Коротка історія роману «Віднесені вітром»

Коротка історія «Віднесених вітром» у 50 пунктах

Цього року в одного з головних американських романів, «Віднесені вітром», подвійна річниця — 75 років тому, 16 серпня 1949 року, померла його авторка Маргарет Мітчелл, 85 років тому, 15 грудня 1939-го, відбулася прем’єра його екранізації. Роман, а слідом за ним і фільм виявилися важливими точками складання та перескладання американського суспільства — місцем з’ясування стосунків із патріархальним міфом, расовим питанням та історією країни. Ми розповідаємо, з чого почалися «Віднесені вітром», яке місце у романі займали дитячі спогади та травми, як сприйняли роман та фільм шанувальники Півдня та противники рабства і як із цією спадщиною обійшлися нащадки.

1
Спочатку була травма. Навесні 1926 25-річна Маргарет Мітчелл потрапила в аварію і пошкодила ногу. Відновлення було довгим і обмежило Мітчелл активністю: вона змушена була сидіти вдома і читала роман за романом. Через півроку її чоловік Джон Марш оголосив, що втомився носити книжки з бібліотеки і запропонував їй написати власну. Мітчелл взялася за роботу і написала трагічну повість «Ропа Кармаджин» про кохання білої дівчини із родини плантаторів та юнака змішаного походження. Дія відбувалася на Півдні епохи Реконструкції, коли рабство вже було скасовано, але щодо афроамериканців на Півдні діяли закони, що дискримінують. Мітчелл показала повість чоловікові, але його історія не вразила і він порадив їй подумати над іншим сюжетом. На початку 1927 року Маргарет Мітчелл почала писати роман про епоху Громадянської війни.

2
До аварії Мітчелл була відомою та трохи скандальною журналісткою. У 1922 році вона влаштувалась працювати в газету The Atlanta Journal. Першим проектом Мітчелл була серія статей про видатних жінок її рідного штату Джорджія: які билися у війні за незалежність США та у Громадянській війні, які займалися політикою та захистом прав. Інтерес до жіночої історії Мітчелл був не випадковим, її мати, Мейбл Мітчелл, була суфражисткою, головою Партії рівного виборчого права, і з дитинства водила дочку на збори та мітинги. Однак читачі The Atlanta Journal не поділяли захоплення Мітчелл перед жінками, які переступили патріархальні норми, і почали писати в газету гнівні листи, в яких звинувачували її в руйнуванні ніжного та жіночного образу жителів півдня. Від розповідей про жінок Мітчелл відмовилася, але все ж таки стала одним із провідних авторів газети і встигла написати до аварії 224 статті. Через травму, однак, їй довелося звільнитися.

3
Книги Мітчелл писала змалку. Перші літературні досліди Мітчелл почала в десять років, написавши кілька оповідань про кошенят і качок. Через два роки вона оголосила домашнім про створення видавництва Urchin Publishing Co., для якого писала пригодницькі книги, а також розповіді про ковбоїв та повість про Громадянську війну, що залишилася незакінченою. Перший великий закінчений твір Мітчелл написала у 16 ​​років. “Втрачений Лайсен” розповідав про любовні пригоди молодої місіонерки на острові в Тихому океані. Незважаючи на інтерес до літератури, Мітчелл не збиралася пов’язувати з нею життя та планувала займатися психіатрією. Після закінчення коледжу вона сподівалася поїхати до Європи слухати лекції Фрейда. Завадила виконанню цих планів епідемія іспанки. Від грипу померла мати Мітчелл, і їй довелося повернутись додому, щоб налагодити справи сім’ї.

4
«Віднесені вітром» почалися з кінця. Першою записаною пропозицією роману стала фраза: «Вона не зуміла зрозуміти жодного з двох чоловіків, яких любила, і тепер втратила обох». Навколо неї Мітчелл побудувала фінальну главу, в якій головна героїня, Скарлетт, розуміє, що байдужа до Ешлі Вілкс, в якого була закохана з дитинства, і любить свого чоловіка Ретта Батлера, Батлер ж, навпаки, оголошує Скарлетт, що йде від неї. Потім Мітчелл продовжила писати з другого розділу, розгортаючи сюжет від довоєнного життя до війни та повоєнних подій, а перший розділ був написаний в останню чергу. Спосіб роботи з сюжетом з кінця Мітчелл запозичила у авторів детективних та кримінальних історій ще під час роботи в The Atlanta Journal і саме так завжди писала свої статті, вважаючи це запорукою вдалого тексту.

