Базові поняття

Адміністративна юстиція – невід’ємний атрибут правової держави, завданням якої є забезпечення верховенства права, судового захисту конституційних прав та свобод громадян, судового контролю за правомірністю актів органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, вирішення спорів адміністративного характеру між громадянами та органами, які здійснюють публічно-владні повноваження. Особливістю адміністративного судочинства насамперед є те, що у судовому процесі особі, яка потребує судового захисту, як правило, протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв’язку з цим сторони заздалегідь перебувають у нерівних стартових можливостях. Щоб збалансувати їх стан, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав і свобод та встановленні об’єктивної істини у справі.

Для досягнення даної мети необхідно дослідження важливих проблем теорії та практики доказування, всебічне опрацювання та вдосконалення існуючих і розробка нових прийомів та засобів поліпшення процесу доказування в процесі відправлення адміністративного судочинства.

Тому в першу чергу хотілося б звернути увагу на визначення поняття «докази». Адже незважаючи на наявність законодавчого визначення, питання про поняття доказу залишається одним з найбільш суперечливих [Андрійцьо В.Д., Трачук П.А. Основи адміністративного судочинства України. За редакцією к.ю.н. П.А. Трачука. – Ужгород: Гражда, 2009. Том І. – С. 366].

Стаття 69 Кодексу адміністративного судочинства України дає законодавче визначення доказів. Відповідно до ч. 1 цієї статті доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Доказування в адміністративному судочинстві – це врегульована правовими нормами діяльність адміністративного суду та учасників адміністративного процесу щодо збирання і закріплення, перевірки і оцінки доказів. Предметом доказування є те, що необхідно доказувати щодо кожної адміністративної справи.

Відповідно до ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України, факти, що входять до предмету доказування – це обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні рішення у справі.

В адміністративному судочинстві джерелами доказів є пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків, письмові і речові докази, висновки експертів. Оскільки значна частина адміністративних справ пов’язана з оскарженням правових актів, то показання свідків, висновки експертів, речові докази в адміністративному судочинстві використовуються не так часто, як у цивільному судочинстві. Тут основним джерелом доказів є письмові докази.

На відміну від цивільного судочинства в адміністративному відсутня імперативна норма про те, що пояснення сторін, третіх осіб, їх представників є засобами доказування лише тоді, коли вони допитані як свідки. Однак сторони, треті особи, чи їхні представники, які дають пояснення про відомі їм особисто обставини, що мають значення для справи, можуть бути допитані за їх згодою як свідки. Оскільки при цьому суд попереджає таких осіб про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання, ці пояснення набувають більш вагомого значення при оцінці доказів. Визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов’язковим. Тобто це не виключає можливості суду перевірити ці обставини доказами (у тому числі зібрати їх за власною ініціативою), якщо у нього є сумніви щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання. В адміністративному судочинстві таке правило обґрунтоване принципом офіційного з’ясування обставин у справі, що не властиве повністю змагальному цивільному судочинстві [Орлов Ю.К. Основы теории доказательств: Науч.-практич. Пособ. – М., 2000.].

Презумпція вини

Сторони в процесі повинні подати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. Однак, в адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень встановлена презумпція його вини. Презумпція вини покладає на суб’єкта владних повноважень обов’язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. А такий підхід значно посилює позиції невладної особи, якій бракує правових знань, щоб самостійно довести перед судом слушність своїх тверджень.

Обов’язок суб’єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності в суді посилює його відповідальність при прийнятті рішень, вчиненні інших дій чи допущенні бездіяльності. Але з презумпції вини суб’єкта владних повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він жодним чином не відреагував на позов або просто його не визнав [Гевко В. «Проблеми визначення поняття доказів та їх процесуальних джерел» // Право України № 10, 2005.– С. 92-95]. Презумпція вини не є абсолютною, як у судовому процесі прецедентної системи права, де відсутність заперечення позову та нез’явлення відповідача у судове засідання розцінюється судом як визнання позову і тягне за собою програш відповідача.

Отже, застосування принципу презумпції винуватості суб’єкта владних повноважень не обумовлює його автоматичного програшного становища у справі. Невиконання обов’язку відповідача довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності, не звільняє адміністративний суд від обов’язку ухвалити справедливе  судове рішення. Але презумпція вини позбавляє адміністративний суд необхідності перевіряти повідомлені позивачем обставини, якщо вони не викликають обґрунтованого сумніву. Позивач не зобов’язаний давати правову аргументацію своїх вимог. Однак, якщо позивач навів правове обґрунтування своїх вимог, суд не зв’язаний ним і самостійно дає правову оцінку обставинам у справі. Суд також вправі встановити відсутність причинного зв’язку між рішенням, дією, бездіяльністю суб’єкта владних повноважень і порушенням права, свободи чи інтересу позивача, оскільки суд не зв’язаний твердженням позивача про обумовленість порушення права діяльністю суб’єкта владних повноважень.

Принцип офіційності

Принцип офіційності в адміністративному судочинстві обумовлює ще одну особливість у процесі доказування. Адміністративний суд не є пасивним спостерігачем за тим, що подають особи, які беруть участь у справі, на обґрунтування своїх вимог. В адміністративному процесі позивачем, як правило, є особа, а значна частина доказового матеріалу знаходиться у відповідача – суб’єкта владних повноважень. Отож особа перебуває у гіршому становищі щодо можливості збору і подання доказів порівняно із суб’єктом владних повноважень. У зв’язку із цим, на суб’єкта владних повноважень покладено обов’язок подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. А суд, щоб правильно встановити фактичний бік справи, наділений повноваженнями як за клопотанням особи, яка бере участь у справі, так і з власної ініціативи збирати докази [Основи адміністративного судочинства в Україні. Навчальний посібник для юридичних факультетів та юридичних клінік. За заг. ред. Александрової Н.В., Куйбіди Р.О. – К.: Конус – Ю, 2006. – С. 256].

Правила щодо належності та допустимості доказів, а також інститут забезпечення доказів в адміністративному та цивільному судочинстві не відрізняються. Хіба що в адміністративному судочинстві, виходячи з принципу офіційності, суд може забезпечити докази з власної ініціативи.

Здійснення дослідження проблем доказування в адміністративному судочинстві має сприяти створенню системи принципів, стандартів, методів, а також більш чіткому з’ясуванню специфіки доказування під час відправлення адміністративного судочинства для оптимізації цього процесу. А це, в свою чергу, не може не позначитися позитивно на якості правозастосування.