10 грудня Україна відзначала День прав людини. Цього дня у 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини. Світ офіційно відзначає цю подію щорічно з 1950 року. Саме тоді Асамблея ООН прийняла резолюцію, запропонувавши в ній усім державам і зацікавленим організаціям визнати 10 грудня Міжнародним днем прав людини. Радянський Союз, як відомо, утримався при ухваленні цього документа.
Конституція незалежної України, прийнята Верховною Радою у 1996 році, відобразила всі норми, проголошені в Декларації, і зазначила, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. А в 1998 році в Україні вперше обрано Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Незмінно, 14 років поспіль, з 1998 по 2012 рік, цю посаду займала Ніна Іванівна Карпачова, яку Верховна Рада України тричі переобирала на цю посаду шляхом таємного голосування.
Пропонуємо поглянути на теперішній стан дотримання і захисту прав людини в нашій державі з висоти багаторічного досвіду Н.І. Карпачової на посаді першого українського Омбудсмана.
Ми маємо наполегливо впроваджувати європейські цінності
— Символічно, що наше інтерв’ю з Вами, Ніно Іванівно, відбувається у час Євромайдану. Знаю, Ви постійно спілкуєтесь з мітингарями, постраждалою молоддю та їх родинами. Але ж Ви могли б спостерігати за цією подією через екран телевізора…
— Поперше, я рішуче засуджую нелюдські дії влади – побиття молоді та студентів, які вийшли на Євромайдан відстоювати своє майбутнє і європейське майбутнє своєї країни.
Подруге, я не можу не бути там, де вирішується доля України, де зібралися люди, які мають свою громадянську позицію. Це природна моя потреба – бути завжди разом з людьми. У них є те, що нас усіх об’єднує: право бути почутими владою. До речі, в цьому році виповнюється 20 років Всесвітньому форуму з прав людини, який відбувся у Відні. Я мала честь у 1993 році брати в ньому участь. У той час я ще не була ні депутатом, ні уповноваженим з прав людини. Представляла громадськість. Тоді вперше молодь взяла участь у такому зібранні і виступила як окрема соціальна група. Це була перша спроба ввести молодь як активного суб’єкта політикоправових процесів, які відбувалися у світі. На цьому форумі була прийнята резолюція, що молодь навіть до 18 років має право голосу. Сьогодні, на мою думку, молодь України рішуче заявила, що вона є активним рушійним суб’єктом історичних перетворень в Україні. Це надбання України. Це її скарб. Молодь сьогодні вийшла на майдани за європейське майбутнє з людським обличчям. За майбутнє, де поважаються права людини, де поважається людська гідність.
Потретє, мій міжнародний досвід та багаторічний аналіз правозастосовчої практики в Україні підштовхує до таких висновків: у цивілізованих країнах нова влада міняється зі старою посадами, а в Україні нова влада міняється зі старою —
нарами. Наочно я переконалася в цьому, коли відвідувала свого часу заарештованих Бориса Колеснікова, Євгена Кушнарьова, Івана Різака, а пізніше — Юлію Тимошенко, Юрія Луценка, Георгія Філіпчука та інших. До речі, камери Ю.Тимошенко і Б. Колеснікова в медичній частині СІЗО просто були навпроти одна одної. То хіба таку країну ми хочемо будувати?
— Як, на Вашу думку, вплине відстрочення підписання угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом на забезпечення прав і свобод людини в нашій країні?
— У відповідь на це давайте візьмемо кілька аспектів лише одного напрямку і простежимо за його розвитком.
У 1995 році ми стали членом Ради Європи, яка опікується правами людини. Проте зобов’язання, взяті Україною під час вступу, ми й досі не виконали у повному обсязі. І через те, що ми ще їх не виконали досі, Україна перебуває в головній європейській організації з прав людини під постійним моніторингом. Це є серйозна пересторога. Ми не виконали те, що сьогодні в усіх на вустах — досі не реформували органи прокуратури. Є й інші позиції, які ми маємо доопрацювати.
Я наголошувала про необхідність прийняття оновленого закону про адвокатуру ще 10 років. Зараз мене надзвичайно бентежить те, що адвокатура, попри всі зусилля і прийняття нового закону, почала втрачати свою незалежність через посилення впливу на неї виконавчої гілки влади. Пам’ятаєте, у часи СРСР, адвокатські об’єднання були першими справжніми незалежними об’єднаннями. Кооперативи з’являться пізніше. Адвокати були першою громадською організацією, незалежним професійним об’єднанням. Зараз же самі адвокати починають піднімати свій голос через обмеження їхніх професійних прав.
