Полеміка між фахівцями – оптимальний шлях для пошуку правильного вирішення будь-якої правової проблеми. Приємно, що «Юридичний вісник України» уже багато років є ареною для фахових обговорень. Зокрема, в останніх числах розгорілася дискусія між вченим В.Молдованом (стаття «Питання компетенції адміністративних судів першої інстанції», «ЮВУ» за 12-18 травня 2007 р.) і практиками О.Бачуном та О.Головань (стаття «Повертаючись до питання компетенції адміністративних судів», «ЮВУ» за 9-15 червня 2007 р.) щодо можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності судів до адміністративного суду.

У своїй статті професор В.Молдован обґрунтовує, що до адміністративного суду можуть бути оскаржені рішення, насамперед процесуальні ухвали, дії чи бездіяльність судів, які не можуть бути оскаржені в порядку відповідного виду судочинства. Суддя О.Бачун і його помічниця О.Головань не погоджуються з такою позицією, допускаючи можливість оскарження за правилами адміністративного судочинства рішень, дій чи бездіяльності лише апарату суду. На мій погляд, рацію мають обидві сторони дискусії, але із деякими застереженнями.

Оскарження рішень суду

Безумовно, рішення судів, ухвалені в порядку цивільного, господарського або кримінального судочинства чи за правилами провадження у справах про адміністративні правопорушення, не повинні бути предметом оскарження в адміністративних судах. Для цього є норми відповідного виду судочинства і в багатьох випадках вони справедливо не допускають можливості оскарження проміжних ухвал окремо від кінцевого рішення у справі, зокрема для того, щоб сторони не затягували процес. Якщо ж погодитися з можливістю оскаржувати «неоскаржувані» судові рішення в порядку адміністративного судочинства, то можна дійти парадоксального висновку, що до окружного адміністративного суду можна оскаржувати й рішення Верховного Суду (з посиланням на статтю 55 Конституції про те, що до суду можуть бути оскаржені рішення будь-якого державного органу). Зрозуміло, що таке тлумачення норми Конституції було б безглуздим. Цілком переконливими є й інші аргументи судді О.Бачуна і О.Головань на користь того, що рішення суду у конкретній судовій справі не може бути предметом адміністративного позову.

Водночас сумніви викликає твердження, що до адміністративного суду можна оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність апарату суду, але не самого суду. На мій погляд, є випадки, коли і суд може бути суб’єктом владних повноважень у контексті Кодексу адміністративного судочинства. Ось декілька прикладів із життя:

1. суд в особі його голови відмовляє зацікавленій громадській організацій надати наявну в нього статистичну інформацію щодо розгляду справ, чим порушує право такої організації на доступ до публічної інформації;
2. службовець апарату суду, а потім голова суду відмовляють у наданні доступу до судового рішення заінтересованій особі всупереч Закону України «Про доступ до судових рішень»;
3. суд в особі його голови відмовляється забезпечити право сторони на ознайомлення із аудіозаписом судового засідання, яке передбачене процесуальним законом.

Оскарження таких рішень до адміністративного суду навіть не вимагає розширеного тлумачення термінів «суб’єкт владних повноважень», «владні управлінські функції». Складніша ситуація із бездіяльністю суду щодо розгляду справ.

Охорона права на судовий захист

Випадки зволікання з розглядом справ з вини суду або навіть ігнорування заяв чи клопотань осіб, на жаль, не є поодинокими у судовій практиці. Спеціальних механізмів, які б давали можливість особі відстояти своє право на судовий захист, в Україні не вироблено. Щонайбільше, особа може клопотати про те, щоб суддю притягнули до дисциплінарної відповідальності. Але жодних правових наслідків для усунення порушення з боку суду механізм дисциплінарної відповідальності не має.

