Право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, що забезпечується державою, гарантовано статтею 2 Кодексу законів про працю України. Даний нормативно-правовий акт є базовим законом трудової галузі права та спеціальним законом, що регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами,

Стаття 21 КЗпП України зобов’язує, за трудовим договором, власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізичну особу, зокрема, виплачувати працівникові заробітну плату, передбачену законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

При цьому:

– законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (ст. 4 КЗпП України)

– законодавство про оплату праці, згідно зі статтею 7 Закону України “Про оплату праці”, ґрунтується на Конституції України і складається з Кодексу законів про працю України, цього Закону, Закону України “Про колективні договори і угоди”, та інших актів законодавства України.

Так, законодавством про працю та про оплату праці визначено, що з 1 січня 2009 року розмір мінімальної заробітної плати не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Такі зміни відбулися завдяки прийнятому Верховною Радою України Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб” № 466-V ще в 2006 році (далі — Закон № 466-V), яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України — статті 95, Закону України “Про оплату праці” — статей 9,10.

Правова норма, що розмір мінімальної заробітної плати не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму, передбачена і в Генеральній угоді між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2008-2009 роки, положення якої, відповідно до статті 9 Закону України “Про колективні договори і угоди”, діють безпосередньо і є обов’язковими для всіх суб’єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду.

Кабінет Міністрів України, який, зокрема, є стороною Генеральної угоди, за правилами статті 10 Закону України “Про оплату праці” вносить подання про встановлення Верховною Радою України розміру мінімальної заробітної плати у Законі про Державний бюджет України.

Як зазначалось у листі Міністерства праці та соціальної політики України від 08.02.2002 № 18-81, “при розробці пропозицій по підвищенню розміру мінімальної заробітної плати вивчаються можливості видаткової частини Державного бюджету з тим, щоб таке підвищення можливо було здійснити перш за все в бюджетній сфері і тих галузях небюджетної сфери, де розмір оплати праці найбільш низький через фінансові труднощі підприємств галузі”.

Водночас слід зазначити, що процесу формування головного фінансового документа країни передувало схвалення Кабінетом Міністрів України від 05.03.2008 №160 Декларації цілей та завдань бюджету на 2009 рік. Основні завдання бюджетної політики на 2009 рік, визначені в Декларації, передбачали, що для покращення матеріального становища та добробуту громадян необхідним є встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У рекомендаціях парламентських слухань на тему “Про стан дотримання конституційних гарантій трудових прав громадян”, що схвалені постановою Верховної Ради України від 15.01.2009 № 892-VI, зазначалось Кабінету Міністрів України передбачити в проекті закону про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2009 рік” встановлення з 1 січня 2009 року мінімальної заробітної плати на рівні, не нижчому прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Про необхідність передбачити в проекті Закону України “Про Державний бюджет України на 2009 рік” встановлення з 1 січня 2009 року мінімальної заробітної плати на рівні, що не нижчий від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, як це передбачено положеннями Кодексу законів про працю України та Законом України “Про оплату праці”, що набирають чинності з 1 січня 2009 року, з метою забезпечення конституційного права працівників на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, відзначалось у виступі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової на представленні у Верховній Раді України Спеціальної доповіді “Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини” від 10.12.2008 р.

І лише Прогноз показників зведеного бюджету України за основними видами доходів, видатків і фінансування на 2010—2012 роки, схвалений постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2008 р. № 828 відзначав, що розмір мінімальної заробітної плати досягне рівня прожиткового мінімуму для працездатних осіб до кінця 2009 року.

Зазначене, по суті, враховано пунктом 3 Прикінцевих положень “Про Державний бюджет України на 2009 рік” № 835-VI від 26.12.2008 (далі — Закон № 835-VI), де визначено Кабінету Міністрів України до 1 травня 2009 року внести проект Закону України про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2009 рік”, передбачивши, зокрема, поетапне впровадження Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення мінімальної заробітної плати на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб”.