Так само, як і судова гілка влади, яка потрапила в залежність від виконавчої гілки влади. Це є серйозною небезпекою на шляху захисту прав людини.
Свого часу ми записали в Конституції України унікальну річ. Як народному депутату України мені випала честь брати участь у її розробці та прийнятті. Конституція України передбачає, що будьякі правовідносини підлягають судовому розгляду. Раніше у Конституції не було такої норми. Отже, суди мають безмежну владу на будьякі правовідносини у нашому житті: державному, суспільному, особистому.
Ми почали створювати нові ланки у судовій системі, такі, як Вищий спеціалізований суд у цивільних і кримінальних справах. Почали зміцнювати адміністративну юстицію і створили Вищий адміністративний суд. Я до цього була особисто причетна. У публічноправових відносинах саме адміністративні суди мають захищати людину від свавілля влади, як це і передбачено європейськими стандартами. Саме таку модель в Україні ми почали запроваджувати. Але, насправді, адміністративна юстиція, на превеликий жаль, сьогодні долучилася здебільшого до захисту інтересів прав органів влади та її посадових осіб, а не людини. Навіть коли народних обранців позбавляють мандата народного депутата України через рік після того, як люди делегували їм своє право — це просто правовий нонсенс. А скільки є прикладів боротьби простих людей з владою там, де між ними є конфлікт.
Ми тількино породили адміністративну юстицію, а вона вже породила нам системну проблему, яку тепер маємо долати.
Ми покладали величезні надії на Вищий спецiалiзований суд України з розгляду цивiльних i кримiнальних справ. Показовий приклад у справі експрем’єрміністра Юлії Тимошенко. Після того, як стали очевидними процесуальні порушення під час судового розгляду справи, я сподівалась, що саме цей новий спеціалізований суд прийме об’єктивне, правове рішення стосовно її порушених прав. Як людина, яка займалася і продовжує займатися захистом прав людини, намагаюся привернути увагу до системних проблем через подібні резонансні справи. Питання Тимошенко лежить якраз у цій площині: право на справедливий судовий розгляд — 6 стаття Європейської конвенції з прав людини. Це, до речі, одна із статей Європейської конвенції, щодо порушення якої, здебільшого, звертаються громадяни нашої держави до Європейського суду з прав людини.
Для мене дуже важливо, попри суперечливу економічну складову євроінтеграції України, що ми маємо наполегливо впроваджувати європейські цінності, до яких належать, зокрема, і принципи верховенства права, поваги до людської гідності, до прав людини. Тому ми маємо побудувати нову політикоправову модель відносин в Україні на підґрунті цих цінностей. Відстрочення підписання угоди – це певною мірою відстрочення запровадження в наше життя базових європейських цінностей.
Хоча проблема нашої влади та правозастосовчої практики полягає здебільшого у нехтуванні навіть вже взятими на себе зобов’язаннями та міжнародними стандартами, так само, як і невиконання власної Конституції.
Не може виконавча гілка влади контролювати виконання рішень незалежної судової гілки влади. Це — нонсенс
— Що, на Ваш погляд, потрібно зробити, аби суди стали незалежними і могли повноцінно виконувати своє завдання?
— Щоб суди стали незалежними, і попередня влада, і теперішня намагалися вирішувати фінансову частину цієї
проблеми. Але ж не тільки в цьому полягає незалежність суддів. Це і правова культура, і мужність відстоювати свої професійні позиції. Суддям вкрай бракує цієї мужності. Щоб у нас була ефективна і дійсно незалежна судова гілка влади, необхідно її, на мою думку, реформувати через прямі вибори суддів населенням — це моя багаторічна позиція і я від неї не відмовляюся. Адже судді, які спираються своїм мандатом на підтримку громади, що їх обрала, будуть більш незалежними від тиску влади в прийнятті правових рішень.
