У нинішнього, поки що незмінного, Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової закінчилися повноваження, тому постало питання про обрання кандидата на заміщення цієї посади. Претенденти називаються різні, одні з них – лояльні до влади, яка не надто дорожить демократичними цінностями розвитку суспільства, а інші не втомлюються її критикувати. Яким же буде наступний Омбудсман? Спробуємо спрогнозувати.

Проблеми з авторитетом

Перш, ніж робити якісь висновки з цього приводу пропоную зосередитися на діяльності чинного протягом останніх 15 років Омбудсмана Ніни Карпачової. До речі, саме за її активної участі у 1997 році в Україні був заснований інститут Уповноваженого з прав людини. Це стало можливим завдяки прийняттю відповідного законопроекту, автором якого стала сама Карпачова. Спершу вона вважалася надто впливовою особою, оскільки її ділова активність як Омбудсмана наводила острах не лише на держпосадовців, а й правоохоронців найвищих рівнів. Можливо, так продовжувалося б і надалі, якби у діяльність Уповноваженого не вплуталася політика.

Більшість впливових правозахисників, які виконують такі ж функції, як і Ніна Карпачова, але без державної підтримки та фінансування, вважають, що головною її помилкою є отримання депутатського мандата від Партії регіонів у 2006 році, коли вже не існувало кучмівського режиму, і переважна кількість українців розібралася, хто є хто у вітчизняній політиці. Тому не дивно, що увійшовши до парламенту, у неї одразу ж почалися проблеми із власним авторитетом як серед можноваладців, так і звичайних людей, які потребують її допомоги.

Мабуть, тому у ЗМІ сьогодні з’являються не надто привабливі оцінки діяльності Ніни Карпачової на відповідальній посаді Омбудсмана, яка у багатьох асоціюється із потужним механізмом протистояння репресивній міліцейській та суддівській машині. Адже з приходом до влади команди Януковича помітно збільшилася кількість порушень прав людини з боку правоохоронців, у чому переконалися не лише опозиційні політики та журналісти, а й пересічні громадяни.

Наслідки піару

Здавалося б, що саме за таких умов діяльність українського Омбудсмана повинна була помітно активізуватися. Однак цього не сталося, у чому також переконалися звичайні українці. Адже у 2011 році до Уповноваженого з прав людини звер­нулися 164 тис. осіб, що удвічі більше, ніж у 2010. Проте Ніна Карпачова зацікавилася лише 2679 зверненнями, що становить лише 10,6% від їх загальної кількості. Саме стільки було відкрито проваджень Уповноваженим. Так сталося, що серед тих громадян, хто надсилав Ніні Карпачовій повідомлення про кричущі факти порушення прав людини, виявилися і мої близькі родичі, які отримали від неї банальну відписку із рекомендаціями вирішувати свою проблему у судовому порядку. Подібні листи надійшли більшій частині авторів звернень. Гадаю, за такої статистики про ефективну роботи Омбудсмана в країні, де порушення прав людини є не виключенням, а розповсюдженим явищем, говорити важко. 

Щоправда, у цілковитій бездіяльності Ніну Карпачову звинуватити теж не можна, оскільки вона інколи зверталася до громадськості з екранів телевізорів та на шпальтах столичних газет із заявами, які стосувалися гучних справ, пов’язаних із покаранням замовників вбивства журналіста Гії Гонгадзе, смерті замордованого у райвідділку міліції юнака Ігоря Індила та навіть неналежних умов тримання за ґратами Юлії Тимошенко. Однак, чи принесли її дії велику користь? На жаль, ні, оскільки у першому та другому випадках справжніх злочинців так і не було покарано, а в третьому – не сталося значних покращень у самопочутті засудженої. Мабуть, тому журналісти такі дії Омбудсмана охрестили звичайним піаром, зробленим на небайдужості громадськості до зазначених справ. Адже так вже склалося, що належну реакцію Нині Карпачової часто можна почути лише з приводу розкручених журналістами випадків або ж утисків з боку влади відомих людей. Проте і з цим у неї трапляються прорахунки.

Так, через виступи на захист Юлії Тимошенко пані Карпачова втратила довіру більшості своїх однопартійців, які почали її вважати «непрогнозованою». Адже стабільність та прихильність до дітей влади – це головний чинник, за яким обирають сьогодні високопосадовців. Водночас вона не отримала підтримки від опозиціонерів, які висунули свою кандидатуру на посаду Омбудсмана – голову Гельсінської спілки з прав людини Євгена Захарова. Як виявилося, вони не вибачили їй відмову брати участь у судовому процесі над екс-прем’єркою. Але на це у Ніни Карпачової були свої аргументи. Зокрема, вона пригадала опозиціонерам, що, коли ті були при владі, то не підтримали її ідею про внесення змін до КПК України, які б надали право Омбудсману брати участь у кримінальних процесах. Хоча зараз така можливість їм би дуже знадобилася.