5
Скарлет спочатку звали Пенсі. Під час роботи над романом його головну героїню, дочку заможних плантаторів-рабовласників О’Хара, кокетливу та заповзятливу південну красуню, звали Пенсі. Рішення перейменувати Пенсі на Скарлетт Мітчелл ухвалила вже перед самою публікацією — і власноручно переписувала ім’я у фінальній редакції (а воно зустрічається у тексті понад 2 тис. разів). Чому вона вирішила змінити ім’я, невідомо. Можливо, щоб пов’язати свою героїню, неконвенційну жительку півдня, що самостійно приймає рішення про своє життя, з іншою нетиповою літературною жителькою півдня, Естер Прін з культового роману Натаніеля Готорна «Алая буква» (в оригіналі «The Scarlet Letter»), відданої остракізму через рішення народити без чоловіка.
6
Маргарет Мітчелл була невисока думка про Скарлетт. Після виходу роману журналісти атакували письменницю питанням, чи писала вона Скарлетт із себе, Мітчелл довго уникала відповіді, але зрештою не витримала: «Скарлетт була повією, а я — ні». Втім, деякі риси життя Мітчелл її героїня все ж таки запозичила. Мітчелл була тричі заручена і двічі заміжня, Скарлетт була заміжня тричі і завжди укладала шлюб заради досягнення власних цілей. Овдовіла Скарлетт дала скандал на благодійному балі: все ще перебуваючи в жалобі, пішла танцювати кадриль. Маргарет Мітчелл теж шокувала публіку, виконавши на балі дебютанток танець апаш, який вважався майже еротичним.

7
Ешлі Вілкс – це перший наречений Мітчелл. У 18 років Маргарет познайомилася з випускником Гарварда і лейтенантом армії США Кліффордом Генрі, через кілька місяців вони побралися. Генрі чудово володів зброєю, був добрим командиром, писав вірші, розбирався в літературі та філософії, був сором’язливим і м’яким чоловіком. Саме таким зображений у романі Ешлі Вілкс, головне кохання Скарлетт. Генрі загинув у Франції у Першу світову, за кілька днів до загибелі він записав у своєму блокноті вірш, в якому шкодував, що йому судилося опинитися на війні. Ешлі Вілкс йде на війну з почуття обов’язку, але ненавидить її і принесені нею руйнування всією душею. Скарлет любила Ешлі весь час, який її знає читач; Маргарет Мітчелл теж пронесла пам’ять про нареченого через все життя, щороку в день загибелі Генрі вона відправляла його батькам квіти і називала його головним коханням свого життя.

8
Загибель другого чоловіка Скарлетт – результат дитячої травми Мітчелл. Маргарет було шість, коли в Атланті сталися расові заворушення. Газети опублікували недостовірні новини про зґвалтування білих жінок афроамериканцями, публікації викликали погроми, під час яких було вбито щонайменше 25 афроамериканців. Сім’я Мітчелл у різанини участі не брала, але коли з’явилися чутки, що готується акція відплати і нападатимуть на будинки білих, батько Маргарет Юджин Мітчелл забарикадував будинок і сам охороняв вхід із шаблею — за спогадами дочки, «як лицар». Страх перед насильством з боку чорних і можливість самосуду врізалися в дитячу пам’ять і відбилися в романі «Віднесені вітром». Другий чоловік Скарлетт Френк Кеннеді гине, коли в лавах Ку-Клукс-Клана здійснює наліт на табір афроамериканців, помстячи за напад на дружину та пограбування.

9
Ретт Батлер – перший чоловік Мітчелл. У 1922 році Маргарет Мітчелл вийшла заміж за бутлегера Беррієна Апшоу на прізвисько Ред, а через три місяці він вкотре сильно побив і спробував зґвалтувати її, і Мітчелл пішла від нього. Наступні 27 років вона зберігала в тумбочці пістолет, на випадок якщо колишній чоловік вирішить повернутися, і прибрала його лише в січні 1949 року, коли дізналася, що Апшоу загинув. Проте багато рис Апшоу — безпринципність, схильність заробляти нелегальними способами, пристрасть, що веде до насильства,— успадкував і головний герой «Віднесених вітром», третій чоловік Скарлет капітан Ретт Батлер. Він зумів розбагатіти на контрабанді під час Громадянської війни і пройшов шлях від всепоглинаючої любові до Скарлет до сексуального насильства над нею і повної байдужості.

10
Зовнішність та манери Батлера від Рудольфа Валентино. 1923 року Маргарет Мітчелл узяла інтерв’ю у головного секс-символу епохи — актора Рудольфа Валентино. Судячи з тексту статті, ця зустріч справила на Мітчелл глибоке враження — на прощання Валентино підхопив її на руки і виніс з тераси готелю під заздрісні крики шанувальниць, що чергували поряд. Так само безцеремонно і безперервно діяв і Ретт Батлер у спробах завоювати симпатії Скарлетт. А опис першого враження, яке Батлер справив на Скарлетт, буквально повторює опис Валентино зі статті Мітчелл: «Він здавався старшим, його обличчя було смаглявим настільки, що білі зуби виблискували на контрасті зі шкірою. Очі нудні, але ввічливі, голос хрипкий, низький, обволікаючий».

11
У дитинстві Мітчелл мало не загинула, як дочка Скарлетт. Єдина дитина Скарлетт і Ретта, обожнювана батьком чотирирічна Бонні з «очима кольору прапора Конфедерації» загинула, впавши з коня. Коли Мітчелл було 11 років, батько купив дітям коня Буцефала, на якому Маргарет годинами скакала галопом околицями. Якось кінь не впорався з перешкодою і впав, а Мітчелл виявилася підм’ятою під нього і дивом залишилася жива. Вона зламала ногу і зазнала тяжких травм черевної порожнини, через які у неї розвинулася спайкова хвороба.

