Майнові правовідносини подружжя
Укладення шлюбу є, мабуть, однією з найприємніших подій у житті людини і навряд чи хтось із наречених у цей час обтяжує себе роздумами про те, яким після реєстрації шлюбу буде правовий режим їхнього майна. Також цілком природно, що переважна більшість людей піклується про свою другу половинку без жодних спонукань з боку законодавства, намагаючись забезпечити своїй сім’ї матеріальний добробут. Проте, як і з кожного загального правила, на жаль, існують винятки і з наведеного твердження – окремі особи вперто не бажають добровільно виконувати свої як особисті немайнові обов’язки перед іншим з подружжя, так і не допомагають йому матеріально, насправді маючи таку можливість. Звісно, примусити людину до прояву любові неможливо, а от зобов’язати її матеріально забезпечувати свою дружину чи чоловіка – цілком реально (навіть у разі подальшого розлучення). Проте спершу ознайомимося з положеннями Сімейного кодексу України (далі – СК), які присвячені врегулюванню правового режиму майна подружжя й автоматично починають діяти з моменту реєстрації шлюбу.
Роздільне та спільне майно
Як відомо, майно, що належить подружжю, поділяється на спільну сумісну та роздільну (приватну) власність. Зазвичай, найбільшу частину майна подружжя, що належить чоловікові та дружині на праві особистої приватної власності, становить майно, яке було набуте ними до шлюбу (тобто до моменту його реєстрації). Наприклад, якщо квартира належала жінці до укладення шлюбу, то й після його реєстрації вона залишиться її особистою приватною власністю (навіть якщо там проживатиме і її чоловік). Проте, звісно, це не означає, що все майно, набуте вже після реєстрації шлюбу, матиме статус спільного сумісного – особиста приватна власність кожного з подружжя продовжує збільшуватися й після укладення шлюбу. Так, досить поширеною підставою її набуття є отримання майна в якості спадщини чи подарунка. Але при цьому слід зважати на те, що дарунки можуть стати як особистою приватною власністю чоловіка чи дружини, так і спільною сумісною власністю подружжя: у разі, коли майно подароване одному з подружжя, воно буде вважатися роздільним і належатиме на праві особистої приватної власності тільки тому, кому було подаровано; якщо ж майно подароване обом з подружжя (наприклад, на весілля чи його річницю), воно буде належати до їх спільного майна.
Крім вже згаданих випадків набуття майна кожним з подружжя до шлюбу або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, за правилами ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка слід вважати:
майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які
належали їй, йому особисто;
речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;
премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню;
кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;
страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.
Усе ж інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, відповідно до ст. 60 СК належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, якими були юридичні підстави його набуття – купівля, обмін, придбання в кредит тощо (звісно, окрім вже згаданих випадків отримання майна у подарунок чи у спадщину). Також все одно, на ім’я кого з подружжя було придбане майно, – важливим є лише те, що це сталося під час шлюбу.
Режим спільності майна подружжя означає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, завжди вважатиметься спільним (якщо тільки інше не встановлено домовленістю сторін); подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; доти, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.
Слід мати на увазі, що сімейним законодавством передбачені обставини, за яких майно кожного з подружжя, тобто те, що належить їм на праві приватної особистої власності (придбане до реєстрації шлюбу, отримане в дар, успадковане тощо), може бути визнане їх спільною сумісною власністю. Так, у ст. 62 СК зазначено, що у випадку, коли майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, будинок, який до реєстрації шлюбу належав одному з подружжя, але потім, вже під час шлюбу, був перебудований чи капітально відремонтований внаслідок спільних трудових та матеріальних затрат як чоловіка, так і дружини).
Права та обов’язки подружжя по утриманню
Серед майнових обов’язків чоловіка та дружини сімейне законодавство передбачає зобов’язання подружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі (ст. 75 СК). Таке зобов’язання виникає у подружжя з моменту реєстрації шлюбу. При цьому не має значення, проживають подружжя разом чи окремо.
Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Нагадаємо, що непрацездатними вважаються особи, які досягли пенсійного віку (жінки — 55 років, чоловіки — 60 років) або є інвалідами І, II чи ІІІ групи. Але сама по собі непрацездатність недостатня для виникнення права на утримання – той з подружжя, який є непрацездатним, повинен одночасно потребувати матеріальної допомоги (він вважатиметься таким, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом, – на сьогодні, як зазначено у ст. 62 Закону України ”Про Державний бюджет України на 2007 рік”, прожитковий мінімум для осіб, що втратили працездатність, становить 380 грн, а з 1 квітня збільшиться до 387 грн).
