Підстави для порушення справи про банкрутство

Законодавець вирішує проблему застосування норм щодо банкрутства банків, відсилаючи до спеціальних норм Закону України “Про банки та банківську діяльність”. Але він посилається на такі норми, які обмежено регулюють процедуру, залишаючи при цьому неможливим застосування загальних норм Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Таким чином, на межі банківського законодавства та законодавства про банкрутство фактично створюється окремий інститут неплатоспроможності банків, а суперечливий його механізм породжує низку проблем.

 Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” визначає неплатоспроможність як неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов’язання перед кредиторами після настання встановленого строку їх сплати та виділяє наступні підстави порушення страви про банкрутство:

– безспірність вимог (ст.1).

– грошовий характер зобов’язань (ст.1).

– мінімальний розмір вимог (абз. 3 ч.7 ст.7).

– термін прострочення виконання зобов’язань (ч. 3 ст.6).

Особливий характер розміру вимог

Відповідно до абз. 3 ч.7 ст.7 Закону мінімальний розмір вимог має перевищувати 300 мінімальних заробітних плат. Така норма не суперечить Закону України “Про банки та банківську діяльність”, оскільки в цьому Законі мінімальний розмір вимог не зазначено. А тому вказаний розмір вимог теоретично може мати місце і під час звернення кредиторів до суду щодо порушення справи про банкрутство банку.

Аналіз російського законодавства про банкрутство доводить те, що розмір грошової вимоги, як підстави для порушення справи про банкрутство банків, відрізняється від розміру в загальній процедурі банкрутства. Відповідно до ч. 2 ст. 6 федерального закону Російської Федерації “Про неспроможність (банкрутство)” мінімальний розмір вимог до юридичної особи має становити не менше 100 000 рублів. А у ст. 36 федерального закону Російської Федерації “Про неспроможність (банкрутство) кредитних організацій” встановлено мінімальний розмір грошової вимоги у 1 000 мінімальних розмірів оплати праці, тобто 4 330 000 рублів станом на 1 січня 2009 року. Отже, грошова вимога до банку має бути значно більшою, ніж до звичайних суб’єктів господарювання. Українське законодавство лише ототожнює такі розміри. На думку автора, на цій підставі можна стверджувати про необхідність введення чіткого розміру вимог для порушення справи про банкрутство банків.

Термін прострочення виконання зобов’язань

Аналогічною ситуація є і щодо терміну прострочення зобов’язань. На нашу думку, термін у три місяці, як це передбачено Законом про банкрутство, є великим щодо банківських зобов’язань, враховуючи суспільну потребу в їх оперативності. Для порівняння ст. 36 федерального закону Російської Федерації “Про неспроможність (банкрутство) кредитних організацій” встановлює строк в 1 місяць.

Порушення справи про банкрутство банку.

Згідно з ч. 2 ст. 88 Закону України “Про банки та банківську діяльність” кредитори спочатку повинні звернутися до Національного банку України із заявою про ліквідацію банку. Якщо протягом одного місяця з дня направлення заяви вони не отримують відповідь, лише тоді мають право звернутися до суду. Таке положення Закону, на наш погляд, суперечить Конституції України, оскільки обов’язковою передумовою звернення до суду є попереднє звернення до Національного банку.

Визначальна роль Національного банку та формальна роль суду підтверджується і тим, що суд все одно зобов’язаний отримати від Національного банку висновок про доцільність ліквідації банку або рішення про відкликання ліцензії та ініціювання процедури ліквідації. На думку автора, відкликання банківської ліцензії є фактичним визнанням Національним банком України комерційного банку неплатоспроможним.

Відповідно до ч. 5 ст. 88 Закону України “Про банки та банківську діяльність” отримання судом негативного висновку є підставою залишення заяви без розгляду. Відсутність відповіді Національного банку на звернення кредиторів також свідчитиме про надання негативного висновку суду. Очевидною є залежність суду, який за Конституцією України є самостійною та незалежною гілкою влади, від центрального банку держави.

Враховуючи те, що кредитори визначити ознаки неплатоспроможності не мають реальної можливості, а за аналогію норми Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” застосувати практично неможливо, оскільки Національний банк через відсутність чіткого розміру вимоги завжди може надати негативний висновок, то право кредиторів відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 88 Закону України “Про банки та банківську діяльність” фактично носить декларативний характер.

Проте зміст ст. 88 Закону свідчить про те, що законодавцем було зроблено логіко-процесуальну помилку. Право на звернення до суду із заявою про визнання банка неплатоспроможним та його ліквідацію мають кредитори та Національний банк. Відповідно до ч.7 ст. 88 Закону України “Про банки та банківську діяльність” справа може бути порушена виключно після відкликання ліцензії, а ч. 4 цієї ж статті передбачає обов’язок судді при підготовці справи до розгляду отримати висновок Національного банку про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора. Отже, логічна помилка в побудові статті є очевидною: суд не може порушити справу без відкликання ліцензії, але в той же час суд повинен зробити запит щодо доцільності відкликання банківської ліцензії вже після порушення справи. (Джунь В. Вопросы применения законодательства о ликвидации коммерческих банков // Юридическая практика. — 2003. № 43 (305) — С. 12.)