Ще одна проблема: наші судді, на превеликий жаль, дуже мляво застосовують прецедентну практику Європейського суду з прав людини. А вона ж є частиною нашого національного законодавства після того, як у 1997 році ми ратифікували Європейську конвенцію з прав людини про захист прав людини і основоположних свобод. Я, взагалі, вважаю, що будьяке судове рішення у своїй, принаймні, мотивувальній частини має посилатися на конкретні прецеденти Європейського суду з прав людини з тих чи інших справ. Це дуже важливо. Бо такий підхід поступово піднімав би рівень правової культури щодо впровадження європейських стандартів у галузі прав людини не тільки судової гілки влади, а й
усього суспільства. Через неактивне застосування прецедентної практики Європейського суду Україна сьогодні займає третє місце, після Російської Федерації та Італії, за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини. І, безперечно, ми повинні взяти собі за правило виконувати рішення Європейського суду з прав людини. В Україні виконують лише 30 відсотків рішень власних національних судів. І лише 5 відсотків рішень Європейського суду виконано в повному обсязі — це констатація фактів.
Вважаю, що треба негайно відновлювати повноваження Верховного Суду України, які були забрані неприродним шляхом включно з правом громадян нашої держави на пряме звернення до цієї судової інстанції, про що зазначено у статті 6 Європейської конвенції з прав людини – право на справедливий судовий розгляд. Чому забрали пряме звернення громадян країни до Верховного Суду України?! Вже багато років виступаю за право громадян України на конституційну скаргу, яка б забезпечила можливість прямого звернення до Конституційного суду України. На сьогодні громадяни України мають право тільки на звернення щодо питань тлумачення…
— Чому, на Вашу думку, в Україні не виконують рішення судів?
— Проблема невиконання рішень судів існує в багатьох країнах світу. Але для нашої держави — це одна із системних проблем, яка стала хронічною. Причина тут багатовекторна. З одного боку — це пов’язано з економічною ситуацією, що унеможливлює виплати соціальних коштів, які держава страшенно заборгувала своїм громадянам: чорнобильцям, афганцям, дітям війни тощо.
Цю проблему не вирішують, на жаль, і зміни до закону про державні гарантії виконання рішень суду. Тому я неодноразово пропонувала розв’язувати її спільно з представниками громадських організацій, які представляють інтереси відповідних категорій населення.
І наступне. Щоб судові рішення виконувалися, я вважаю, потрібно повернути Державну виконавчу службу із підпорядкування Міністерства юстиції — судам. Не може виконавча гілка влади контролювати виконання рішень незалежної судової гілки влади. Це очевидний нонсенс. Необхідно повернути відповідальність тим, хто приймає рішення. Це забезпечить нерозривність судового процесу від моменту прийняття рішення –
до його повного виконання. Адже, коли суддя прийняв рішення, він контролює виконавців і несе за це відповідальність. А тепер його цієї відповідальності позбавили…
Питання права кожного на гідний рівень життя залишається одним з головних завдань для влади й дотепер
—Опікуючись правами людини на посаді Уповноваженого Верховної Ради України, Ви вносили подання Президенту про розробку концепції щодо запобігання тортур. Ви сподівалися на створення потужного національного превентивного механізму. І що?..
— Зважаючи на те, що застосування насильства і тортур в Україні є однією з болючих системних проблем, я зверталася до владних структур в усі роки перебуваючи на посаді Омбудсмана із пропозицією щодо створення Національного превентивного механізму, незалежного ані від виконавчої гілки влади,
ані від судової. Я вносила своє подання ще Президенту Ющенку щодо необхідності ратифікації факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань. Україна цей протокол ратифікувала. Саме цей документ і вимагає створення у державахучасницях превентивних механізмів щодо запобігання тортурам. І тепер відстоюю думку, що Україна повинна мати такий розгалужений превентивний механізм, який би складався з низки структурних сегментів, які б комплексно працювали на унеможливлювання застосування тортур. Тобто не йти за фактом – коли до людини застосували насильство, жорстоко побили, принизили її людську гідність, або людина стала інвалідом чи її позбавили життя в наслідок застосування насильства і тортур, – головне, працювати на випередження цієї системної для України проблеми.
З перших днів роботи інституції Омбудсмана України було створено елемент цього механізму. У Секретаріаті Уповноваженого був спеціальний підрозділ, який опікувався цими проблемами. Для мене, як Омбудсмана, взагалі не було закритих питань, які стосувалися порушення прав людини, в тому числі і застосування тортур.
Важливо створити такі незалежні механізми, які мають не лише нашу, суто українську, інституційну пам’ять, але і спираються на найкращий досвід, закладений у європейській та світовій практиці. Наразі є унікальна можливість скористатися моментом, коли відбуваються реформи органів прокуратури, судової гілки влади. За рахунок перерозподілу ресурсів і функцій, створити –
такий національний превентивний механізм. Для цього потрібна лише політична воля.
На мою думку, такий орган мав би зосередитись передусім на превентивних заходах щодо запобігання тортурам, а також питаннях відшкодування шкоди, завданої жертвам таких злочинів, комплексного розслідування системних порушень прав затриманих, в’язнів, хворих у психіатричних лікарнях, осіб, які перебувають у центрах для нелегальних мігрантів, біженців тощо. Важливо також вживати заходів з припинення практики безкарності працівників правоохоронних органів за скоєння таких злочинів, організовувати відповідні просвітницькі заходи, навчання, тренінги правоохоронців.
На сьогодні залишається і нагальна потреба в створенні Державного бюро розслідувань скарг на дії працівників правоохоронних органів. До речі, наш новий КПК передбачає створення такого бюро. Але на це відведено цілих 5 років. У Кримінальному кодексі певний час була норма статті 127 про відповідальність правоохоронців за скоєння злочинів. Свого часу ми разом з народними депутатами цього домоглися. Проте з часом цю норму з документа тихенько прибрали. А вона якраз і відповідала вимогам Конвенції ООН проти катувань та Факультативного протоколу до неї.
У цьому контексті дуже важливо, що у новому КПК, зрештою, визначено – зізнання, які були добуті злочинним шляхом, тобто через тортури і насильство, не можуть бути прийняті судом як докази. Тепер найголовніше – застосувати це в правоохоронній і судовій практиці.
— Ваше перше подання на посаді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини до новообраного тоді Президента Віктора Януковича стосувалося проблем боротьби з бідністю як найбрутальнішої форми порушення прав людини в Україні. Як Ви оцінюєте результати цього подання тепер?
— У дев’яностих роках влада вперто не хотіла визнавати наявність в Україні такого явища, як бідність. Але позиція першого Омбудсмана була почута Президентом Леонідом Кучмою і урядом було розроблено першу державну програму подолання бідності в Україні. Проте ця програма не досягла своєї мети. Тому в 2010 році перше подання новообраному Президенту Віктору Януковичу було спрямоване саме на ці питання.
У поданні, зокрема, наголошувалося на необхідності розроблення нової стратегії подолання бідності в Україні. Було також привернуто увагу Президента до того, що до бідних себе відносять сімдесят відсотків населення України, а близько третини населення існує за межею бідності, і що нова стратегія мала б базуватися на зменшенні катастрофічної прірви між бідними і багатими. Зокрема, зазначалося в поданні, цього можна досягти лише через забезпечення права справедливого доступу кожного до національного багатства України, до національних ресурсів. Глава держави видав один з перших своїх указів про невідкладні заходи подолання бідності, і Кабінету Міністрів було доручено за участю Національної академії наук України розробити загальнонаціональну програму подолання бідності на найближчі 5 років —
до 2015 року.
Сьогодні, на відстані часу, можу вам сказати, що, дійсно, певною мірою намагалися підвищити рівень зарплат, збільшили за цей час показники прожиткового мінімуму, здійснювали заходи з підвищення пенсій тощо. Але дії влади в цьому напрямку катастрофічно відстають від життя. За останніми даними дослідницьких організацій, 5 відсотків працюючих отримують зарплату менше прожиткового мінімуму, а половина працюючих може утримати на рівні прожиткового мінімуму лише себе і одну дитину. Тому в Україні продовжує залишатися таке ганебне явище, як бідність працюючого, наголошую, працюючого населення.
Моя остання щорічна доповідь, яку я представила у 2012 році, наводить такі дані: у стані гострого відторгнення, а це означає, що люди не мають можливості повною мірою брати участь у суспільному житті через свою бідність, відсутність базових знань і можливостей або в результаті дискримінації, перебуває 37,7% домогосподарств України. У 2,2 разу вищими від середніх показників є ризики соціального відторгнення для багатодітних сімей і пенсіонерів. А якщо до України застосовувати межу бідності, визначену для країн Центральної та Східної Європи (гривневий еквівалент $17 за паритетом купівельної спроможності, розрахованої Світовим банком), то бідність у нашій державі сягає близько 80%. Тому подобається це комусь з можновладців чи ні, але вирішення цієї проблеми слід розглядати в розрізі забезпечення національної безпеки України.