У який же спосіб особі захистити своє право? Якщо бездіяльність суду, пов’язану з невчиненням дій, визначених процесуальним законом, або недотриманням розумних строків, не визнавати предметом судового оскарження, то це призведе до порушення європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі «Кудла проти Польщі» від 26 жовтня 2000 року Європейський суд з прав людини констатував порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з тим, що заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту, за допомогою якого він зміг би відстояти своє право на «судовий розгляд упродовж розумного строку» відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. Наслідком відсутності такого правового механізму стало також те, що заявник не міг отримати належну компенсацію за шкоду, завдану перевищенням розумних строків розгляду його справи. Це підштовхує до висновку, що особа повинна мати можливість оскаржити поведінку суду, яка призводить до перешкод у реалізації права на справедливий судовий розгляд, і навіть вимагати відшкодування шкоди, якщо таку спричинено. Очевидно, така можливість має реалізуватися в судовому порядку. Тим більше, Конституція України поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124), і передбачила можливість оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність будь-яких органів державної влади, їхніх посадових та службових осіб (стаття 55).

Який же процесуальний спосіб використати? Апеляційний чи касаційний механізми оскарження за сучасного законодавства не можуть бути застосовані, оскільки предметом такого оскарження є лише судові рішення. Під час підготовки нових процесуальних кодексів пропонувалося надати особі право оскаржувати бездіяльність суду так само, як і судові рішення в апеляційному та касаційному порядку, оскільки йдеться про порушення процесуального права. Однак цю пропозицію не було підтримано. Основним аргументом стало те, що відповідне оскарження повинно відбуватися через подання адміністративного позову. І такий аргумент заслуговує на увагу, адже позов, на відміну від апеляційної чи касаційної скарги, дає можливість одночасно заявити вимогу про відшкодування завданої шкоди.

На жаль, у Кодексі адміністративного судочинства ця ідея не знайшла відображення. Щоб спростити проходження Кодексу у парламенті, до нього вирішили не включати статтю, що передбачала особливості провадження у справах про бездіяльність суду (проект такої статті було підготовлено). Однак відсутність зазначеної статті, на мій погляд, не повинна бути перешкодою для розгляду адміністративних позовів на бездіяльність суду, – принаймні до того часу, поки це питання не буде урегульоване на законодавчому рівні в інший спосіб. Підставою для такого висновку є зазначені положення Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, відповідно до принципу верховенства права (стаття 8 Конституції і стаття 8 Кодексу адміністративного судочинства) заборонено відмовляти у розгляді справи у разі відсутності чи неповноти законодавства, що регулює спірні відносини. Крім того, стаття 4 Кодексу адміністративного судочинства відносить до юрисдикції адміністративних судів усі публічно-правові спори, за винятком тих, для вирішення яких законом визначено інший порядок судового провадження.

Ідея оскарження бездіяльності суду при вирішенні справи вимагає розширеного тлумачення терміна «суб’єкт владних повноважень» (він, як правило, є відповідачем в адміністративному процесі). Адже у Кодексі цьому терміну дається визначення через ознаку здійснення таким суб‘єктом владних управлінських функцій (стаття 3). Звісно, що суд при здійсненні судочинства формально не належить до кола суб’єктів владних повноважень, оскільки він здійснює правосуддя, а не реалізує владні управлінські функції. Однак для цілей захисту прав особи від порушень з боку суду у вигляді бездіяльності суд необхідно відносити до суб’єктів владних повноважень.

Практика Верховного Суду

Підтвердженням позиції про можливість оскарження бездіяльності суду в судовому порядку слугує попередня практика Верховного Суду в цивільних справах. В одній зі своїх ухвал, від 15 січня 2004 року, він констатував: «Рішення, дії та бездіяльність посадових і службових осіб суду, які шляхом неналежної організації руху справи поза межами судового засідання створюють перешкоди щодо реалізації процесуальних прав особам, які беруть участь у справі, можуть бути оскаржені до суду в порядку цивільного (тепер адміністративного. – Р.К.) судочинства» (Ухвала Верховного Суду України від 15 січня 2004 року // Адвокатура. – 2004. – №8(16). – С. 10). У цій справі канцелярія та голова суду не давали можливості особі реалізувати своє право на ознайомлення з матеріалами справи та робити з них витяги.

Тобто Верховний Суд пішов навіть далі, визнавши, що предметом оскарження можуть бути поряд з бездіяльністю рішення та дії суду. Зрозуміло, що це не стосується процесуальних рішень суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному чи касаційному порядку або є остаточними і оскарженню не підлягають.

Юридичний вісник України № 26 за 2007 рік