Можливість переобрання

Як бачимо, така політика Нині Карпачової не надто підняла її рейтинг серед опозиціонерів, які вважають її людиною провладної партії. Разом з тим, вона втратила довіру найвпливовіших депутатів-регіоналів, які є вирішальною силою у парламентській більшості. Чи за такої ситуації можна вважати шанси Ніни Карпачової на зайняття вчетверте посади Уповноваженого з прав людини в Україні великими, однозначно відповісти важко. Хоча, якщо взяти до уваги неприйнятність для влади кандидатури від опозиції правозахисника Євгена Захарова, який досить різко критикував дії правлячого режиму та колись доволі відкрито виступав на підтримку одного з помаранчевих лідерів, та абсурдність претендента на посаду Омбудсмана від парламентської більшості у вигляді колишнього Генпрокурора Геннадія Васильєва, то можна припустити, що на цьому тлі фігура Ніни Карпачової виглядає доволі компромісно. Однак у неї з’явилася впливова конкурентка у вигляді урядового Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини Валерії Лутковської. Адже вона сприймається більшістю політиків як людина міністра юстиції Олександра Лавриновича та досвідчений фахівець з правових питань, якого цінує сам судовий реформатор Андрій Портнов. Тож шанси стати наступним, другим в історії України, Уповноваженим з прав людини у неї теж чималі.

Поки ж цього не сталося, головним дієвим персонажем у цій епопеї під назвою «обрання компромісного Омбудсмана» залишається Ніна Карпачова, яка вже 7 лютого з трибуни Верховної Ради виголосила свою щорічну, можливо, не останню, доповідь із захисту прав людини в Україні. І зробила це досить креативно. Окрім нагальних проблем, що турбують українців, вона раптом заговорила про закритий правоохоронцями сайт Ex.ua, який, на її думку, став єдиним джерелом доступу до культурних цінностей людства. За словами Ніни Карпачової, право людини на вільний доступ до Інтернету має бути непорушним і визнано як базове право.

Гадаю, якби Омбудсман обирався народом, як того хоче пані Карпачова, то після такого виступу у неї з’явилося б дуже багато прихильників серед користувачів Інтернету. Однак процедура обрання в нас інша і обмежується таємним голосування парламентарів. Тож доведеться українцям вкотре покластися на їхні смаки та вподобання.

Історична довідка:

Інститут Омбудсмена вперше з’явився у Швеції на початку XIX століття. Але його історія розпочалася значно раніше. Велика кількість дослідників вважають, що «захисники народу», діяльність яких можна порівняти з функціями сучасного Омбудсмана, існували ще в епоху Стародавнього Світу (Греція, Рим, Китай) та середньовіччя (на арабському сході та у середньовіковому іспанському королівстві Арагон). Приміром, створений халіфом Омаром І (634 – 644) інститут Muhtasib виступав як спостерігач суспільної моралі і захисник справедливості. А в епоху Аббасидів (750 – 847) існувала установа Diwan al Mazalim, яку очолював верховний суддя (Qadi al Qadiat) і який розглядав скарги населення на державних чиновників.

Серед дослідників існує версія, що саме ця посада надихнула швецького короля Карла ХІІ на створення посади королівського Омбудсмана Швеції. Коли він потерпів поразку в битві під Полтавою в 1709 році, у наслідок чого виїхав до Туреччини, де фактично у статусі полоненого султана провів кілька років. За відсутності короля у Швеції почалися заворушення, пов’язані з поганим управлінням і зловживаннями чиновників королівської адміністрації. Для їх усунення в 1713 році Карл ХІІ, все ще перебуваючи у Туреччині, підписав указ про заснування служби королівського верховного Омбудсмана (Konungens Hogsta Ombudsmamem) як представника короля у Швеції.

Його завданням було слідкувати від імені короля за виконанням законів державними чиновниками. Слід зауважити, що за своїм початковим змістом слово «омбудсман» означало людину, що слідкує за тим, щоб сніг, лід і сміття прибиралися з вулиць і щоб димоходи були прочищеними. У 1719 році посада королівського верховного Омбудсмана отримала іншу назву – канцлера юстиції. Канцлер юстиції, як представник короля, не тільки здійснював контроль над королівською адміністрацією і судами, але й виступав як головнийі обвинувач країни в суді, був радником уряду з правових питань.

Після смерті Карла ХІІ шведський парламент перебрав на себе велику кількість функцій, які раніше були притаманні королю. У 1739 році канцлер юстиції вперше був примушений звітувати перед парламентом про свою діяльність, а з 1766 по 1772 роки його призначав парламент. У 1772 році король Густав ІІІ видав нову конституцію, за якою канцлер юстиції знову переходив у підпорядкування короля. У відповідь на це конституційний комітет парламенту створив «двійника» канцлера юстиції в особі Омбудсмана юстиції, обґрунтувавши вчинок метою організації незалежної від уряду і короля системи контролю над державними органами. Прийнята в 1809 році Конституція запровадила у Швеції посади і Омбудсмана юстиції, і канцлера юстиції. З того часу і понині в Швеції паралельно діють ці дві служби, доповнюючи одна одну у своїй діяльності.

Ольга КОНДРАТЬЄВА, ЮВУ

Теги: