НІКЧЕМНІ ПРАВОЧИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ПОДАТКОВИХ СПОРІВ. ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ
НІКЧЕМНІ ПРАВОЧИНИ ЯК ПРЕДМЕТ ПОДАТКОВИХ СПОРІВ. ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ
Розгляд спорів про визнання договорів недійсними ускладнюється спільним застосуванням як статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ), так і ст.207 208 Господарського кодексу України (далі – ГКУ). За ЦК УРСР для податкових органів було достатнім посилання на ст.49, що передбачала недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства. Новий ЦКУ подібної норми вже не містить. Виникає потреба у залученні статей 207, 208 ГКУ, що за своєю правовою конструкцією істотно відрізняються від вищезгаданих норм ЦКУ..
У наведеному контексті концептуальне значення може мати ухвала Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ) від 01.02.2007р.
Розглядаючи позов податкового органу про визнання договору недійсним, ВАСУ послався як на статті 203 і 215 ЦКУ, так і на статті 207, 208 ГКУ. На думку суду, положення статтей 207 і 208 ГКУ слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинений з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч.1 ст.203 і ч.2 ст.215 ЦКУ такий правочин є нікчемним, тобто недійсним в силу закону, у зв’язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Далі ВАСУ зазначив, що податкові органи на підставі п.11 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» можуть подавати позови про стягнення в дохід держави коштів, одержаних за вищезгаданими правочинами, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.
Якщо брати суто практичний процесуальний аспект, то позиція ВАСУ, на нашу думку, зводиться до наступного. Якщо виходити з того, що правочини, які вчинені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, є нікчемними, то відповідно до ч.2 ст.215 ЦКУ не вимагається визнання їх недійсними через суд. Відповідно, немає потреби у поданні таких позовів до суду, а можна відразу подавати позов про застосування наслідків, передбачених у ст.208 ГКУ. При цьому у мотивувальній частині позову варто послатися на нікчемність спірного правочину, як на підставу і не висувати це окремою позовною вимогою. Саме через, це на думку ВАСУ, висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.
Такого підходу дотримується і Державна податкова адміністрація України (далі –ДПАУ), зокрема, у листі від 03.02.2009 р. №2012/7/10-1017. На думку ДПАУ «…посилання судів на відсутність судових рішень про визнання угод недійсними як на підставу задоволення позову є помилковим, оскільки суд має право сам у справі, з урахуванням доводів податкової інспекції про протиправний характер зазначених угод, дійти висновку щодо їх нікчемності чи правомірності і викласти його в мотивувальній частині рішення».
Дещо інший підхід закріплено в п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВСУ) від 06.11.2009 р. N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
ВСУ вказав, що відповідно до статей 215 та 216 ЦКУ суди розглядають справи за позовами:
· про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності;
· про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
На думку ВСУ, вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред’являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.
Втім, на наш погляд, вищенаведені концепції викликають певні заперечення. Визнання апріорі нікчемними усіх правочинів (договорів), вчинених з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не узгоджується з чинним законодавством. Так, відповідно до ч.2 ст.215 ЦКУ недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Втім, за концепцією і логікою ЦКУ нікчемність певного правочину має прямо і чітко визначатись у відповідній нормі. Наприклад, саме так викладені положення ст.220 (нікчемність договору у простій письмовій формі, що потребував нотаріального посвідчення), ст.1137 (нікчемність умови договору про спільну діяльність, за якою сторона звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат) та усі інші відповідні норми ЦКУ. Як вже зазначалося, у ЦКУ відсутні прямі норми, які б стосувалися правочинів, укладених з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, і тим більше встановлювали б їх нікчемність. Посилання на ст.208 ГКУ лише посилюють і доповнюють вищенаведені аргументи.
У ст. 208 ГКУ прямо зазначається, що господарське зобов’язання, яке не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. За логікою відповідних норм ЦКУ подібне слід розглядати як оспорюваний, а не нікчемний правочин. Варто також звернутись до листа ВАСУ від 25.07.2007 р. №09.1-22/688, де вказується на підвідомчість адміністративним судам позовів податкових органів про визнання угод недійсними. Характерно, що і Закон «Про державну податкову службу в Україні» не передбачає права податкових органів самостійно у позасудовому порядку визнавати угоди (провочини, договори) недійсними (нікчемними). А відповідно до ст.6 Конституції України органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Новітні позиції ВСУ з вищенаведених проблем викладені у п.4 оглядового листа Вищого адміністративного суду України від 06.07.2009 р. №982/13/13-09. ВСУ вважає за необхідне застосовувати статті 207, 208 ГКУ у відповідних податкових спорах лише разом з ст.228 ЦКУ «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок». Відповідно до ч.2 цієї статті такі правочини є нікчемними. Саме такий підходу дотримувався ВСУ у постанові від 03.06.2008 р. у справі №08/121. Предметом розгляду у наведеній справі стало, на думку податківців, завищення платником ПДВ податкового кредиту. Податківці вважали, що платник ПДВ «…здійснював діяльність з наміром вилучення грошових коштів з державного бюджету шляхом безпідставного відшкодування ПДВ…». ВСУ дійшов висновку, що подібні дії слід кваліфікувати за ч.1 ст.228 ЦКУ, а відповідний правочин є нікчемним. Відповідно визнавати такий правочин недійсним у судовому порядку не вимагається.
В цілому ж можна дійти висновку, що судова практика з розгляду податкових спорів не є сталою і вимагає постійної уваги.