Редакцією наукової та навчальної літератури видавництва «Юрінком Прес» у світ випущено книгу «Незручний прокурор», за авторством прокурора у відставці Олексія Васильовича Баганця. Книга є автобіографічною. Це оповідь колишнього прокурора про його професійний шлях від слідчого районної прокуратури до заступника Генерального прокурора України, про життєві злети і падіння та їх причини за радянських часів і за роки незалежної України, про поступову втрату органами прокуратури своєї незалежності і втягування їх у політичну боротьбу, про маловідомі або взагалі невідомі обставини розслідування гучних кримінальних справ як минулого, так і нинішнього століття.

За згодою автора ми розпочинаємо публікацію окремих статей цієї книги.

«НЕ ЗНАЄШ, ЯК ВЧИНИТИ — ДІЙ ЗА ЗАКОНОМ»
Цей крилатий вислів не допоміг мені вистояти на посаді прокурора Дніпропетровської області

Де саме повністю розвіялися всі мої рожеві думки про порядність влади та суворе дотримання її вищими представниками вимог закону — так це перебуваючи на посаді прокурора Дніпропетровської області. Бажання вислужитися, в тому числі й шляхом особистого приниження, за будь-якої ціни утриматися на займаній посаді або отримати вищу посаду з рук володаря (або царя), вміння «підлаштуватися» під кожного нового керівника, в тому числі й шляхом відвертої зради попереднього, ставали поступово чи не найважливішими правилами перебування на керівних посадах в органах прокуратури. На мою думку, саме тоді настав початок розпаду зсередини нашої прокурорської системи. Якщо свого часу Г. Т. Ворсінов не узгоджував з тодішнім Президентом України кандидатур на посади прокурорів областей (у всякому випадку мене він не представляв Президенту перед призначенням на посаду прокурора Львівської області), бо це не передбачено законом, то Олег Литвак вже возив мене на співбесіду до Л. Д. Кучми особисто. Визнаю, що ця зустріч відбулася в доброзичливій і теплій атмосфері. Президент України одразу продемонстрував своє добре ставлення до мене, заявивши тільки-но я зайшов до його кабінету: «Так от ти який!», давши цим зрозуміти, що він позитивно оцінював мою діяльність на посаді прокурора Львівської області. Затим він поцікавився, чи я вже ознайомився із ситуацією, яка склалася на Дніпропетровщині, на що я відповів, що в області тривалий час не було прокурора, тому діяльність прокуратури весь цей час залишалась фактично неконтрольованою (враховуючи походження тодішнього Генерального прокурора України, ніхто туди не їздив на перевірки, а якщо і їздив, то без ретельного вивчення стану справ, боячись розгнівати Г. Т. Ворсінова, а тому на недоліки та прорахунки, які мали місце, ніхто не реагував).

Не кращою була там і ситуація з підбором кадрів, бо за два минулі роки Г. Т. Ворсінов перевів у Генеральну прокуратуру України або призначив на вищі посади в інші області цілу низку досвідчених і перспективних працівників, як, наприклад, начальника слідчого відділу Г. М. Титарчука (нині начальник Головного управління ГПУ з питань організації роботи і контролю виконання), начальника відділу нагляду за додержанням законів спецпідрозділами боротьби з організованою злочинністю та корупцією А. М. Хочунського (нині начальник Головного слідчого управління ГПУ), начальника відділу нагляду за додержанням природоохоронного законодавства Т. В. Корнякову (до недавнього часу — заступник Генерального прокурора України), начальника одного зі структурних підрозділів обласного апарату О. С. Гардецького (донедавна прокурора Київської області), прокурора міста Дніпропетровська В. С. Мандрикіна і т. д.

Про це та про інші обставини я доповів Президенту України, з’ясувавши при цьому, чи не буде він та О. М. Литвак у зв’язку з таким «вихолощенням» керівного складу прокуратури Дніпропетровської області заперечувати проти переведення туди кількох перспективних працівників з Києва чи Львова. Леонід Данилович не лише не заперечував, він при мені навіть зателефонував до тодішнього Прем’єр-міністра України В. П. Пустовойтенка й попросив його виділити прокуратурі Дніпропетровської області кошти для придбання в Дніпропетровську дванадцяти квартир для новоприбулих працівників (приблизно стільки нових працівників я й планував залучити). Але в дійсності на мою пропозицію щодо подальшої роботи в прокуратурі Дніпропетровської області погодилися лише чотири працівники з прокуратури Львівської області: В. Ф. Ступа та І. І. Іскра, які переїхали до цього з Києва у Львів, а також прокурор міста Борислава Р. Р. Федик та старший слідчий прокуратури області М. Б. Ващишин, які брали активну участь у розслідуванні кримінальної справи про торгівлю дітьми і яким, на мою думку, загрожувала небезпека, а також мій ко- лишній заступник прокурора Радянського району міста Києва О. Г. Наджафов. Усі вони й були призначені на посади рівно- значні тим, які вони займали до цього у Львівській області та у місті Києві (за виключенням хіба що Наджафова, який отримав підвищення — із заступника став прокурором).