У ст. 84 СК особливо підкреслюється право на матеріальне утримання дружини під час вагітності та протягом трьох років (якщо дитина має вади фізичного або психічного виду – шести років) після народження дитини, за умови, що дитина проживає разом з нею, а чоловік в змозі надавати утримання (при цьому матеріальне становище дружини значення вже не має).
Слід звернути увагу, що право особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу, не припиняється і у разі розірвання шлюбу – відповідно до ст. 76 СК після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу та потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік (його колишня дружина) може надавати таку допомогу. Крім цього, особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього подружжя під час шлюбу. А за умови, що на момент розірвання шлюбу жінці чи чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п’ять років, а їх спільне життя у шлюбі тривало не менше десяти років, вона (він) матимуть право на утримання після досягнення пенсійного віку.
Як зазначено у ст. 79 СК, аліменти присуджуються за рішенням суду з моменту подання позовної заяви. Згідно з правилами підсудності, встановленими у ст. 109-110 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), позов про стягнення аліментів може бути пред’явлений як за місцем проживання стягувача аліментів, так і за місцем проживання відповідача. Якщо місце проживання відповідача невідоме, суд виносить ухвалу про його розшук, який проводиться органами міліції, а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду (ст. 78 ЦПК).
Зміни, пов’язані зі здоров’ям, матеріальним чи сімейним становищем одного з подружжя, який сплачує або одержує аліменти, можуть суттєво вплинути на ступінь його забезпеченості засобами до існування. Це дає право зацікавленій особі звертатися до суду з вимогою про зміну розміру аліментів. Так, відповідно до ст. 82 СК суд може звільнити одного з подружжя від обов’язків утримувати іншого, якщо буде встановлено, що одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги чи платник аліментів більш неспроможний надавати матеріальну допомогу. Також рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його певним строком, якщо подружжя перебувало у шлюбних відносинах нетривалий час; непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину; непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при реєстрації шлюбу; одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги. Правила про звільнення одного з подружжя від обов’язків утримувати другого або обмеження цього обов’язку визначеним строком (на розгляд суду) мають бути застосовані судом при розгляді справ по взаємному утриманню як під час перебування подружжя в шлюбі, так і після його припинення.
Автоматично ж право одного з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення працездатності того з подружжя, що отримував аліменти, а також його вступу до повторного шлюбу. У таких випадках право на утримання припиняється від дня настання зазначених обставин, а якщо після припинення права на утримання виконання рішення суду про стягнення аліментів буде продовжуватися, всі суми, одержані як аліменти, вважатимуться такими, що одержані без достатньої правової підстави, і підлягатимуть поверненню у повному обсязі (але не більш як за три роки).
Шлюбний договір
Правила сімейного законодавства щодо врегулювання майнових відносин подружжя можуть бути скориговані у шлюбному договорі – відповідно до змісту ст. 93 СК шлюбним договором можуть регулюватися майнові відносини подружжя, визначатися їхні майнові права та обов’язки по відношенню один до одного та до дітей. Проте особисті відносини між подружжям та дітьми предметом шлюбного договору бути не можуть.
Варіанти зміни законодавчих правил регулювання майнових відносин у шлюбному договорі досить різноманітні. Так, сторони шлюбного договору можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, і вважати його особистою приватною власністю кожного з них; про можливий порядок поділу майна, в тому числі й у разі розірвання шлюбу та застосування майнових санкцій у випадку розлучення; про надання одному з подружжя утримання незалежно від його непрацездатності й потребування матеріального забезпечення тощо. При подальшому вирішенні спору між подружжям з наведених питань, які врегульовані у шлюбному договорі, суд буде керуватися саме його положеннями, а не диспозитивними нормами сімейного законодавства.
У ст. 92 СК встановлено, що шлюбний договір може бути укладений як між подружжям, так і між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір має бути укладений у письмовій формі та посвідчений нотаріально. При цьому, якщо шлюбний договір було укладено до моменту реєстрації шлюбу, він набирає чинності з моменту реєстрації шлюбу, а якщо шлюбний договір було укладено подружжям – з моменту його нотаріального посвідчення. У разі ж невиконання одним із подружжя майнового зобов’язання, взятого на себе шлюбним договором, інша сторона зможе стягнути належне їй відповідно до умов шлюбного договору на підставі виконавчого напису нотаріуса.
