну, були також складені акт звірки, оборотно-сальдова відомість, виставлено і оплачено платіжне доручення.
      На підтвердження виконання усної угоди про надання позивачеві послуг з ремонту автомобіля суду були надані податкові накладні, платіжні доручення і документи, що підтверджують наявність у позивача автотранспортних засобів
На підставі всіх вищезазначених документів суд зробив висновок про реальний укладення між сторонами договорів поставки і надання послуг у письмовій формі. Ці документи також підтверджують факт реального виконання даних договорів та здійснення господарських операцій. Суд не прийняв посилання ДПІ-відповідача на ч.2 ст.215 ЦКУ, на підставі якої зроблено висновок про нікчемність вищевказаних угод.

КОМЕНТАР

    Йдеться про застосування до податкових спорів положень ч.1 ст.181 ГКУ.    Допускається   укладення  господарських  договорів  у спрощений  спосіб,  тобто  шляхом  обміну  листами,  факсограмами, телеграмами,  телефонограмами  тощо,  а також шляхом підтвердження прийняття до виконання  замовлень,  якщо  законом  не  встановлено спеціальні  вимоги  до  форми  та  порядку  укладення  даного виду договорів. Крім цього, сторони оформили належним чином саме виконання спірних договорів відповідно до вимог бухгалтерського і податкового обліку.

Сергій Теньков