Особливістю рейдерських захоплень сьогодення є використання недобросовісними учасниками цивільного обороту не тільки грубої сили, але й тонких юридичних прийомів (умисне банкрутство, скупка акцій тощо), які дозволяють, формально дотримуючись чинного законодавства, в цілому негативно впливати на економічний механізм перерозподілу власності. Наявні публікації (і не лише в юридичних виданнях), а також аналіз судової практики вказує на те, що не останнє місце в цьому займають судові рішення, які назвати законними не можна.

Конкуренція між судовими рішеннями судів загальної юрисдикції і господарських судів за одними й тими ж вимогами, однак пред’явлені різними суб’єктами права, в останні роки отримала величезний розмах. На це вимушені були звертати увагу і Президент держави, і вищі судові інстанції, проте, на жаль, істотних зрушень добитися не вдалося.

Проблема розмежування компетенції судів

Зазначена ситуація породила унікальні в своєму роді технології перерозподілу власності з використанням взаємовиключних судових актів з одного й того ж питання. У подібних випадках виникає пагубне для держави явище: конкуренція судових актів, яка спричиняє втрату довіри до судової влади.

Безспірно, що цим самим перекручувалася сама суть правосуддя, оскільки протиправний захват власності здійснювався з санкції суду, який використовувався в якості інструменту такого захвату. При цьому заінтересовані особи мали можливість вибирати «зручний» для себе суд, наприклад, за місцем проживання когось з акціонерів, тобто практично по всій країні. Господарське товариство, яке знаходилось, скажімо, в Черкасах, вимушено було захищатися від пред’явлених вимог фактично до нього, але під маскованою вимогою і до іншої особи (іншого акціонера), в судах як в Донецьку чи Сімферополі, так і в Чернівцях чи Ужгороді.

Не секрет, що проблема розмежування компетенції судів існує в багатьох країнах. Не є винятком і Україна, в якій судова система являє собою достатньо складний устрій, особливо щодо юрисдикції судів.

Звернення не в той суд, який за законом уповноважений розглядати по суті правову вимогу заявника, в цивільному, господарському чи адміністративному процесі тягне за собою негативні для нього наслідки, оскільки неналежний суд не зможе здійснити захист порушеного права. Це, в принципі, є нормальним явищем, однак при чіткому визначенні законодавцем правил компетенції (підвідомчості), що дозволяють і суду, і особам, які до нього звертаються, ясно уявити собі, який суд є належним для розгляду тієї чи іншої вимоги. Якщо така ясність відсутня, то виникає проблема з доступністю правосуддя.

Зазначені проблеми викликали необхідність зміни компетенції суду щодо деяких категорій справ. Проте такі зміни в інститут підвідомчості слід вносити не довільно, а дуже обережно, вдумливо, виходячи з цілей, для досягнення яких створені ті чи інші суди, і піклуючись про те, щоб такі зміни не призвели до погіршення становища тих, для кого здійснюється правосуддя.

У цьому контексті є потреба проаналізувати Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15.12.2006 р., що набрав чинності з 29.12.2006 р. (далі – Закон про внесення змін).

Щодо назви Закону, то в ній обов’язково слід було відобразити термін «компетенція» (юрисдикційність чи підвідомчість), оскільки підсудність стосується розмежування компетенції між судами однієї системи, а юрисдикція суду – це розмежування компетенції між судами різних систем. Зміст вказаного Закону направлений саме на визначення компетенції господарських судів, а не підсудності, оскільки внесені зміни до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), яка регулює підвідомчість справ господарським судам.

Інститут спеціальної підвідомчості

Фактично вводиться інститут «спеціальної компетенції (підвідомчості)», він закріплений у ст. 26 проекту ГПК (ті ж справи), але його чекати не захотіли і законодавець поспіхом доповнив ст. 12 чинного ГПК. Проте зроблено це недостатньо чітко, адже в ч. 2 ст. 26 проекту ГПК зазначено, що вказані справи розглядаються господарським судом і у випадках, коли суб’єктом спірних правовідносин є фізична особа, яка не є підприємцем. Якщо б саме так було зроблено у вказаному Законі, то питань би не виникало. У запропонованому Законі це зроблено лише щодо корпоративних спорів та приватизації державного майна і то лише в логічному розумінні, оскільки це фактично випливає зі змісту положень п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК та зміненої ст. 30 Закону «Про приватизацію державного майна».

