Юрінком Прес
“Юрiнком Прес” – провiдне українське видавництво, що забезпечує юридичною лiтературою, журнальними виданнями правоохороннi, судовi та правозахисні органи та організації, навчальнi заклади та науковi установи, а також юристiв, якi працюють в установах i органiзацiях та на пiдприємствах рiзних форм власностi.

Конституційна асамблея: правова панацея?

0 94

Конституційна асамблея: правова панацея?

Микола КОЗЮБРА, завідувач кафедри загальнотеоретичних і державно-правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія»,
доктор юридичних наук, професор, суддя Конституційного Суду України у відставці, спеціально для «ЮВУ»

Питання юрисдикції Конституційного Суду щодо Закону про внесення змін до Конституції України, який ухвалений з порушенням встановленої нею процедури, є досить складним. Прямі аналоги в європейській практиці конституційної юрисдикції, наскільки мені відомо, відсутні. Тим не менше в теоретичній постановці це питання виникло ще у 2000 році на спільному німецько-українському колоквіумі з конституційного права, в якому мені довелося брати участь, тобто задовго до прийняття Закону «2222» від 8 грудня 2004 року, що лише через трохи не повних шість років став предметом розгляду КСУ, рішення якого щодо цього закону нині бурхливо обговорюється політиками і юристами.

Як сам зміст вказаного закону, так і, особливо, процедура його прийняття піддавалися небезпідставній різкій критиці з боку фахівців, у тому числі мною. Порушення встановленої Конституцією України процедури та Рішення КСУ від 9 червня 1998 року у справі щодо офіційного тлумачення частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України при ухваленні Закону «2222» констатувала у 2005 році у своєму висновку Національна комісія зі зміцнення демократії і утвердження верховенства права.

У зв’язку з цим сам розгляд Конституційним Судом справи щодо додержання конституційної процедури при ухваленні Закону «2222» не викликає заперечень. Однак, досить сумнівним, як на мене, є зміст рішення КСУ у даній справі.

Конституція України, як Основний Закон держави, за своєю юридичною природою, як зазначалося в рішення КСУ від 3 жовтня 1997 року (у справі про набуття чинності Конституцією України) є актом установчої влади, що належить народу. Хоч вона (як і зміни до неї) були прийняті Верховною Радою України, остання виконувала у даному випадку функції установчої влади (тобто діяла від імені народу), а не похідної від неї законодавчої влади.

Це означає, що положення Конституції, які стосуються законів як актів законодавчої влади (а саме так відповідно до вказаного рішення КСУ слід тлумачити частину п’яту статті 94 Конституції України, яка регламентує порядок набрання законами чинності), недопустимо механічно переносити на Конституцію як акт установчої влади.

Частина перша статті 152 Конституції, згідно з якою закони та інші правові акти за рішенням КСУ визнаються неконституційними повністю або в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України (за своїм змістом) або якщо була порушена встановлено Конституцією процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності стосується законів як актів законодавчої влади, а не Основного Закону, як акту установчої влади. І прямої аналогії між ними проводити не можна.

Якщо визнання неконституційними перших цілком відповідає природі КСУ як «негативного законодавця», тобто органу, який, визнаючи закони чи окремі їх положення неконституційними, фактично змінює законодавче поле, то перебирання на себе функцій і повноважень установчої влади, тобто органу, який змінює Конституцію, суперечить природі конституційної юрисдикції. Отже, своїм рішенням КСУ, відновивши дію Конституції України в редакції 1996 року (про це йдеться, щоправда, лише в мотивувальній частині), вийшов за межі своїх повноважень. Що, на мій погляд, мав у даній непростій ситуації зробити КСУ?

Оскільки передбачена Конституцією процедура ухвалення Закону «2222» про внесення змін до Конституції була порушена (у цьому сумнівів практично ні в кого не виникає; може йтися хіба що про ступінь впливу цих порушень на права і свободи людини та територіальну цілісність України), Суд, як орган конституційної юрисдикції, цілком правомірно мав констатувати ці порушення і як наслідок – визнати процедуру ухвалення закону «2222» такою, що суперечить статті 159 Конституції (з врахуванням рішення КСУ від 09.06.1998р.) та деяким іншим статтям Основного Закону. Другим пунктом свого рішення КСУ, як на мене, мав би зобов’язати Верховну Раду у визначений ним строк привести процедуру внесення змін до Конституції у відповідність до її розділу ХІІІ, що прямо випливає із статті 70 Закону України «Про КСУ».

(повний текст статті див. у № 4(797) ЮВУ)

Аналітична юриспруденція

    Автор

    Залиште коментар