Водночас, незважаючи на набрання чинності з 1 січня 2009 року Законом № 466-V, яким внесено зміни до спеціальних законів у сфері трудового регулювання, що запроваджують розмір мінімальної заробітної плати не нижче від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, Закон № 835-V, який є спеціальним у сфері бюджетного регулювання, одночасно запроваджує інші норми.

Статтею 55 Закону № 835-V установлюється з 1 січня 2009 року розмір мінімальної заробітної плати 605 гривень, з 1 квітня 2009 року — 625 гривень, з 1 липня 2009 — 630 гривень, з 1 жовтня 2009 року — 650 гривень, і лише з 1 грудня 2009 року — 669 гривень на місяць — у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, слід констатувати, що двома спеціальними законами різної сфери регулювання одночасно запроваджено норми (стосовно розміру мінімальної заробітної плати), що є суперечливими між собою. Хоча, як зазначається в рішенні Конституційного Суду України від 03.10.1997 № 4-зп: “Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному”.

 Зважаючи, що нормами статті 16 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” на місцеві державні адміністрації покладено контрольні функції за дотриманням на підприємствах, установах та організаціях міста (всіх форм власності) рівня мінімальної заробітної плати не нижче розміру законодавчо встановленого, міська влада звернулася до Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства юстиції України за відповідним законодавчим врегулюванням. Однак наразі відсутнє належне реагування з усунення суперечностей.

Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство юстиції України в своїх листах лише зазначає, що встановлення розміру мінімальної заробітної плати регулюється нормами бюджетного законодавства.

Відповіді міністерств залишили незрозумілим питання щодо здійснення контролю за дотриманням розміру мінімальної заробітної плати у небюджетних установах, які не є учасниками бюджетного процесу. З цього приводу доречно зазначити позицію Конституційного Суду України, викладену у рішенні від 22.05.2008 р. № 10-рп/2008, де вказано, що “Конституція України у статті 92 визначила сфери, зокрема бюджетну, які мають врегульовуватися виключно законом. Закон про Держбюджет є основним фінансовим документом держави. Через своє спеціальне призначення цей закон не повинен регулювати відносини в інших сферах суспільного життя. Конституція України не надає закону про Держбюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів”.

Та все ж законодавча невизначеність лишається, оскільки окремого закону про врегулювання питання (встановлення єдиних норм) щодо встановлення з початку поточного року мінімального розміру оплати праці прийнято не було.

Комітет Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці, існуючі розбіжності визнав законодавчою колізією, що потребує юридичного тлумачення.

Прокуратура м. Києва, визнаючи законодавчі протиріччя стосовно розміру мінімальної заробітної плати, встановленої з 01.01.2009 р. відповідно до законів №№ 466-V, 835-V, зазначила: “Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України”. Така ж позиція з приводу законодавчих розбіжностей і Генеральної прокуратури України.

Зважаючи, що така законодавча колізія унеможливлює належне виконання місцевими державними адміністраціями покладених статтею 16 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” функцій, а наявність у нормативно-правовій базі суперечливих положень негативно впливає на забезпечення конституційних прав громадян, Київська міська влада направила прохання до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачової Н.І., Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства юстиції України щодо звернення до Конституційного Суду України з поданням про відповідність Конституції України законів України, що встановлюють різний розмір мінімальної заробітної плати.

Усунення колізій норм права є необхідним для забезпечення реалізації конституційних гарантій, зокрема, щодо права кожного на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Існування неузгодженостей між законами має відповідний негативний наслідок у сфері судового захисту конституційних прав. Як зазначається у висновку Конституційного Суду України від 30.10.2003 р. № 1-в/2003 р.: “Недоліки, які мають на сьогодні місце в роботі судів загальної юрисдикції, викликані в багатьох випадках і колізійністю чинного законодавства України”. Хоча, як позиціонується в рішенні Конституційного Суду України від 30.10.2003 р. № 18-рп/2003 р.: “Не людина для держави, а держава для людини — така ідеологія чинної Конституції України. При “колізійності інтересів” людини і держави превалювати повинні інтереси людини”.