Вступні зауваги

Опублікована на шпальтах «ЮВУ» мною, П. Рабіновичем і В. Гончаровим стаття «Захист прав і правова допомога: проблеми конституційно-судової інтерпретації» (2013, № 13, с. 6-7) зумовила розгортання здорової дискусії. Безперечно, плюралізм поглядів на право, на соціальну роль юриста як фахівця у галузі права, на суспільне призначення адвоката тощо не дозволяє у вказаних стислих оглядах висвітлити всі проблеми означеної теми, яка актуалізувалася з огляду на питання, що перебувають зараз на розгляді Конституційного Суду України (далі – КСУ). Вказане зумовлює необхідність продовжити розпочату дискусію.

Шановний Ігор Головань у своїй статті «Фахівці і конкуренція…» (ЮВУ, 2013, № 17-18, с. 23) пише: «В усіх країнах, що їх ми звикли називати цивілізованими, здійснення юридичної практики регулюється, а до професіоналів, що надають юридичні послуги, пред’являються відповідні вимоги, часто дуже жорсткі. Проте нікому не спадає на думку заявити, що в США, Німеччині, Франції чи Великій Британії не забезпечено реалізацію права осіб на правову допомогу та вільний вибір захисника своїх прав».

З цим не можна не погодитися. І ні я, ні мої колеги-співавтори зазначеної вище статті так не заявляємо. Але згадка про означені держави і Велику Британію (в якій, до речі, юридичні професії Англії та Уельсу відрізняються від існуючих у Шотландії) аж ніяк не свідчить про те, що доступ до здійснення захисту та представництва у судах мають мати лише адвокати. Усувати з цього ринку всіх фахівців у галузі права без адвокатського статусу необґрунтовано ні Конституцією України, ні іншими актами чинного законодавства, ні рівнем розвитку вітчизняної адвокатури (це – проблема, яка заслуговує на окрему дискусію!), ні, врешті-решт, тим зарубіжним досвідом, про який згадував Ігор Головань.

Первинною, на мій погляд, є не проблема, з кого вільно вибирати захисника, а хто згідно з чинним законодавством держави взагалі може ним бути і як здійснюється підготовка фахівця у галузі права до практичної роботи.

Отож, звернемося до того зарубіжного досвіду, про який згадано у статті Ігоря Голованя.

Німеччина

У Німеччині система професійної підготовки юристів передбачає формування юристів-практиків. Для цього студенти навчаються праву у два етапи: після першого складається іспит для перевірки знань з найважливіших фахових дисциплін, і особі присвоюється кваліфікація «кандидат юриспруденції»; після другого – в екзаменаційному відомстві відповідної землі складається іспит, на якому демонструються набуті за час практики знання та навички, і за результатами якого випускник отримує можливість претендувати на зайняття посади судді. Після такого іспиту молодий фахівець у галузі права може обирати роботу прокурором, нотаріусом, адвокатом тощо.

Переважна більшість видів правової допомоги у Німеччині надається адвокатами, але процесуальне законодавство допускає, щоби будь-яку сторону на суді представляв доктор права, тобто особа, яка не має статусу адвоката, але має науковий ступінь і викладає у правничій школі. Таким чином, фахівці у галузі права, які не є адвокатами, можуть у Німеччині надавати правову допомогу у судах. І навряд чи німецькі адвокати мають хоч якісь підстави для того, щоби стверджувати, що доктори права не можуть з ними належно конкурувати на ринку аналогічних послуг…

Близька до німецької модель, як видається, могла би бути запроваджена і в Україні. Вища кваліфікація одного юриста порівняно з іншими може підтверджуватися не лише свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю, але, наприклад, дипломом, який засвідчує наявність наукового ступеню з юридичних наук. Тому було би певним цинізмом з боку адвокатів вважати, що їхні вузівські вчителі, які дали їм основу фахових знань і не мають адвокатського свідоцтва, є менш досвідченими та менш кваліфікованими, ніж ті, хто таке свідоцтво отримав, для того, щоби здійснювати захист або представництво у судах. Але для запровадження в Україні німецької моделі слід вносити відповідні зміни у чинне законодавство.