12
Мітчелл не бачила спільного майбутнього Скарлет і Ретта. У «Віднесених вітром» відкритий фінал – кинута чоловіком Скарлетт засинає, повторюючи: «Завтра я знайду спосіб повернути Ретта. Адже завтра вже буде інший день». Доля пари, що полюбилася, хвилювала читачів книги, і питання про їх возз’єднання було найчастішим у листах, які після виходу роману десятками на день приходили на ім’я Маргарет Мітчелл. Але письменниця від початку роботи над романом вважала хепі-енд неможливим і, обговорюючи правки з видавництвом, була категорична: «Я зміню кінцівку так, як ви захочете, за винятком того, щоб зробити її щасливою», а на листи читачів відповідала зазвичай: «Я думаю, Ретт зміг знайти собі когось і краще».

13
Маєток Тара отримав свою назву на честь Ірландії. Батько Скарлет Джералд О’Хара так само, як і предки Мітчелл, емігрував з Ірландії. Ірландці рідко потрапляли до вищого південного суспільства, їх вважали недостатньо шляхетними для нього. О’Хара виграв маєток та плантації в карти, зміг розвинути успішне підприємство і завдяки капіталу породився з південною аристократією, але продовжив пишатися своїм походженням. Назва маєтку – Тара – данина поваги до його батьківщини. Так називається пагорб в Ірландії, на якому і в околицях якого стародавні ірландці здійснювали обряди, ховали померлих, коронували правителів, за легендою, до цього пагорба сходилися всі дороги острова, а на ньому стояв королівський замок. У XIX столітті легенду про замок популяризував у своєму вірші романтик Томас Мур: «Мовчить простора тронна зала, / І двір поріс травою: / У чертогах Тари відзвучав / Дух музики живий».

14
Війну Мітчелл описувала за словами свідків. Мітчелл народилася 1900 року в Атланті. Громадянська війна закінчилася за 35 років до цього, пам’ять про неї і ностальгія за рабовласницькими часами на Півдні були сильні, і Мітчелл зростала на розмовах і розповідях про цю епоху, героїзм жителів півдня і жорстокості жителів півночі. Ці розмови так вражали, що вона довго не розуміла, що жителі півдня програли: «Я чула про війну все, крім того, що Конфедерація її програла. Мені було десять, коли я дізналася, що генерал Лі зазнав поразки, я була обурена цією новиною. Мені й досі важко повірити в це». Саме ці оповідання стали відправною точкою для відтворення атмосфери довоєнного та військового Півдня та епохи Реконструкції у «Віднесених вітром», а бабуся Мітчелл Енні Стівенс консультувала внучку протягом усієї роботи над романом.

15
Расове питання займає важливе місце у романі. Слово “nigger” зустрічається в ньому 104 рази. Вимовляють його завжди чорні персонажі, білі використовують слово “negro” – 202 рази. Крім того, колір шкіри персонажа Мітчелл позначала словами darky (124 рази) і black (115 разів). Таким чином, Мітчелл вважала за необхідне згадати расову приналежність 545 разів на 1037 сторінках роману.

16
“Віднесені вітром” – роман про виживання. Таким його задумала Маргарет Мітчелл і так пояснювала своє авторське завдання: «Якщо в романі є тема, то ця тема — виживання. Чому деякі здатні пережити катастрофу, а інші, такі ж сильні та розумні, гинуть? Яка якість впливає на виживання? Ті, хто вижив, називали його “сміалка”. І я написала роман про людей, у яких вона була та у яких її не було».

17
Мітчелл не хотіла дописувати роману. 1932 року нога письменниці майже відновилася, і лікарі дозволили їй вести активний спосіб життя. До цього моменту роман був майже завершений — не вистачало першого розділу та кількох військових сцен. Але за час хвороби рукопис Мітчелл порядком набрид, і продовжувати роботу він не став. Через три роки з нею зв’язався редактор видавництва Macmillan Гарольд Лейтем, якого дійшли чутки про те, що вона написала роман про Громадянську війну: він випросив у неї рукопис і зрозумів, що роман негайно потрібно друкувати. Мітчелл погодилася на умови Macmillan — $500 авансу та 10% від кожного проданого екземпляра до 10 тис. копій та 15% після — і сіла дописувати рукопис.

18
Перша назва “Віднесених вітром” – “Неси свій тяжкий вантаж”. З таким заголовком Мітчелл передала рукопис у видавництво Macmillan, але там він не сподобався, і Мітчелл надіслала список із 24 варіантів назви. «Віднесені вітром» були на 17 місці, але з позначкою, що ця назва подобається їй найбільше. “Віднесені вітром” – цитата з вірша англійського поета-декадента Ернеста Даусона “Non sum qualis eram bonae sub regno Сynarae”: “Віднесені вітром, / Троянди кинуті недбало в натовп. / Забуваю риси твоїх лілій». Мітчелл використовувала цитату і в самому романі — у сцені втечі з Атланти, що горить і захоплена північанами, в Тару Скарлетт розмірковує: «Чи існує ще на світі Тара? Чи й її теж забрав цей вітер, що пронісся над Джорджією?»

