У 2001 році було прийнято новий Кримінальний кодекс; нещодавно прийнято новий КПК. На часі запровадження інституту кримінального проступку у вітчизняну правову систему. Про цей інститут протягом останніх дванадцяти років згадувалося на всіх рівнях. При цьому скрізь ішлося про пріоритетність побудови демократичної системи кримінальної юстиції.

Але не так сталося як гадалося. Зовсім у незвичний спосіб (через згадування в нормах процесуального закону, а саме таким є КПК) отримана вказівка про створення норм матеріального права – закону України про кримінальні проступки – п. 7 ч. 1 ст. 3 КПК і далі. Таким чином не лише злочин, але й кримінальний проступок віднині мають стати різновидами кримінального правопорушення. (ймовірно не слід плутати з кримінальним діянням). Гадаю, що у кримінальному праві виникає ситуація як у тому вірші – «ліві двері справа» тобто, кримінальний проступок це не злочин, але діяння, а діяння це лише злочин або щось подібне.

Хоча не можна не згадати, що створення кримінальних проступків може бути етапом в гуманізації кримінального права, адже в кримінальні проступки «перетворюватимуться» не лише деякі адміністративні проступки, а й нетяжкі злочини. Подальші кроки гуманізації кримінальної відповідальності не повинні, на нашу думку, привести до її лібералізації, тобто нівелювання самої кримінальної відповідальності (перетворення її у фарс, на кшталт звільнення від неї мажорів) або навпаки, обтяження відповідальності (як це трапилося з судилищем над лідерами опозиції).

Проте тут виникає багато проблем. Так, у дослідженні Миколи Хавронюка («Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації») доводиться, що кримінальне законодавство переважної більшості європейських країн передбачає два і навіть три види кримінально-караних діянь (злочин – проступок – порушення). В Європі давно дійшли висновку, що у сфері кримінального права не може бути лише одного різновиду караних діянь (злочину) за їх небезпекою для суспільства, ступенем караності та правовими наслідками для винуватця. У вітчизняній науці і практиці, в основному за превалюванням харківської школи кримінального права, існує протилежна позиція. Ще у 1994-95 роках під часи проголошення концептуальних положень щодо українського кримінального закону було сказано, що цей закон повинен бути як «автомат Калашникова – надійній, безвідмовний, одноманітний». До недавнього часу так і було, але поступово кримінальний закон почав засмічуватися, з’явилися колізії, ускладнилися процедури кваліфікації злочинів, відмежування суміжних складів, а також і призначення покарань. Стало очевидним, що одноманітна модель взаємодії «злочин – покарання» не спрацьовує.

Свого часу дореволюційне кримінальне право, яке діяло на українських теренах, розвивалося в контексті європейських традицій, серед яких у кримінальному праві поряд із Кримінальним уложенням також існувало й Уложення про покарання, які накладалися мировими суддями: Останнє передбачало відповідальність за проступки проти власності, особистої безпеки, честі, здоров’я тощо. Саме за проступки, а не за злочини.

Як це має відбутися у сучасних умовах? Якщо коротко, то закритерій слід визнати тяжкість покарання, що найкраще відображає ступінь суспільної небезпеки певного діяння.

Необхідно зазначити, що в ідей запровадження в правову систему України інституту кримінального проступку є опоненти, які посилаються на положення Конституції України, де йдеться лише про поняття «злочину» і немає місця «кримінальному проступку». Найсильнішим аргументом тут є те, що вимоги пункту 22 частини першої статті 92 Основного Закону щодо переліку видів юридичної відповідальності та презумпції невинуватості осіб, закріплені в статті 62 Конституції. Отже, йдеться про гарантії прав та свобод людини і громадянина в окремих ситуаціях, пов’язаних зі злочинами.

Існують й інші зауваження щодо запровадження інституту кримінальних проступків. Так, є небезпека можливої «криміналізації» соціальної активності населення внаслідок перетворення окремих адмінправопорушень у кримінальні проступки, хоча засудження особи за вчинення кримінального проступку, зрозуміло, не матиме наслідком її судимість та не впливатиме на реалізацію в майбутньому цією особою своїх прав. У той же час обвинувачена у вчиненні кримінального проступку особа отримає всі процедурні права і гарантії кримінального процесу й до неї не можливо буде застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, інші стягнення інакше ніж за рішенням суду.

Прагнучи бути послідовним, Президент утворив робочу групу з розробки закону про кримінальні проступки, хоча вже існують два законопроекти з цього приводу. Почалася конкурентна боротьба «за кримінальний проступок», що опинився в центрі правотворчої роботи. Сподіваємось, що українська кримінальна юстиція отримає нові важелі впливу на соціум, котрий має бути вдячний владі за гуманізацію й обмеження кримінально-правового впливу на особу, яка вчиняє протиправне діяння. Не забути б про інший бік такого впливу – потерпілу особу, бо за цим явищем щось не видно, щоб за неї хтось активно би дбав. А безмежна гуманність щодо винуватих частіше за все перетворюється на свою протилежність, коли винуватцями стають потерпілі, а поняття «вчинене з вини потерпілого» дедалі більше стає орієнтиром у «суддівському пізнанні» порушень права.

Лесь КУРІННИЙ, оглядач, спеціально для ЮВУ