Загальновідомо, що найбільшим недоліком процесуальних законів є відсутність їх чіткості, враховуючи імперативно-диспозитивний метод регулювання процесуального права, оскільки як в чинному ЦПК, так і в ГПК відсутня аналогія процесуальних норм (закріплена лише матеріально-правова аналогія).

Що стосується інших справ, які виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, то з указаного Закону чітко не вбачається така спеціальна компетенція, навіть при тому, що термін «громадянин» замінено на термін «фізична особа» в ч. 2 ст. 1 ГПК, оскільки така ж нормативність цього положення існувала і до змін. Проте, якщо в договорі стороною була фізична особа, яка не є підприємцем, спір розглядався судом загальної юрисдикції. При цьому ч. 1 ст. 1, ст. 21 ГПК залишилися незмінними. Отже, спори, наприклад, щодо договору оренди земельної ділянки чи будь-якого іншого договору між фізичною особою, яка не є підприємцем, і юридичною особою підлягають розгляду судом загальної юрисдикції, оскільки господарський договір – це договір між двома чи більше суб’єктами підприємницької діяльності або суб’єктами господарювання (ст. 179 Господарського кодексу України).

Тому, незважаючи на те, що законодавцем і розмежована компетенція судів та підсудність вказаних справ, залишаються сфери, в яких це зроблено недостатньо чітко. У результаті цього будуть виникати ситуації, коли суди розглядають справи, що не належать до їх компетенції, і не розглядають справи, що належать до їх компетенції. Особливо небезпечними проявами помилковості таких суджень суду про відсутність у себе повноважень на розгляд тієї чи іншої цивільної справи є наявні приклади судової практики, коли, скажімо, суд загальної юрисдикції відмовляв у відкритті провадження у справі, вважаючи спір підвідомчим господарському суду, а останній відмовляв у прийнятті позову, вважаючи, що справа підвідомча суду загальної юрисдикції, при цьому обидві ухвали залишалися в силі при перегляді вищестоящими судовими інстанціями. Практично це означає відмову в правосудді. Саме тому потрібні адекватні та зрозумілі процесуальні механізми, які б виключали наявність таких ситуацій.

Слід зазначити, що якщо спірні правовідносини носять характер сімейних, трудових чи житлових, то вирішення таких спорів завжди було прерогативою судів загальної юрисдикції, оскільки незалежно від суб’єкта спору такі справи не підвідомчі господарським судам.

Обставини, що впливають на визначення юрисдикційності

Як вже зазначалося, при розмежуванні юрисдикційності спорів, що виникають з приватизації державного майна, крім приватизації державного житлового фонду, проблем не повинно виникати, оскільки внесені зміни до ст. 30 Закону «Про приватизацію державного майна». Тому при системному аналізі цієї статті та ч. 2 ст. 1 ГПК випливає, що такі спори розглядаються господарськими судами, навіть, якщо учасниками спору є фізичні особи, які не є підприємцями.

Разом з тим, будуть існувати спірні ситуації, пов’язані з реалізацією положення ст. 30 Закону «Про приватизацію державного майна», щодо розмежування компетенції між господарськими та адміністративними судами (дві спеціалізовані ланки судової влади). Проте в цьому випадку судам слід буде чітко виходити із завдання адміністративного судочинства та враховувати, чи стосується спір реалізації органами своїх владних повноважень.

Найбільше проблемних ситуацій створить розмежування спорів з корпоративних відносин.

Наслідком так званої спеціальної компетенції буде те, що залишиться лише один критерій розмежування юрисдикційності спорів між судами різних видів судочинства, а саме характер спору, оскільки суб’єктний склад значення мати не буде.

Згаданим Законом про внесення змін дано визначення корпоративних відносин, доповнивши ст. 167 ГК України частиною третьою: під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 ГК корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Таким чином, корпоративні спори – це, зокрема, спори, пов’язані з формуванням статутного капіталу товариства і розміщенням його акцій, спори, пов’язані з забезпеченням прав акціонерів на придбання розміщених додаткових акцій, спори, пов’язані зі здійсненням переважного права на придбання акцій у ЗАТ, спори, пов’язані з виплатою дивідендів, спори про визнання недійсними рішень органів управління товариства, спори, пов’язані з вимогами про викуп акцій, та інші спори за позовами акціонерів у випадках, передбаченими законом.

За Законом про внесення змін це лише корпоративні спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства. В обох випадках ці спори повинні бути пов’язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Для процесуального закону (на відміну від матеріального закону) важливе значення має надання законодавцем для певних правовідносин вичерпного характеру. У даному випадку законом визначено вичерпний характер того, між якими суб’єктами спори з корпоративних правовідносин належить розглядати господарським судам.

Для цих спорів встановлена виключна підсудність, тобто позов пред’являється за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Спори, що не належать до категорії корпоративних

Таким чином, суб’єктний склад та характер спору, на перший погляд, здавалося б чітко визначений. Разом з тим, формула п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК не дозволить повною мірою усунути проблему розмежування компетенції між судами загальної юрисдикції і господарськими судами.

Виключення з числа цих спорів, які належить розглядати господарським судам, трудових спорів, що є абсолютно вірним, може створити чимало спірних ситуацій.

Трудові спори – це всі спори, що випливають із КЗпП України, наприклад, стягнення зарплати, поновлення на роботі, відшкодування шкоди чи збитків, завданих господарському товариству директором цього товариства при виконанні своїх обов’язків, тощо.

При цьому судам слід бути особливо обережними при прийнятті позову і професійно підготовленими для визначення предмета та підстави пред’явленого позову, аби під трудовим спором не маскувався корпоративний спір з метою перехвату корпоративного контролю. Це пов’язано з тим, що збереження в компетенції судів загальної юрисдикції вирішення спорів між господарським товариством і його керівником про поновлення на роботі (зокрема, при достроковому припиненні повноважень керівника загальними зборами учасників товариства, радою директорів тощо) або оспорення керівниками господарських товариств чи членами інших органів (наприклад, наглядової ради), які уклали з даними товариствами трудові договори, рішень уповноважених органів товариств, що випливають з трудових правовідносин, консервує можливості оспорення в різних судах відповідних рішень вказаних органів. Звичайно, що при пред’явленні такого позову одночасно можуть заявлятися безпідставні заяви про забезпечення позову, наприклад, про зупинення дії рішень загальних зборів товариства чи нового керівника товариства, прийняті після звільнення, або про заборону новому керівництву (органам управління) товариства приймати якійсь рішення до розгляду справи по суті тощо.

Не підпадають під зазначену категорію корпоративних спорів, що належить розглядати господарським судам, сімейні спори, наприклад, щодо угод про відчуження без згоди іншого з подружжя майна, набутого в період шлюбу, яке використовується в підприємницькій діяльності господарського товариства.

Не підпадають під цю категорію спори інших суб’єктів права (не учасників, не акціонерів, не засновників, в тому числі які вибули, господарського товариства) з цим товариством, а також акціонерів-фізичних осіб цього товариства з іншим господарським товариством. Наприклад, це може бути спір між таким акціонером з третьою особою щодо недійсності договору купівлі-продажу акцій тощо. Є складність у визначенні компетенції суду у спорах, пов’язаних з діями щодо права на акції, коли, наприклад, після рішення органу корпорації про емісію чи продаж акцій вже здійснені певні дії (угоди) і акції втягнуті в цивільний оборот, що передбачає спір щодо цієї угоди, який підпадає під компетенцію судів загальної юрисдикції, якщо враховувати, що ці дії оспорюють акціонери – фізичні особи, адже це спір не між акціонерами зі своїм товариством.

Також будуть виникати спірні ситуації з підвідомчістю спорів щодо угод з акціями, коли виникне питання про наявність самого права цих осіб на акції. Як відомо, підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікат, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі – виписка з рахунка у цінних паперах, яку зберігач зобов’язаний надавати власнику цінних паперів. У такому разі можливі ситуації, коли суд постане перед фактом існування двох реєстрів акціонерів одного товариства, а від визначення того, який реєстр є дійсним і чи є позивач акціонером цього товариства залежить підвідомчість спору.

Аналогічних ситуацій у судовій практиці, звичайно, буде дуже багато. Проте дефекти законодавчої техніки коректно виправляти самому законодавцю. Інші способи виправлення таких ситуацій (наприклад, дача роз’яснень судами вищих інстанцій) не можуть бути визнані прийнятними, оскільки в такому разі ВСУ чи ВГСУ вимушені будуть вирішувати питання розмежування компетенції між судами різних видів судочинства інакше, ніж це прямо визначено законом, тобто повинні будуть «виправляти» закон, на що вони не мають права.