19
Роман одразу став бестселером. «Віднесені вітром» було опубліковано у травні 1936 року тиражем 176 тис. екземплярів. Весь він розійшовся за три тижні, і протягом року було надруковано ще 1 млн екземплярів, який теж був розкуплений, навіть незважаючи на безпрецедентно високу для часів Великої депресії ціну $3 за книгу. За наступні десять років було продано ще 3,5 млн екземплярів англійською мовою.

20
Комітет Пулітцерівської премії віддав перевагу Мітчелл Фолкнеру. В один рік з «Віднесеним вітром» вийшов «Авесалом, Авесалом!» Вільям Фолкнер. Теж роман про часи Громадянської війни, теж про південні сім’ї, теж про втрату капіталу і звичне життя і спроби їх повернути. Але, на відміну від оптимістичних і повних доказів моральної сили жителів півдня «Віднесених вітром», написаний у дусі південної готики «Авесалом, Авесалом!» показував розкладання південного нашого суспільства та демонстрував, яким прокляттям став йому інститут рабства. Пулітцерівський комітет розглядав обидва романи у категорії «Краща художня книга», але ухвалив рішення на користь «Віднесених вітром». Фолкнер отримав свій перший Пулітцер вже після того, як 1949 року став лауреатом Нобелівської премії. 1955 року йому вручили премію за роман «Притча».

21
“Віднесені вітром” – великий американський роман. Так принаймні вважав Томас Діксон — письменник, який заклав літературний фундамент американського расизму. Його романи «Плями на шкурі леопарда: роман про тягар білої людини», «Член клану» та «Зрадник» героїзували, романтизували та легалізували діяльність Ку-Клукс-Клану. В 1915 за мотивами цих романів Девід Гріффіт зняв «Народження нації». Вихід «Віднесених вітром» Діксон палко вітав і надіслав Мітчелл захоплений лист: «Ви не просто написали найбільшу історію Півдня з будь-коли створених, ви дали світові Великий Американський Роман». Мітчелл була задоволена і в листі у відповідь зізнавалася, що вона виросла на його книгах.

22
Мітчелл звинувачували у тому, що роман вона написала не сама. Оглушливий успіх домогосподарки з Атланти викликав у критиків підозри у запозиченнях та плагіаті. The New York Sun хвалила письменницю за вдале копіювання структури “Війни та миру”, але Мітчелл відкинула подібність, заявивши, що не змогла дочитати роман: “Толстой та інші російські письменники нудні”. Інші критики шукали запозичення в «Ярмарку марнославства», але Мітчелл розповіла, що в дитинстві воліла б, щоб з неї живцем зняли шкіру, ніж читати Теккерея, і змогла подолати його роман вже після публікації «Віднесених вітром». The Washington Post стверджувала, що роман написаний якщо не самим чоловіком Мітчелл Джоном Маршем, то за його активної участі. Інші були впевнені, що письменниця заплатила за написання «Віднесених вітром» Сінклеру Льюїсу — першому американському лауреату Нобелівської премії з літератури.

23
На Мітчелл подавали до суду за плагіат. Позов 1937 року письменниці пред’явила Сьюзан Лоренс Девіс, автор книги «Справжня історія Ку-Клукс-Клана: 1865–1877». Девіс стверджувала, що “Віднесені вітром” – це белетризований переказ її документальної книги. Докази для суду вона виклала на 400 сторінках, звертаючи увагу на те, що обкладинки «Віднесених вітром» та «Справжньої історії Ку-Клукс-Клану» однакового кольору, а також на те, що Мітчелл згадує ті самі місця битв Громадянської війни, що й Девіс, і використовує такі ж післявоєнні неологізми «scalawag» (зневажливе позначення жителів півдня, що співпрацюють з колишніми рабами) і «carpetbagger» (зневажливе позначення сіверян, що збагатилися спекуляцією на зруйнованому Півдні). Девіс вимагала від Мітчелл компенсацію $6,5 млн, але суддя відхилив позов, вважаючи його безпідставним.

24
«Віднесені вітром» перемогли «Хатину дядька Тома». Роман Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» вийшов за дев’ять років до Громадянської війни і став маніфестом боротьби за скасування рабства. У відповідь історію раба Тома, замученого господарем, письменники Півдня створили цілий корпус книжок у жанрі «анти-Том». Вони рабство представлялося благом для чорних, яких зображували не здатними чи бажаючими розпоряджатися своїм життям, і благородною місією для білих, відповідальні за рабів. Але зрівнятися за популярністю з «Хижиною» цим книгам не вдалося, до середини 1930-х роман залишався книгою, що найбільше продається в США після Біблії, — і однією з найбільш продаваних американських книг у світі. Все змінилося з виходом «Віднесених вітром» — роман Мітчелл, названий критиками продовжувачем традиції «анти-Том», лише за кілька років витіснив «Хатину» зі списків бестселерів, що дуже втішило Мітчелл: «Приємно знати, що «Віднесені вітром» допомагають спростувати враження про Півдня, яке люди отримали з книги місіс Стоу».