США

У США юридична освіта зовсім інакше побудована, ніж в Україні. Відтак, і правила допуску випускників університетів до юридичної професії теж суттєво відрізняються та залежать, насамперед, від штату.

Американський вуз, на відміну від українського, не атестує випускника як юриста. Університетський диплом про здобуття вищої юридичної освіти у США не дає права на «практику права» (practice of law), а для отримання відповідного дозволу (ліцензії) від суду чи асоціації юристів певної юрисдикції необхідно скласти кваліфікаційний іспит.

Як відомо, в Україні держава перевіряє готовність випускника-юриста до практичної роботи за фахом через систему так званих державних екзаменів. Якість такої перевірки – окрема проблема! Але якщо є підстави вважати цю перевірку неякісною, то середовищу юристів-практиків слід подбати про удосконалення системи контролю знань і перевірки кваліфікації молодих кадрів в юридичних вузах або про радикальну зміну системи такої перевірки, наприклад, на кшталт американської. У будь-якому разі ці завдання не можуть бути виконані професійним середовищем без внесення відповідних змін у законодавство. А пропоноване деякими фахівцями забезпечення подвійного – «державно-вузівського» та «кваліфікаційно-адвокатського» – контролю за допуском до приватної юридичної практики у судах – це нонсенс, причини якого криються, насамперед, у зневірі в спроможність держави забезпечувати якісну підготовку молодих правників. Обговорення можливості обмеження прав на захист і права на представництво у судах винятково колом осіб, які мають адвокатське свідоцтво, – апогей такої зневіри та яскраве вираження соціального запиту на реформування системи юридичної освіти. Однак такі зневіра та соціальний запит не можуть слугувати підставою для недопущення фахівців у галузі права, які не є адвокатами, до здійснення функцій захисту та представництва у судах хоча би тому, що, як пише Ігор Головань у згаданій статті, «адвокати, як і “просто юристи”, трапляються різні». А якщо би кваліфікаційний іспит для осіб, які виявили намір займатися адвокатською діяльністю, давав в Україні однозначне підтвердження високої якості підготовки претендента на «адвокатське свідоцтво», то не було би тверджень про різних адвокатів, як і про різних «просто юристів»…

Але повернуся до аналізу зарубіжного досвіду визначення захисників і представників у судах.

Франція

Упродовж 70-90 рр. ХХ ст. у Франції відбулося злиття низки юридичних професій в єдину професію адвоката.

Згідно з Декретом 1972 р. кандидат в адвокати має мати диплом ліцензіата за фахом, щонайменше, магістра права (зауважу, що французька екзаменаційна система, як і американська, не передбачає перевірки загального рівня підготовки молодого спеціаліста-правника до роботи на практиці після завершення навчання у вузі). Окрім виконання деяких інших умов, такий кандидат має скласти вступні іспити в одному з регіональних центрів професійної підготовки (Centre Regionaux de la Formation Professionelle d’Advocat, CRFPA), які працюють під егідою адвокатури та вищої школи, провчитися там, засвоїти теоретичний курс, скласти іспити та пройти практичне стажування. Тільки після цього особа може бути внесена у відповідний реєстр (List Stage).

Означений досвід Франції навряд чи є показовим при вирішенні в Україні питання про те, чи обмежувати доступ до суду фахівців у галузі права, які не є адвокатами. По-перше, тому що адвокатура Франції й України мають різну історію. По-друге, французька адвокатура характеризується високим рівнем самоорганізації (чого не скажеш про Україну навіть у контексті нещодавніх подій, зокрема, щодо обрання керівництва ВККА). І, по-третє, тому що Франція не мала такої офіційної інтерпретації положень її Конституції, яке дав КСУ у рішенні в справі про право вільного вибору захисника.

