І для науковців, і для практиків питання недовіри до суддів та судів не є новим. У статті «Суспільна довіра до суду як показник ефективності судової влади», опублікованій на сторінках Вісника Верховного Суду України №2 (126) 2011, к.ю.н. Л.М. Москвич зазначала: «довіра громадян — це особливе джерело сили судової влади й одночасно показник її ефективності. Влада, яка не має підтримки населення, якій не довіряють люди, не життєздатна… Кожний окремий суддя повинен чітко усвідомлювати, що саме від його поведінки залежить довіра суспільства до всієї судової системи». Під час круглого столу «Моніторинг незалежності суддів в Україні-2012», організованого Радою суддів України та Центром суддівських студій у жовтні 2012 року в Києві, перший заступник Голови Верховного Суду України Ярослав Романюк теж вказував, що довіра до судової влади залежить ще й від поведінки самих суддів.

Люди бачать «все»

Але ні визнання існування, ні розуміння суті та причин проблеми не забезпечує її розв’язання. Більше того, доки одні судді намагаються підвищити довіру до вітчизняного правосуддя, інші своїми діями сприяють подальшому її зменшенню. І мова, на жаль, йде не лише про суддів, які задіяні в політичних «розбірках» проти окремих політиків.

Автор у статті «Чи буває справедливим суд, або Чому люди втрачають довіру до суддів», опублікованій у №№12-13 (820-821) «ЮВУ» вже розмірковував над проблемою недовіри людей до судів. Та відтоді минув час, ситуація з довірою стала ще актуальнішою. Тож постала необхідність здійснення аналізу стану відповідної проблематики на сьогодні.

Згідно досліджень Центру Разумкова, українським судам довіряють не більше 2-3% громадян. Причому довіра до них різко впала за останні роки. Це підтверджує авторський досвід спілкування з громадянами під час надання їм безоплатної правової допомоги у рамках роботи центру права Рівненської обласної громадської організації «Комітет виборців України». Лише в минулому році безоплатну первинну правову допомогу в Рівненському КВУ отримали більше 1,5 тис. осіб. І не від одного клієнта доводилося чути слова недовіри до суддів. Мотивація у людей одна – юридичні механізми в Україні не працюють, використання їх для звичайних людей перетворюється на своєрідне випробування «правосуддям».

Випробування «правосуддям»

Загальновідомо, що період 2007-2009 років був часом небаченої раніше активності українців по захисту своїх прав на соціальні виплати та пільги з використанням юридичних механізмів. Мільйони людей, сподіваючись на захист гарантованих їм законами прав, які порушували органи праці та соціального захисту, управління Пенсійного фонду тощо, зверталися до судів. І частині з тих, хто першими витримав випробування «правосуддям», отримали не лише папірці – судові рішення, а й реальний захист – їм виплатили кошти. Водночас мільйони людей, які пройшли «пекло правосуддя», так і не отримали або ж нині не можуть отримати нічого, крім рішень про свою правоту. І це не через відсутність у них права, а через безліч формальних перешкод, які було створено на їх шляху.

На початку людям перешкоджали довжелезні черги біля приміщень окружних адміністративних судів та в коридорах місцевих загальних судів як адміністративних (хворі немічні люди по кілька годин вистоювали біля приміщень судів або в їх коридорах, намагаючись подати свої позови). Згодом до законодавства, яке регулювало процедури захисту прав, вносились постійні зміни (передача повноважень розглядати справи від окружних адміністративних судів до місцевих загальних судів як адміністративних; віднесення «соціальних» справ до категорії справ, які підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а також їх повернення назад під юрисдикцію адміністративних судів, зменшення строку звернення до суду з одного року до шести місяців та ін.). Весь цей період супроводжували часті зміни судової практики (від стягнення конкретних сум до зобов’язання нарахування недоплат у розмірах, які самостійно мають визначати суб’єкти владних повноважень; «перекриття» можливості здійснювати захист прав у зв’язку із суперечливим рішенням Конституційного Суду № 20-рп/2011 від 26.12.2011 року), а також некомпетентні дії окремих недобросовісних суддів. «На виході» ж тисячі людей так і не отримали належного захисту своїх прав.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також практики Європейського Суду з прав людини (п. 34 рішення від 07.05.2002 року в справі «Burdov v. Russia» та п. 40 рішення у справі «Hornsby v. Greece» 1997 року) виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, відповідно, розглядатися як невід’ємна частина «судового розгляду» для цілей статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Тому, доки рішення у справі не виконане (наприклад, кошти нараховані, але не виплачені), то і не можна вважати, що право людини на справедливий суд повністю реалізовано. Так, сьогодні навіть ті люди, в яких рішення судів на їх користь є «на руках», на жаль, не можуть отримати справедливого відшкодування.