25
“Віднесені вітром” – ревізіоністський роман. Описуючи південне суспільство, Мітчелл наслідувала псевдоісторичну концепцію «програної справи Конфедерації». Її автором прийнято вважати журналіста Едварда Полларда, в 1866 він опублікував книгу «Програна справа: нова південна історія війни Конфедерації». У ній він наполягав на тому, що до війни Південь був високорозвиненою процвітаючою цивілізацією з «лицарським» і «шляхетним» ставленням до рабів, а жителі півночі почали війну, щоб варварськи зруйнувати це ідеальне суспільство. Такий погляд швидко став популярним на Півдні, а на початку XX століття вилився у повноцінний ревізіоністський рух в історії та літературі, прихильники якого переглядали причини та наслідки Громадянської війни та вимагали шанувати героїв Конфедерації на національному рівні. Найвідомішим письменником «програної справи» був цей дитячий кумир Мітчелл Томас Діксон, і сама вона, створюючи світ «Віднесених вітром», використовувала кліше цієї концепції. Наприклад, афроамериканці у романі могли бути або слухняними і відданими, або «тупими» і «що поводяться як мавпи чи маленькі діти», а Ку-Клукс-Клан зображувався як шляхетний лицарський орден.

26
Права на екранізацію «Віднесених вітром» купили за півтора місяця після виходу книги. Ще до публікації роману видавництво Macmillan розіслало його синопсис у великі кіностудії, у тому числі в MGM та Warner Bros., але всі вони відмовилися від екранізації зі страху перед масштабними та дорогими зйомками. Проте Девід Селзнік, який щойно відкрив власну кіностудію, в минулому продюсер таких хітів, як «Кінг-Конг», «Анна Кареніна» та «Девід Копперфільд», вирішив ризикнути і викупив права в липні 1936 року за $50 тис.

27
Противники екранізації стверджували, що роман підтримує Гітлера. Після анонсування зйомок Селзніку почали надходити десятки листів із проханням відмовитися від проекту. Протест висловлювали профспілки та активісти боротьби за права чорношкірих, Лейбористська партія та рабини США — всіх їх турбувало, що фільм, що романтизує рабовласництво, зміцнить расизм усередині США та симпатії американців до нацистської Німеччини. «”Віднесені вітром” воскресають теорії расової неповноцінності, які наука відкинула, але які Гітлер використовує проти євреїв та інших меншин» — таку заяву серед багатьох схожих надіслали Селзніку з Американської федерації праці — Конгресу виробничих профспілок.

28
Над сценарієм працював Фіцджеральд. Для того, щоб перетворити двотомний роман на сценарій, знадобилося 16 авторів. Основну роботу з переробки тексту зробив Сідні Ховард, проте його редакція була розрахована на шість годин. Селзник і найнятий як режисер Віктор Флемінг замкнулися в офісі на тиждень, щоб доопрацювати сценарій: Селзник вирішив, що вони не будуть їсти, щоб не збивати робочий ритм, і на п’ятий день знепритомнів, а на шостий через недосип у Флемінга стався крововилив у сітківку ока. Проте сценарій став компактнішим, і Селзнік передав його на доопрацювання сценаристам, серед яких був автор «Великого Гетсбі» Френсіс Скотт Фіцджеральд. Саме він розписав найвідоміші сцени «Віднесених вітром» — танець Скарлетт і Батлера на благодійному балу, пологи Мелані, втеча з Атланти, що горить, і приїзд Ешлі на побування.

29
Для зйомок «Віднесених вітром» довелося спалити прикраси до «Кінг-Конгу». Вони займали місце на майданчику, який Селзнік орендував для будівництва декорацій Тари. Замість того, щоб займатися довгим і дорогим демонтажем, Селзнік вирішив старі декорації подешевшати, повісити на них пару міських фасадів, а потім підпалити і зняти епізод втечі Скарлетт з невісткою, дітьми і рабами з Атланти, що горить, за сприяння Батлера. Актриса на роль Скарлет ще не була затверджена, а Кларк Гейбл, відібраний на роль Батлера, був на інших зйомках, тому силуети головних героїв на тлі палаючого міста зіграли каскадери.

30
На роль Скарлетт переглянули 1400 акторок. Маргарет Мітчелл хотіла, щоб її героїню зіграла Кетрін Хепберн, яка прославилася роллю жительки півночі Джо в «Маленьких жінках» (1935). Однак Селзнік був проти: “Не можу уявити, щоб Ретт Батлер бігав за такий десять років”. Пошуки тієї, за якою Батлер став би бігати, зайняли два з половиною роки: тоді проби пройшли близько 1400 дівчат, але британської актриси Вів’єн Лі серед них не було. Слізник побачив її у ролі фрейліни Єлизавети I у фільмі «Полум’я над Англією» та запросив на проби, на яких утвердився у своєму виборі. Невдоволених цим вибором було чимало. Так, наприклад, «Дочки Конфедерації Флориди» вважають вибір британської актриси на роль Скарлетт образою відразу і «південної жіночності», і «сірих мундирів Конфедерації», і героїв війни за незалежність.