У зв’язку з наведеним кожний суддя на практиці спірні ситуації щодо розмежування підвідомчості змушений буде вирішувати в міру своєї правосвідомості.

Процесуальні питання

Не менш складними в застосуванні на практиці є Прикінцеві положення до вказаного Закону про внесення змін, які врегульовують механізм реалізації та наслідки зміни компетенції судів щодо розгляду справ з питань приватизації та з корпоративних спорів. На жаль, цей механізм з точки зору юридичної техніки виписаний не дуже вдало. Зазначене може мати негативне значення для доступності правосуддя, враховуючи відмінності в системі судів загальної юрисдикції та господарських судів, а також суттєві відмінності між ними у процедурах розгляду позовних заяв та скарг на судові рішення.

Так, з п. 2 Прикінцевих положень Закону про внесення змін випливає, що суди першої інстанції продовжують розглядати зазначені справи, якщо провадження у них на день набрання цим Законом чинності вже відкрито. Якщо провадження у таких категоріях справ ще не відкрито, то суд відмовляє у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Продовжує суд першої інстанції розглядати й ті справи, судові рішення в яких вищестоящими судовими інстанціями скасовані з направленням справи на новий судовий розгляд, якщо вони були цим судам підвідомчі на час пред’явлення позову, оскільки провадження у них вже відкрито і, таким чином, розгляд справи продовжується.

Слід погодитись із законодавцем, що він не зазначив про необхідність передачі таких справ, які вже розглядаються, до господарських судів, а підлягають вирішенню судом загальної юрисдикції, оскільки дотримується принцип, що діє в процесуальному праві: справа, прийнята судом до свого провадження з дотриманням правил підвідомчості (компетенції), повинна бути ним вирішена незалежно від того, що прийнятим пізніше законом юрисдикційність справи змінена.

Зазначена позиція законодавця відповідає й іншому принциповому положенню процесуальних кодексів щодо дії закону в часі: провадження у справі здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Якщо б законодавець визнав за необхідне закрити провадження у справі через непідвідомчість її судам загальної юрисдикції, то зазначене також мало б негативні наслідки, оскільки в такому разі позивачу, який на час пред’явлення позову не порушував процесуальні норми щодо компетенції суду, необхідно було б заново складати позовну заяву, сплачувати судові витрати, надавати докази тощо, а відповідачу – повторно готувати свої заперечення проти позову.

Разом з тим, абсолютно незрозумілим є порядок та строки оскарження судових рішень судів загальної юрисдикції (рішення та ухвали), що будуть ухвалені після набрання чинності Законом про внесення змін, адже в подальших пунктах його Прикінцевих положень йдеться лише про судові рішення, які ухвалені судами до набрання чинності цим Законом. Проте логічно припустити, що в контексті того, як це питання вирішено до таких судових рішень (які ухвалені до набрання чинності цим Законом), а саме, що вони оскражуються до апеляційного господарського суду за місцезнаходженням господарського товариства (а не суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місцевий суд, який ухвалив це рішення) в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом, але в строки, визначені процесуальним законом, за правилами якого була розглянута справа, то таким же чином зазначене питання слід вирішувати і щодо судових рішень, які будуть ухвалюватися після набрання Законом чинності. Однак, хотілося б, аби законодавець чітко врегульовував процесуальні питання і щоб не доводилося застосовувати фактичну процесуальну діяльність (оскільки аналогії в процесуальному законі немає). З цього питання повинно бути спільне роз’яснення вищих судових інстанцій.

До дефекту юридичної техніки Закону про внесення змін слід віднести й наступну незрозумілість. Якщо в п. 2 Прикінцевих положень Закону йдеться про скарги, в яких провадження не відкрите, то, звичайно ж, маються на увазі як апеляційні, так і касаційні скарги, оскільки суд першої інстанції ніяких скарг не розглядає. Однак, виникає питання, чи так це щодо апеляційних скарг, чи ні, оскільки у загальному положенні йдеться лише про господарський, а не про апеляційний господарський суд. І, крім того, чомусь законодавець у пунктах 5 і 6 Прикінцевих положень виділив окремо вказівки про касаційні скарги, а про апеляційні скарги, які вже прийняті до розгляду і розглядаються апеляційним судом, не згадав.