Процедура ліквідації банку. Світова практика щодо провадження справ про банкрутство банків йде двома шляхами — адміністративним та судовим. Основним критерієм поділу є суб’єкт, на якого покладено обов’язок щодо визнання банка неплатоспроможним. В одному випадку це може бути центральний банк країни або інший суб’єкт, що здійснює ліцензування банків, а в іншому — суд. На думку автора, Закон України “Про банки та банківську діяльність” визначає адміністративну процедуру. Федеральний закон Російської Федерації “Про неспроможність (банкрутство) кредитних організацій” встановлює, що справи про банкротство розглядаються арбітражним судом. Порівняльний аналіз українського та російського законів показує, що перевага адміністративного методу в українському законодавстві пов’язана із відсутністю чітко визначенихc підстав для порушення справи господарським судом.

Роль суду у відносинах неспроможності

Аналіз Закону України “Про банки та банківську діяльність” свідчить про те, що особливість ліквідації банку в разі його неплатоспроможності полягає у порушенні справи про визнання банку неплатоспроможним.

Роль суду у відносинах неспроможності комерційного банку законодавець суттєво обмежив. Так, відповідно до ч.10 ст. 88 Закону України “Про банки та банківську діяльність” єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок Національного банку щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування процедури ліквідації з боку Національного банку України вимогам цього Закону.

Відкликання банківських ліцензій

Закон України “Про банки та банківську діяльність” у ст. 20 та ч.2 ст. 73 передбачає перелік підстав, за якими Національний банк України має право або зобов’язаний відкликати банківську ліцензію. Особливість таких підстав полягає в тому, що вони свідчать про загрозу фінансового стану банку. Економіко-правове значення відкликання ліцензії у банка полягає передусім у тому, щоб відсторонити його органи управління, максимально зберегти майно, попередити незаконні дії, що можуть спричинити шкоду кредиторам. (Юлова Екатерина Сергеевна. Правовое регулирование несостоятельности (банкротства) кредитных организаций: Дис … кандидата юридических наук (12.00.03). ) / Российская государственная библиотека. — Москва, 2004. — 190 с.)

Правовий статус ліквідатора

Одночасно із винесенням постанови про відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації банку Національний банк України призначає ліквідатора та припиняє повноваження органів управління банком або тимчасового адміністратора.

Правовий статус ліквідатора банку, з одного боку, передбачає здійснення ним управлінських функцій щодо майна банку, з іншого боку — здійснення функцій щодо задоволення вимог кредиторів. При цьому ліквідатор діє як представник Національного банку України.

Зобов’язання кредиторів перед банком-банкрутом

Однією з проблем є те, що, на клієнтів-позичальників банку не покладається обов’язок здійснити виплату за зобов’язаннями, які у них виникли перед банком. Тому банк, посилаючись на п. 2 ч. 1 ст. 91 Закону України “Про банки та банківську діяльність”, буде чекати закінчення технологічного циклу активних операцій, оскільки це буде сприяти збільшенню ліквідаційної маси та належному виконанню своїх грошових зобов’язань. Враховуючи те, що кредити під купівлю нерухомості видавалися на 10, 15, 20 років, то таке затягування є проблемним для банку, оскільки це пов’язане із забезпеченням функціонування банку як юридичної особи, та одночасною забороною здійснення банківської діяльності через відсутність банківської ліцензії. Навряд чи банк буде чекати спливу цього строку. Законодавством України не передбачено механізми захисту прав позичальників, а фактично повне задоволення вимог кредиторів банку можливе лише після погашення дебіторської заборгованості банку.

Наступною проблемою, на наш погляд, є встановлені законом строки для проведення ліквідаційної процедури, які відповідно до ч. 13 ст. 88 Закону України “Про банки та банківську діяльність” становлять три роки з можливістю подовження ще на один рік. За умови недосконалого механізму процедури банкрутства банків, а також задоволення вимог кредиторів, такі строки є абсолютно нереальними. Яскравим прикладом є процедура ліквідації АК АПБ “Україна”, яка була розпочата 16 липня 2001 р., та виключено банк з Державного реєстру банків було 13 квітня 2009 року.

Отже, на сьогодні законодавство про банкрутство банків характеризується абсолютним порушенням прав кредиторів. Положення Закону України “Про банки та банківську діяльність” мають “мертвий” характер щодо ініціювання процедури ліквідації банку у разі його неплатоспроможності кредиторами. Нормативно-правове регулювання ініціювання кредиторами ліквідації банку має бути врегульоване шляхом внесення відповідних змін до Закону щодо визначення звернення кредиторів до суду, а також щодо чіткого визначення процедури та ролі Національного банку у цій процедурі. Більш того, є неприпустимим у країні з ринковою економікою та демократичним ладом абсолютне позбавлення кредиторів права на судовий захист.

Максим ЩУР,

студент 5 курсу факультету правничих наук

Національного університету “Києво-Могилянська академія”