31
Кларк Гейбл скасував сегрегацію на знімальному майданчику «Віднесених вітром». До знімальної групи фільму входила велика кількість афроамериканців — як акторів і статистів, які грали рабів, вільновідпущених і солдатів Півночі, так і працівників майданчика, — тому вся інфраструктура — туалети, буфети, курилки, гримерки — була розділена між білими та чорними співробітниками та чорним. заборонялося користуватися тим, що не було позначено табличкою “Colored”. Коли Кларк Гейбл, затверджений на головну чоловічу роль у фільмі, приїхав на зйомки і побачив написи, він розлютився і подзвонив режисеру фільму Віктору Флемінгу: «Якщо ви не приберете їх, то залишитеся без Ретта Батлера». Гейбл досяг свого — расовий поділ на знімальному майданчику було ліквідовано.

32
“Віднесені вітром” – найдорожчий фільм Великої депресії. Будівництво величезної кількості декорацій, гонорари для сотень акторів, дорогі зйомки в кольорі, пошиття тисяч костюмів — все це обійшлося компанії Селзніка в рекордні для епохи Великої депресії $3,85 млн. Але на той момент ця сума не була найбільшою в історії всього кінематографа. Найдорожчий фільм – німий і чорно-білий пеплум “Бен-Гур” Фреда Нібло (1925) – коштував $4 млн.

33
Кларку Гейблу офіційно дозволили вилаятися на екрані. Фінальна фраза фільму вимовляє його персонаж Ретт Батлер. У відповідь на сльози кинутої ним Скарлетт і її запитання: «Що мені тепер робити?» він кидає холодно: “Frankly, my dear, I don’t give a damn”. У російському дубляжі її перекладають як «Чесно кажучи, моя люба, мені начхати», але слово «damn» вважалося лайливим і було еквівалентно швидше словосполучення «мені насрати». Цензурний кодекс Хейса забороняв використовувати його в кіно, але Селзнік вважав за важливе закінчити фільм саме цією фразою, тому, хоч і підготував список альтернативних варіантів фінальної фрази, затіяв з Асоціацією продюсерів і дистриб’юторів тривале листування про слово «damn». 1 листопада 1939 року, за півтора місяці до прем’єри «Віднесених вітром», до кодексу було внесено поправку, яка допускає вживання слова «damn» в історичних фільмах. Зусилля Сльозника були недаремними: «Frankly, my dear, I don’t give a damn» очолює рейтинг найвідоміших кіноцитат Американського інституту кіномистецтва.

34
На прем’єрі «Віднесених вітрів» не було жодного чорношкірого. У Джорджії сегрегаційні закони були суворими, як скрізь на Півдні, і дотримувалися особливої ​​запопадливості, тому в кінозал не пустили жодного афроамериканця навіть з акторського складу фільму. Натомість сегрегація не завадила використати чорну культуру для просування фільму. Так, наприклад, однією з подій прем’єри був виступ хору баптистської церкви Ебенезера, серед співаків якого був десятирічний син пастора церкви Мартін Лютер Кінг-молодший, майбутній лідер руху за права чорношкірих. Одягнений, як і інші співаки, в робу раба він стояв на тлі макета Тари і співав гімни.

35
Фільм викликав протести. Незважаючи на те, що Селзник провів над сценарієм цензурну роботу — прибрав усі згадки Ку-Клукс-Клана, замінив вживання слова «негр» на «darkies», зробив нападника на Скарлетт білим, — «Віднесені вітром» викликали критику серед афроамериканців та правозахисників. Образливим у фільмі назвали те, як Скарлетт розмовляє з Мамою (втім, у глядачів з південних штатів гнів викликало навпроти те, з якою вільністю Мамочка розмовляє зі Скарлетт), і те, що раби висловлюють відданість і повагу господарям, що чорні зображені покірними. та стереотипними. Афроамериканці пікетували кінотеатри з вимогою припинити показ фільму, а в чорній пресі «Віднесених вітром» називали більш небезпечним фільмом, ніж «Народження нації»: «Народження нації» був такою зухвалою брехнею, що будь-який ідіот міг її розглянути. “Віднесені вітром” же — тонка брехня, така тонка, що її проковтнуть мільйони не лише білих, а й чорних».

Вийти з повноекранного режиму
36
“Віднесені вітром” отримали вісім “Оскарів”. Фільм номінувався у 13 категоріях та у восьми з них переміг. Кіноакадемія дала нагороди за найкращий фільм, найкращу жіночу роль першого та другого плану, за режисуру, монтаж, операторську роботу, роботу художника та найкращий адаптований сценарій. Стільки нагород жоден фільм до цього ніколи не отримував. Першість зберігалася за «Віднесеним вітром» 20 років, допоки «Бен-Гуру» Вільяма Уайлера (1959) не вручили 11 «Оскарів».