Дуже важливим для правильного розуміння є п. 5 Прикінцевих положень Закону про внесення змін, за яким після набрання чинності цим Законом касаційні скарги на судові рішення у справах, що аналізуються, підлягають розгляду за правилами Господарського процесуального кодексу. Чомусь нічого не сказано про апеляційні скарги, які апеляційний суд судів загальної юрисдикції продовжує розглядати. Логічно, що за аналогічною процедурою вони також повинні апеляційні скарги розглядати за правилами ГПК, а не ЦПК. Проте це буде неправильно, оскільки апеляційний суд (як загальної юрисдикції, так і господарський) вправі встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а між ЦПК і ГПК у цій частині існують суттєві відмінності, чим можуть бути порушені права учасників процесу. Таким чином, виникне ситуація, коли суд першої інстанції після набрання Законом про внесення змін чинності продовжує розглядати справи за правилами ЦПК, а інші судові інстанції – за правилами ГПК, що є правовим нонсенсом. Звичайно, що вищі судові інстанції негайно повинні дати спільне роз’яснення.

Право на справедливий судовий розгляд

Аналізуючи зазначений Закон щодо зміни компетенції судів при вирішенні корпоративних та ряду інших спорів, неможливо не помітити одночасне доповнення процесуальних законів (ЦПК і ГПК) щодо запровадження додаткових підстав для безумовного скасування ухваленого рішення суду першої інстанції в порядку апеляційного та касаційного провадження при порушенні правил виключної підсудності (підпункти 4 і 5 п. 1, п. 3 Закону).

Як відомо, визначити підсудність справи означає встановити компетентний, належний суд у цій справі.

Дотримання судами процесуальних норм інституту підсудності має велике значення, оскільки означає дотримання судами положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке гарантує, що кожен при вирішенні спору щодо його цивільних прав має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону „Про судоустрій України» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Саме тому, вперше у новому ЦПК запроваджена санкція за порушення судом правил підсудності при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. Це може бути скасування такої ухвали суду першої інстанції судами вищестоящої інстанції (п. 5 ч. 1 ст. 293, ст. 307 ЦПК).

Проте законодавець з незрозумілих причин зазначив про безумовну підставу для скасування ухваленого рішення суду лише при порушенні правил виключної підсудності. Виключна підсудність – особливий вид територіальної підсудності, при якому позов підлягає розгляду і вирішенню у чітко визначному законом суді. Правила виключної підсудності забороняють застосування при пред’явленні позову норм інших видів територіальної підсудності – загальної (ст. 109 ЦПК), альтернативної (ст. 110 ЦПК), договірної (ст. 112 ЦПК) та підсудності пов’язаних між собою вимог (ч. 1 ст. 113 ЦПК). У разі конкуренції правил підсудності, наприклад, при об’єднанні позовів, один з яких підпадає під дію виключної підсудності, повинні застосовуватися правила виключної підсудності.

Однак, якщо законодавець вирішив згадати про положення ст. 6 Закону «Про судоустрій України», то чому лише щодо виключної підсудності, адже порушення правил будь-якої виду підсудності є порушенням прав учасника процесу на розгляд його справи належним судом і є безспірною підставою для звернення до Європейського суду з прав людини за порушення ст. 6 Конвенції. Якщо ж законодавець мав на увазі саме контекст (зміст) Закону, що аналізується, то вказане для судів загальної юрисдикції взагалі немає ніякого значення, оскільки корпоративні спори, які ще залишаться в компетенції цього суду, не входять до переліку виключної підсудності, на відміну від такого ж переліку для господарських судів.

Слід також зазначити, що суди вищестоящих інстанцій не вправі скасовувати рішення нижчестоящих судів з дня набрання вказаним законом чинності, оскільки діє загальноприйняте положення процесуального закону про те, що провадження у справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій. Тому порушення правил виключної підсудності, які відбулися до набрання цим Законом про внесення змін чинності, не є підставою для скасування рішення суду, якщо це не призвело до неправильного вирішення справи (ч. 3 ст. 309 ЦПК).

Юридичний вісник України №4 за 2007 рік