Англія

І, нарешті, дещо про роботу юристів у судах Англії. Для надання правової допомоги та представництва у судах Англії особа має бути соліситором (solicitor) або баристером (barrister). Для того, щоби стати соліситором, кандидат повинен мати кваліфікацію бакалавра права (LLB) або бакалавра з будь-яких інших наук і засвоєний інтенсивний курс права (GDL), а також в обох випадках пройти навчання юридичної практики (LPC), скласти «Solicitor Final Exam» та мати практику в юридичній фірмі (training contract). Також можливо отримати статус соліситора без вузівської підготовки, будучи співробітником Інституту судових виконавців (FILEX), маючи відповідний практичний досвід і пройшовши навчання за програмою LPC.

Вимоги до баристерів дещо інші, ніж до соліситорів: вища освіта (якщо відсутня юридична, то кандидат має прослухати інтенсивний курс з фахових дисциплін для підготовки до «Common Professional Exam» (CPE)); досвід роботи в одній з юридичних корпорацій (Honourable Society), складений кваліфікаційний іспит.

Традиційно соліситор не мав права виступати в Апеляційному (Court of Appeal) та у Верховному (Supreme Court) судах Англії. Проте зараз за умови складання відповідного тесту будь-який соліситор може виступати у всіх судах на рівні з баристерами. Поступово різниця між вказаними двома групами юристів дедалі більше стирається (так відбулося свого часу у Франції, де теж була «градація» адвокатів).

До слова, пан Головань апелює до законодавчих переваг адвокатів, головною з яких він називає захист адвокатської таємниці, сувору конфіденційність комунікацій адвоката та клієнта («attorney-client privilege»). Однак у світі є приклади того, що вказана «перевага» стосується не лише адвокатів, але й інших юристів. Показовим у цьому плані є відповідний досвід Англії, в якій забезпечується право на таємницю юридичної консультації («legal advice privilege») незалежно від того, хто її надає – адвокат або інший юрист, у тому числі юрист-працівник підприємства.

Відтак, питання про те, які переваги статусу адвоката порівняно зі статусом фахівця у галузі права, не може вирішуватися безвідносно до норм законодавства, яке може змінюватися та надавати «привілей» таємниці відносин з клієнтом не тільки адвокатові. І у контексті проблеми, яку ми обговорюємо, можливо, в Україні на законодавчому рівні доцільніше, ніж обмежувати здійснення захисту та представництва у судах колом адвокатів, розширити дію «legal advice privilege» на всіх фахівців у галузі права, які надають правову допомогу, незалежно від того, чи є вони самозайнятими особами, чи працівниками у будь-яких організаціях. Такий підхід слугував би кращим захистом інтересів клієнта, ніж збереження «таємниці консультування» лише у відносинах клієнтів з адвокатами.

Деякі висновки

Видається, що проаналізований зарубіжний досвід свідчить про те, що проблема визначення суб’єктів прав на здійснення захисту та представництва у судах залежить, насамперед, від специфіки організації системи юридичної освіти й оцінювання кваліфікації фахівців у галузі права, особливостей визнання їхньої професійної «придатності» до практичної роботи.

Відтак, наведення ладу в українській юридичній практиці здійснення захисту та представництва у судах слід розпочинати не з обмеження кола фахівців у галузі права, які матимуть право надавати вказану правову допомогу, а з удосконалення підготовки цих фахівців і реформування системи визначення їхньої «профпридатності». В іншому разі виглядає так, що держава і надалі намагається «лікувати» деякі симптоми «захворювання» вітчизняної юридичної практики, залишаючи сам організм «хворим», хоча поки що, можливо, не смертельно…

Дмитро Гудима

кандидат юридичних наук, адвокат,

старший науковий співробітник

Львівської лабораторії прав людини

і громадянина НДІ державного будівництва

та місцевого самоврядування НАПрН України