Денис Чернишов: «Рівень зрілості держави має показувати її ставлення до пенітенціарної системи»

Професійна кар’єра Дениса Чернишова на державному рівні розпочалася в якості заступника міністра юстиції — куратора пенітенціарної системи країни. Відбулося це несподівано й швидко. Господарство йому дісталося, м’яко кажучи, у важкому стані. Система виконання покарань та пробації весь останній час перебуває в реформуванні, при чому як на рівні законодавства, так і на рівні  окремої державної інституції. Тут траплялися непоодинокі випадки порушення режиму, що призводили, в тому числі, й до трагічних ситуацій. До того ж, держава не особливо поспішала назустріч працівникам органів та установ виконання покарань — низька заробітна плата, важкі умови праці, такі ж побутові умови, постійне невдоволення суспільства роботою слідчих ізоляторів та інших установ пенітенціарної системи. Д того ж, останні кілька десятків років не збудовано жодної сучасної установи, постійний переліміт із наповненням тих же вʼязниць засудженими. На сьогодні в установах виконання кримінальних покарань їх перебуває близько 56 тисяч ув’язнених. У самій же системі зайняті близько 30 тисяч працівників. При тому її державне фінансування далеке навіть  від мінімально необхідного. Ці декілька сотень мільйонів гривень —  надто мало як для сучасного цивілізованого утримання людей, які мають певні права, статус, майбутнє. Про це та інші проблеми вітчизняної пенітенціарної системи ведемо мову із заступником міністра юстиції України Денисом ЧЕРНИШОВИМ.

– Денисе Вікторовичу, свого часу Ви заявили, що Ваша місія на цій посаді полягає в тому, щоб зробити систему виконання покарань більш людяною і відкритою. У чому Ви бачите сенс такого твердження, адже тюрма це, ніби, не місце для того, аби бути добрим і усміхненим?

– Зрозуміло, що це не місце для посмішок чи легкого життя.  Але й у місцях виконання покарань життя людини продовжується. Воно дуже різнобарвне, хоча тут, дещо інші його кольори. Ми ж інколи й не розуміємо, що для деяких людей життя на свободі було ще гіршим ніж у місцях позбавлення волі. Надто різною є психологія людини. І як що ми завжди будемо суворі й похмурі,  то як зуміємо дати надію увʼязненим на краще життя. Тому й намагаємося і в цій життєвій ситуації бути усміхненими, не  зосереджуватися виключно на чомусь поганому чи негативному.

—  А скільки установ, які перебувають у Вашому підпорядкуванні, можна назвати нормально функціонуючими, із більш менш прийнятними умовами утримання  засуджених?

–  На сьогодні серед наших установ, а їх більше ста, не менше ніж у двадцяти умови утримання нормальні. Звісно, що це замало, але ми намагаємося робити все, аби їх стало якомога більше.

– Останнім часом було звільнено декілька осіб, які були засуджені до довічного позбавлення волі. Серед них, зокрема й Любов Кушинська. Ця подія набула резонансу як із позитивного, так і з негативного боку. Розкажіть, будь-ласка, що на самому ділі  відбулося?   

• Якщо конкретно про Кушинську, то вона де-факто відсиділа більше 20 років. Разом із тим зазначу, що на сьогодні немає опції перегляду вироку осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, окрім помилування. Більше того, якщо людина не визнала своєї провини, вона не може й клопотати про помилування. І  в даному випадку Любов Кушинська не клопотала за себе, бо вона не визнала своєї провини. Над її справою працювали відомі адвокати, народні депутати, залучали поліграфологів тощо.  Скажу лише одне: в цій справі немає зацікавлених людей. Так, керівник установи виконання покарань, де вона знаходилася, пояснював, що вона людина    не свята, в чомусь винна, але він був упевнений, що не в тому, за що була покарана.  Тому в цілому відбулася ця гуманна подія, мабуть, одна з перших у цьому сенсі.

– Давайте будемо відверті, сьогодні умови тримання увʼязнених в Україні в більшості випадків, що Ви й самі підтвердили, далекі від нормальних, я не кажу вже про європейські стандарти. Держава має намір зробити хоча б якісь зрушення у бік забезпечення більш цивілізованих умов утримання засуджених? Мова про будівництво хоча б однієї установи, виховної колонії чи слідчого ізолятора сучасного типу. Свого часу міністр юстиції Павло Петренко озвучив плани Мінʼюсту перенести те ж Лук’янівське СІЗО за межі Києва. Це  — слова, чи щось уже робиться в цьому плані?

–  У нас, з точки зору історичної, споруди, в яких засуджені відбувають покарання, лишилися з часів середньовіччя, а вони використовуються з метою ізоляції людини від суспільства. Так, Львівське СІЗО збудовано у 1614 році. Вісім установ виконання покарань знаходяться в монастирях, так практикувалося в СРСР. Тобто ми далеко від Радянського Союзу ще не відійшли, разом із тим це й неповага до віруючих. Тому вкрай важливо будувати нові цивілізовані заклади виконання покарань. По-перше, це слідчі ізолятори. Вони найдавніші й тут знаходяться люди, які законно не є злочинцями, оскільки щодо них триває слідство.  По-друге, якщо ми рухаємося до цивілізованого світу, то й відповідним чином потрібно вирішувати важливу справу з перебудови системи виконання покарань. Раніше, за попередніх часів, усе населення країни поділялося на цивільне, військове і тюремне. Нині, якщо дбаємо про дві перші категорії, то не треба забувати й про третю, тобто про засуджених людей. Загалом же рівень зрілості держави має показувати її ставлення до в’язниці. Це — класичний вираз французьких просвітителів. У згаданому Лук’янівському СІЗО 60 відсотків людей, які там утримуються, ще не є винними.  І тримати їх у нелюдських умовах не просто ганебно, це й злочинно, якщо чесно. При тому треба памʼятати, що в таких же умовах працює й персонал пенітенціарної системи. За останній роки ми неодноразово зверталися до Мінфіну щодо збільшення фінансування системи, зокрема через Прем’єр-міністра, РНБО, ГПУ, але поки не зрушили цю справу з місця. Хоча є рішення ЄСПЛ, щодо яких країна має сплачувати компенсації потерпілій людині. І якщо порахувати суму державних компенсацій, то це чималі гроші, які цілком можна направити на будівництво нових установ виконання покарань. Зрештою, мова йде і про імідж країни. Але поки що ці наші намагання не отримали підтримки з боку державних керманичів.

—  Що робить кримінально-виконавча служба для того, аби політика держави в цій царині була в межах дотримання прав людини, в межах здорового глузду? Адже під стінами установ з виконання покарань нерідко відбуваються демонстрації, а в самих цих стінах – порушення прав людини, чи не так? 

• Я не заперечую цих фактів. Хоча тут треба розуміти, яка мета подібних так званих протестів? В нас є багато об’єднань, які захищають права ув’язнених, але я не можу пригадати хоча б одне таке громадське формування, яке б захищало права потерпілих від злочинів. І потім, будь-який протест або будь-яку подію, що має місце в системі виконання покарань, не можна виривати з контексту. Пенітенціарна система — це частина суспільства зі своїми проблемами та бідами. І якщо нам закидають, що в нас, за стінами, стільки-то людей загинуло або померло, то постає питання: невже на волі люди не вмирають, не гинуть, не хворіють?  

– Давайте перейдемо до питання про пробацію. Термін пробація не зустрічається в Кримінальному кодексі України, тобто це не є кримінальне покарання. Але, тим не менше, на сьогодні керована Вами служба переймається цим інститутом дуже активно. Чи немає тут якоїсь суперечності в тому, що до компетенції служби з виконання кримінальних покарань входить питання пробації, яке таким не є?

• Жодного протиріччя тут немає. Людина отримала вирок суду, за яким вона має бути піддана системі впливу у вигляді пробації, тобто не в умовах ізоляції, а в умовах постійного звʼязку із суспільством, рідними, оточенням, але під певним контролем служби з питань пробації. Є ж різні види покарання. І функції цієї служби досить широкі. Якщо особа не перебуває на обліку в службі зайнятості, то ми обов’язково ставимо її на такий облік. Це стосується й отримання  професії. Загалом на сьогодні робота із засудженими наповнилася новим змістом і суттєво змінилася. Якщо, скажімо, зробити порівняння державних витрат на пробацію й на організацію процесу позбавлення волі, то різниця складає один до десяти. Такою ж, до речі, є і європейська статистика.

Отже, одна гривня на пробацію і десять на утримання засудженого в умовах ізоляції. Для нашої держави це досить вигідно і з економічної точки зору. На сьогодні вже складено понад двадцять тисяч пробаційних програм.  Офіцер пробації ретельно вивчає справу, складає предметну характеристику й надає відповідні пропозиції щодо врахування цієї характеристики при прийнятті відповідних рішень.  І є вже практика, яка говорить про те, що понад вісімдесят відсотків рекомендацій служби пробації співпадають із рішенням суду. Тож рівень якості цієї служби є достатньо високий. І сьогодні можна говорити, що служба пробації є помічником для суду в прийнятті ним рішень щодо певної підсудної особи. З іншого боку, застосування пробації дозволяє відійти від системи таврування людини як «зека».

Є ще одне питання, яке ми лише зараз починаємо вивчати, йдеться про вимір рецидиву серед засуджених. В Україні наразі немає бази даних усіх засуджених. За радянських часів вона, можливо, була, але зараз її немає. Потрібно створювати її по-новому, на новій електронно-інформаційній основі. І в минулому році ми переконали Кабмін щодо виділення грошей на створення такої бази. Адже рівень рецидиву — це своєрідна оцінка якості роботи пенітенціарної системи.        

– Й останнє питання. Воно стосується рішення КСУ щодо слідства в пенітенціарній системі. Як Ви ставитеся до цього рішення?

– Це не зовсім мій пріоритет, оскільки саме  питання виникло ще до моєї, так би мовити, каденції. Цей різновид слідства не запрацював, адже потрібно було призначити процесуальних керівників, а їх не призначили. Тож сказати, що таке слідство працювало, але ефекту від нього не було, не можна. До того ж, ми не створюємо законодавство або правові норми, ми їх виконуємо. На роботі я виконую правові рішення і закони, чого й вимагаю від підлеглих.

• Дякуємо за відверті та цікаві відповіді.