За підрахунками вчених, для задоволення потреб сучасної людини необхідно 35 тисяч доларів щороку або понад 20 тисяч гривень щомісяця.
І це так само було б гарантією стабільності всього суспільства, тобто ми можемо сьогодні з вами уявити, який шлях треба пройти, щоб українці почувалися гідно. Тому питання права кожного на гідний рівень життя залишається одним з головних завдань для влади й дотепер.
Нам ще треба навчитися жити за нашою Конституцією
— Якби Вам довелося робити подання Президентові тепер, про що б воно було?
— Я б продовжувала ставити питання про необхідність подолання бідності як стратегічного курсу держави. Адже через бідність унеможливлюється реалізація усіх інших прав людини, принижується людська гідність.
Подруге, — болюча проблема доступ кожної людини до національних багатств нашої країни. Яскравою ілюстрацією цього питання є тема відпочинку біля моря. Вірніше — неможливість здійснити це для простих родин. Я сама кримчанка і добре знаю: на пляжі Криму вже ніхто просто потрапити не може. Вони відгороджені кілометровими парканами. Хто був у Латинській Америці у таких країнах, як Бразилія, Аргентина, Венесуела, не кажу вже про Європу, той бачив, що там неможливо навіть уявити, щоб стояли такі паркани. Бо є межа, яку ніхто не має права переступити, оскільки національні багатства мають бути доступні кожному.
Звичайно, актуальним є питання, пов’язані із захистом прав дітейсиріт, зокрема, під час усиновлення, в тому числі – іноземцями. Оскільки в Україні продовжується прихований продаж сиріт за кордон, який влада вперто намагається легалізувати через приєднання до так званої Гаазької конвенції з міждержавного усиновлення, замість того, щоб жорстко врегулювати процес міждержавного усиновлення двосторонніми угодами із закріпленням пріоритету найкращого забезпечення прав дитини. Залишаюсь послідовним прибічником пріоритету національного усиновлення і допускаю іноземне — як виняток.
У цьому році я зверталася з двома відкритими листами до Президента України. Одне із звернень стосувалося якраз теми захисту прав дітейсиріт, а друге – вибіркового правосуддя.
— Перебуваючи на посту Омбудсмана, Ви вбачали забезпечення прав українських трудових мігрантів одним із пріоритетів зовнішньої політики нашої держави. Це питання є й тепер актуальним?
— І це питання теж залишається проблемним та системним. Свого часу я добилася ратифікації Європейської конвенції про правовий статус трудящих мігрантів, а також вже понад десять років вимагаю і вимагала б зараз необхідності ратифікувати Міжнародну конвенцію про захист прав всіх трудящихмігрантів та членів їх сімей. Цей документ має унікальний механізм захисту прав не тільки легальних мігрантів, але й нелегальних, який приводить у відповідність права наших мігрантів за кордоном і іноземців, які приїхали працювати в Україну. Сьогодні у пошуках роботи за кордон виїхало 7 мільйонів наших співвітчизників. Стільки ж іноземців як трудові мігранти вже прибули до України. Нам свого часу вдалося добитися створення в Україні міграційної служби, але тепер потрібно домогтися, щоб вона була незалежною, не підпорядкованою МВС, із цивільним статусом, як того вимагають європейські стандарти.
— Якими досягненнями країни в частині забезпечення прав людини Ви можете пишатися сьогодні найбільше?
— Ми маємо, все ж таки, гідну Конституцію, яку прийняли у 1996 році. Другий розділ, на тему якого ми сьогодні ведемо розмову, стосується прав і свобод людини, абсолютно відповідає європейським стандартам. Проте нам ще треба навчитися жити за нашою Конституцією.
Але найбільшим досягненням сучасної України стає високе відчуття кожним своєї власної людської гідності попри всі негаразди, кризи та економічну скруту. Україна стає іншою. І я щаслива тим, що долею мені судилося долучитися до формування відчуття людської гідності як найвищої цінності. А тому і зараз залишаюсь в опозиції до будьяких порушень прав і свобод людини.
Розмовляла
Надія Заблоцька-Дроган, ЮВУ