37
Хетті Макденієл – перша чорношкіра на церемонії вручення премії «Оскар». Виконавиця ролі Мамочки — мудрої, доброї та нескінченно відданої няньки Скарлетт — Хетті Макденієл була номінована як найкраща актриса другого плану. Однак запрошувати на церемонію її за традицією, що склалася, не збиралися. Після довгих переговорів, у тому числі й за сприяння Кларка Гейбла, Макденієл все ж таки надіслали запрошення, але сидіти вона та її білий агент Вільям Міклджон мали в кутку зали, на відстані від інших гостей церемонії. «Оскар» Макденієл виграла і пройшла через увесь зал на сцену, щоб здобути нагороду. Вона стала першою чорношкірою жінкою, яка отримала «Оскар», та першою чорношкірою на церемонії.

38
У нацистській Німеччині полюбили «Віднесених вітром». У Третьому рейху роман вийшов у 1937 році, рецензенти хвалили патріархальний та расовий уклад, з великою симпатією описаний Мітчелл. А також зазначали, що для німців усе, що трапилося з Півднем після Громадянської війни, має виглядати суворою пересторогою про підступність буржуазного світу, але водночас висловлювали впевненість, що «Гітлер не допустить такого занепаду в Німеччині». Роман мав велику популярність — за чотири роки він витримав 16 перевидань, але в 1941 році, після того, як США оголосили Німеччині війну, його заборонили разом з іншими американськими книгами. Прокат фільму в нацистській Німеччині навіть не обговорювався, хоча у своєму домашньому кінотеатрі Гітлер, який захоплювався Кларком Гейблом, і Єва Браун, котра любила екранізацію, дивилися його багато разів.

39
Набоков відправив «Віднесених вітром» до туалету. У його антиутопії «Під знаком незаконнонароджених» (1947) філософ Адам Круг вивчає ванну кімнату своїх друзів: «Дістати туалетний папір останнім часом стало складно, і його замінили шматочки газет, нанизані на гак. <…> Поряд також лежали і два популярні романи (“Троянди кинуті” і “На Дону без змін”)». У назві «Троянди кинуті» розпізнати «Віднесених вітром» непросто, але це цитата з того ж вірша Ернеста Даусона, з якого Мітчелл взяла назву свого роману: «Віднесені вітром, / Троянди кинуті недбало в натовп» («На Дону без змін» – гібрид «Тихого Дону» та «На Західному фронті без змін»).

40
Після виходу фільму Мітчелл зайнялася благодійністю. Прем’єра «Віднесених вітром» сталася, коли в Європі вже точилася війна. Через два роки в неї вступили і США, і Маргарет Мітчелл вчинила рівно так, як чинили жінки Конфедерації в її романі та численних історіях, які вона чула в дитинстві: вона продавала облігації військової позики, збирала гроші для Червоного Хреста, катала бинти для фронту, писала листи солдатам і навіть спонсорувала будівництво двох крейсерів. Допомога фронту була єдиним напрямом її благодійності. 1941 року вона таємно створила фонд в афроамериканському коледжі Морхаус для оплати навчання на медичному факультеті, завдяки якому лікарями стали понад 50 афроамериканців. За легендою, ці стипендії Мітчелл оплачувала на згадку про свою служницю, яка болісно вмирала від раку, але не отримувала необхідної допомоги через сегрегаційні обмеження.

41
Більше половини американців переглянули першу телетрансляцію «Віднесених вітром». В 1976 канал HBO купив права на показ фільму в телеефірі і показав його 11 червня. Цього дня чотиригодинний фільм включили 130 млн осіб за населення країни в 218 млн. HBO показав фільм ще 14 разів за чотири тижні, незмінно збираючи десятки мільйонів глядачів біля екрану.

42
«Віднесених вітром» звинувачували у нормалізації зґвалтування у шлюбі. У 1982 році дослідник сімейного насильства Зак Меттер опублікував статтю «Справа про згвалтування: примусовий секс у шлюбі», в якій називав найяскравішим і неоднозначним прикладом подружнього зґвалтування у культурі знамениту сцену з фільму «Віднесені вітром». У ній напідпитку Ретт Батлер, змучений ревнощами і холодністю дружини, вистачає Скарлетт і несе в спальню, де примушує її до близькості. Особливо згубним для сприйняття насильства Меттер вважав навіть не саму сцену примусу, а наступну відразу за нею: «Наступного ранку Скарлетт ліниво потягується серед зім’ятих простирадлом з виразом задоволення на обличчі. Очевидно, глядач має зрозуміти, що ця бурхлива ніч розкрила справжню пристрасть Скарлет до чоловіка. Ця сцена романтизує один із найнебезпечніших міфів про примус до сексу — міф про те, що жінкам насправді це подобається».

43
У «Віднесених вітром» був недержавний прокат у СРСР. У Радянському Союзі «Віднесені вітром» з’явилися через півстоліття після публікації — переклад роману було опубліковано 1982 року, а на прем’єру фільму довелося чекати ще дев’ять років. 1990 року приватна продюсерська компанія СБТА купила фільм для прокату в СРСР. Це був не перший фільм, куплений приватною компанією, а не державою,— першою, мабуть, стала стрічка «Рембо: Перша кров». Але перший, якому влаштували промокампанію: нарізки з фільму показували по телебаченню між програмами і транслювали на великому екрані на проспекті Калініна, в день прем’єри, 19 жовтня, їздили по Москві ретроавтомобілі, з яких роздавали газету, присвячену фільму, а для благодійного базару на користь ВІЛ-інфікованих у фойє кінотеатру «Жовтень» було відшито лімітовану колекцію краваток «Капітан Батлер» та випущено парфум «Скарлетт». Скільки фільм заробив у СРСР — невідомо, але цілий рік його показували у московському «Жовтні», а також у столицях союзних республік, і зали завжди були заповнені щонайменше наполовину.