Разом з тим, саме завдячуючи коштам, які нам виділив тоді уряд, мені вдалося суттєво покращити житлові умови працівникам прокуратури, які в той період практично не отримували ніякого житла. Представляти мене на посаду прокурора області в Дніпропетровськ їздив особисто О. М. Литвак. Спочатку він представив мене на нараді в приміщенні прокуратури області колективу, а потім повіз мене в обласну раду для зустрічі з її головою Павлом Івановичем Лазаренком. Там ми спочатку поспілкувалися втрьох у кабінеті (бесіда була ні про що), а потім О. М. Литвак і П. І. Лазаренко розмовляли окремо на вулиці, відійшовши від мене. Лише пропрацювавши в Дніпропетровську кілька тижнів, я зрозумів, в яку халепу потрапив. Саме на той час конфлікт між Президентом України Л. Д. Кучмою та народним депутатом України та головою політичної партії «Громада» Павлом Лазаренком досяг апогею і я, за збігом обставин, опинився в епіцентрі цього протистояння. Враховуючи це, я для себе вирішив: діятиму виключно в рамках закону, тобто не виконуватиму будь-яких незаконних замовлень з приводу переслідування П. І. Лазаренка, тим більше, що кримінальну справу стосовно нього розслідували «важняки» з Генпрокуратури під керівництвом заступника Генерального прокурора України Миколи Обіхода, і якщо будуть виявлені вчинені ним та доведені факти порушень закону, в тому числі й кримінально-карані, реагуватиму на це принципово. Як виявилося, тоді я був досить наївним щодо життєвості цього принципу, про що я зрозумів пізніше. Звичайно, стан справ в прокуратурі Дніпропетровської області був, на мою думку, жахливим: обласний апарат працював сам по собі і як міг, міські та районні прокуратури — теж саме, тобто й мови не було про діяльність єдиного механізму. В самому апараті організація роботи, м’яко кажучи, не відповідала вимогам галузевих наказів Генерального прокурора України. Єдиної системи підвищення професійної майстерності працівників не існувало, семінарські заняття проводилися рідко та були суто формальними, індивідуальна робота з резервом кадрів проводилася лише «на папері», трудова та виконавська дисципліна не відповідали вимогам Закону «Про прокурату» й наказів Генерального прокурора України. Неприйнятним для мене було й те, що в самому апараті деякі працівники відкрито розпивали спиртні напої, доходило до того, що вже о десятій годині ранку один із моїх заступників ходив по коридорах приміщення в нетверезому стані, інколи — з помадою на обличчі, неодноразово закривався у кабінеті (можна здогадатися з ким і для чого), коли до нього не могли потрапити його підлеглі для підпису документів. Враховуючи, що він курував адміністративно-господарський відділ, то його перебування на роботі в нетверезому стані навіть загрожувало його власному життю та здоров’ю (ті ж обстеження даху та горища, ремонт і підготовка котельні до зими, земляні роботи на подвір’ї, де можна було травмуватися). Враховуючи попередні заслуги (а цю людину я знав давно й, до речі, лише з кращого боку), я намагався цього свого заступника перевиховати, проводив з ним сам на сам у себе в кабінеті профілактичні бесіди, викривав особисто факти його перебування на робочому місці в нетверезому стані, вів з ним бесіди на цю тему і в присутності членів колегії, але він належних висновків не робив, більше того тупо заперечував перебування на роботі в нетверезому стані. Це в цілому підривало авторитет керівництва в очах працівників і негативно впливало на стан дисципліни. Тому в один із днів, коли переконався в тому, що він знову ходить на роботі п’яним, я був змушений запросити лікарів-наркологів. Висновок їх був очевидним: «середня ступінь сп’яніння». Хоча, я думаю, що на той момент це був навіть зам’який діагноз. Лише після цього факту він написав рапорт, визнавши, що був на робочому місці в нетверезому стані, але умовив мене не звільняти його з роботи, мотивуючи це складним сімейним становищем. І я піддався на ці його прохання й призначив його на посаду заступника прокурора міста Дніпропетровська.

(Далі — буде)

Теги: