Ми, українці, в своїй більшості є оптимістами. Й можемо робити досить успішне моделювання подій 2025-го. Питання лише в тому, наскільки реалістичним і до якої межі позитивним може бути сценарій нового року для України? Як то кажуть, варіантів кілька – від поганого і проблемного до позитивного.
Хоча на сьогодні ніхто, певне, не знає, що буде завтра. Реально це важко передбачити, можна лише змоделювати сценарії на основі наявних факторів і трендів та оцінити наслідки. Але як його, майбутнє, можна запрограмувати? Для цього треба мати реальні цілі, продуктивну стратегію, ресурси, механізми досягнення цілі, реально впливати на інших, стейкхолдеров, зокрема.
Це я веду до того, що політичний менеджмент країни, на моє переконання, на сьогодні не має якогось єдиного бачення виходу з кризи і війни, не окреслено довгострокових цілей і спільної відповіді на ідеологічне питання щодо того, яку країну ми разом будуємо. Є лише розрізнені документи з цього приводу. Про ЄС та НАТО як цілі навіть не варто говорити. Входження до Євросоюзу, як би ми до цього позитивно не ставилися, безумовно матиме численні негативні наслідки, як то деіндустріалізація промисловості, відтік людського капіталу, зміна звичного укладу життя, нові соціальні стандарти тощо. За великим рахунком Україна певний час буде своєрідним ресурсним центром для ЄС. При нашому бізнес-кліматі, монополізмі, 150-му місці в індексі економічних свобод, досі значній лояльності до корупції тощо, то хто скаже що нас очікують молочні береги в Європейському Союзі. Візьмемо за приклад досвід сусідів. Всі вони пройшли свій складний етап пристосування до життя в умовах ЄС. Хоча рівень проблем, стан економіки, загалом стартові умови були іншими.
Про НАТО, думаю, говорити зарано. До того ж, це буде частиною домовленостей про перемир’я та компромісу з росією.
Отже, практичних і реальних цілей Україна не має, як не має і єдиної, зрозумілої стратегії для їхнього досягнення. Але насторожує інше. Наша влада досі не виробила ефективної системи управління країною. Пострадянська модель базувалася на керівній ролі КПРС, яка канула в лету, але інструменти, інститути управління державою базуються на контролю всього і вся. Кожна президентська команда традиційно підминала під себе суди, правоохоронну систему, фінанси, економіку, підриємства були поділені за кланово-монополістичними розкладом. І в нас не працює як слід Конституція, у якій записано, що громадянин — головний бенефіціар країни, співвласник усіх надр, лісів, полів та річок, а також держкомпаній та інфраструктури. Але вартість 1/40-мільйонної частки в спільних активах ми й досі не знаємо. Чиновництво монопольно контролює ресурси, людей, а тепер ще й землі. Лише окремі інститути громадянського суспільства та деякі ЗМІ намагаються опонувати владі.
Ідемо далі. Склався системний конфлікт гілок влади.