44
У «Віднесених вітром» є офіційне продовження. У ньому Скарлетт зазнає поразки у спробах повернути Батлера, їде до Ірландії, народжує від нього доньку і зрештою повертає чоловіка. Роман називається «Скарлетт», написала його в 1991 році письменниця Олександра Ріплі, на його створення спадкоємці Мітчелл дали дозвіл, незважаючи на те, що сама Маргарет ще з моменту виходу роману відповідала на численні прохання продовжити «Віднесених вітром» категоричною відмовою. Критики розгромили “Скарлетт”, назвавши роман “культурним канібалізмом” і “повною ганьбою”, але книга розійшлася тиражем в 1 млн і продовжує продаватися. У 1994 році за романом було знято чотирисерійний телефільм.

45
І альтернативний варіант. Роман «Вітер вірш» Еліс Рендолл вийшов 2001 року. У ньому дія відбувається паралельно до подій у «Віднесених вітром», але головна героїня не Скарлетт, а її єдинокровна сестра — дочка Джералда О’Хара та няні Мамушки — метиска Сінара. Роман, написаний у пародійній манері, розповідає про нещасливе дитинство Сінари в Тарі, про те, як батько перепродав її іншим господарям, про те, як вона потрапила в бордель, стала утримачем Батлера — а після його розставання зі Скарлетт і дружиною, але в кінці зрештою здобула щастя з першим чорним конгресменом. Спадкоємці Мітчелл подали до суду позов про плагіат через велику кількість однакових персонажів і подій у «Віднесених вітром» та романі Рендолл, але судді вважали, що оскільки роман є пародією, то потрапляє під захист свободи слова.

46
У Північній Кореї “Віднесених вітром” поширюють безкоштовно. Вперше в КНДР роман переклали і видали в 1990-х роках — мабуть, на тлі економічної кризи і голоду в країні, що послідував за ним. З 2012 року текст роману можна знайти у безкоштовній бібліотеці на планшетах та смартфонах, які виробляють у Північній Кореї,— поряд із «Знедоленими» Гюго та зборами праць Кім Ір Сена. Чим викликана така довіра уряду країни до роману американської письменниці, достеменно невідомо, але північнокорейські біженці розповідають, що роман у країні прийнято читати як маніфест виживання у складні часи, а також що у передмові критикується буржуазність та меркантильність Скарлетт, але відзначається стійкість її духу.

47
«Віднесені вітром» сформували США. Так, принаймні вважають у Бібліотеці Конгресу США — і в 2012 році включили роман до свого списку «Книги, які сформували США». Американці поділяють таке ставлення до роману — за опитуваннями 2014 року, він був найбільш читаною книгою в країні після Біблії. Чи змінилося щось за минулі десять років, поки що невідомо: нових опитувань не проводилося.

48
HBO Max прибрали «Віднесені вітром» із каталогу онлайн-кінотеатру. Сталося це 8 червня 2020 року на прохання Джона Рідлі – автора сценарію оскароносного фільму “12 років рабства”. Він написав відкритий лист, у якому закликав прибрати фільм, який «романтизує конфедератів і легітимізує уявлення про те, що їхній сепаратистський рух був чимось благородним, а не кривавим повстанням за збереження права володіти людьми, продавати та купувати їх». Рідлі просив прибрати фільм на якийсь час на знак підтримки антирасистських протестів у США після вбивства Джорджа Флойда. У HBO Max пішли на такий крок і зробили фільм недоступним до кінця червня 2020-го, а потім повернули його до каталогу із вказівками істориків на прояви расизму у картині.

49
«Віднесені вітром» — досі найкасовіший фільм. Якщо перерахувати доходи від прокату екранізації роману Маргарет Мітчелл з урахуванням інфляції, то «Віднесені вітром» заробили до 2023 року $4 млрд 341 млн, що на $400 млн більше, ніж їхній найближчий конкурент — «Аватар» (2009) Джеймса Кемерона.

50
“Віднесені вітром” – єдиний опублікований за життя роман Маргарет Мітчелл. Після виходу «Віднесених вітром» письменниця навідріз відмовлялася писати продовження чи розпочинати нову книгу, посилаючись на те, що займатися літературою далі їй нецікаво. Померла вона 1949 року, не змінивши цього рішення. Однак у 1996 році, до 60-річчя роману, вийшло спеціальне видання «Віднесених вітром», до якого додали повість «Втрачений Лайсен». Її в паперах батька знайшов син шкільного друга Маргарет Мітчелл та передав музею письменниці в Атланті.

Автор Ульяна Волохова