Є приклади і позитивні

Так сталося, що в останні два роки склалася практика, коли державні виконавці органів ДВС просто масово виносять постанови про закінчення виконавчого провадження у справах про стягнення коштів на користь «дітей війни». Мотивують це тим, що кошти людям Пенсійним фондом нараховані і включені в додаткові відомості на виплату, але через відсутність фінансування з Державного бюджету не виплачуються. Саме словами «нараховані кошти», а не «виплачені» державні виконавці намагаються підмінити суть виконання судового рішення. Подібні постанови щодо безпідставного закінчення виконавчого провадження окремі громадяни намагаються оскаржувати. І, на жаль, в окремих випадках їм доводиться знову проходити випробування «правосуддям».

Наприклад, у січні 2013 року рівнянка Є. звернулася до Рівненського міського суду з адміністративним позовом у порядку ст. 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України). Аналогічний позов, тільки у власній справі, у січні подав і рівнянин Н. В своїх позовах Є. і Н. просили визнати протиправними та скасувати постанови державних виконавців Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Рівненській області про закінчення виконавчого провадження. Адже вважали закінчення проваджень передчасним через невиконання рішень суду до кінця – невиплату коштів.

Варто відзначити, що згідно з ч. 6 ст. 181 КАС України адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених п.п. 1-4 ч. 1 ст. 18 цього Кодексу, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист. Таким в обох випадках був Рівненський міський суд. А в п. 4 ч. 1 ст. 18 КАС України йдеться, крім іншого, саме про справи щодо захисту соціальних прав дітей війни.

Та, замість того, щоб відкрити провадження у справі й розглянути її по суті, суддя 31 січня 2013 року по справі №569/865/13а виніс ухвалу, якою повернув Є. позов, мотивуючи це підсудністю справи Рівненському окружному адміністративному суду, а не міському. А інший суддя у справі №569/1653/13-а гр. Н. виніс ухвалу 19 лютого 2013 року, якою закрив провадження і передав матеріали на розгляд до Рівненського окружному адміністративному суду. Однак, жоден з цих суддів не спромігся прочитати уважно ч. 6 ст. 181 та п. 4 ч. 1 ст. 18 КАС України, а також матеріалів, з яких вбачалися підстави для розгляду справ по суті міським судом, або ж цього не зробив свідомо. Може керувався принципом: чим менше справ, тим легше жити. Наразі в обох цих випадках, які, на наш погляд, підірвали довіру позивачів до суду, подані апеляції. І кінцеве слово щодо підсудності скаже Житомирський апеляційний адміністративний суд.

Та згадавши про такі негативні приклади, варто пригадати і позитивний.

Отже, в іншому випадку і вже інший суддя Рівненського міського суду, в справі № 1715/10557/12 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25258042), відкрив провадження та розглянув її по суті, винісши 09.07.2012 року по ній постанову. І головне тут не сам результат розгляду, а те, що суддя звернув увагу на ч. 6 ст. 181 і п. 4 ч. 1 ст. 18 КАС України, детально розібрався у питанні наявності підстав для відкриття провадження. Зокрема, не полінувався з’ясувати, що позов по справі хоч і пред’явлений до органу виконавчої влади (управління ДВС), але передбачав визнання протиправними дій щодо винесення постанови про закінчення виконавчого провадження, яке стосувалося нарахування та виплати на користь позивача соціальних виплат.

Для уникнення перешкод

Аналізуючи наведені вище перші два приклади, пригадується, що така практика «відфутболювання» справ не нова. В статті «КАС України потребує вдосконалення для гарантування права на справедливий суд», опублікованій у №36 (740) «ЮВУ» автор згадував про те, як у 2008 році позивачам у зв’язку з непідсудністю було повернуто близько 27 447 позовів. Тоді РОГО «Комітет виборців України» ініціював внесення зміни до КАС України, які були впроваджені та нині передбачають (ч. 1 ст. 22 КАС України), що в разі надходження до адміністративного суду позову у справі, що не підсудна такому суду, суд самостійно передає її до іншого адміністративного суду, якому вона підсудна предметно чи територіально. Та цю норму було прийнято не для того, аби нею могли зловживати, а щоб людей через необізнаність окремих суддів не «ганяли» від суду до суду.

Повертаючись до прикладів з практики, чомусь суддя в першому прикладі повернув документи, не звернувши уваги на вимоги ч. 1 ст. 22 КАС України, а інший, на наш погляд, не з’ясувавши всіх обставин справи, формально застосував відповідну норму.

Впевнені, що лише вдосконалення законодавства не достатньо. Слід змінювати світогляд суддів. Над цим має працювати кожен суддя, в т.ч. всебічно перевіряючи матеріали справи та з’ясовуючи зміст процесуальних норм під час вирішення питання про підсудність / непідсудність йому конкретної справи.

Спеціальний кореспондент «ЮВУ» в м. Рівне, адвокат

Микола Глотов