Фіктивний правочин є оспорюваним, а не нікчемним, і визнається недійсним судом – КЦС ВС

У грудні 2011 року позивач (ТОВ) уклав із відповідачем (ФОП) договір позики, строк якого діяв до 26 грудня 2012 року. Відповідач повернув частину боргу, і після спливу зазначеної дати сума його заборгованості становила 21 390 510 грн.

30 березня 2012 року між сторонами спору укладено договір про переведення боргу, відповідно до якого відповідач у рахунок погашення частини свого боргу перед позивачем узяв на себе зобов’язання сплатити борг позивача перед іншим ТОВ, який виник за договором купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 року на суму 19 440 159,61 грн.

Районний суд у позові відмовив. Апеляційний суд вважав, що договір між позивачем та іншим ТОВ від 27 жовтня 2011 року визнано фіктивним на підставі вироку, який набрав законної сили 5 травня 2015 року.

Задовольняючи позов про стягнення з відповідача 21 390 510 грн заборгованості, апеляційний суд зазначив, що до набрання законної сили вироком суду, яким визнано договір між позивачем та іншим ТОВ від 27 жовтня 2011 року фіктивним, позивач не знав і не міг знати, що його права порушені, й право на позов про стягнення заборгованості з відповідача у нього виникло саме з 5 травня 2015 року.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду та змінив рішення районного суду, яким відмовив у задоволенні позову, виклавши мотивувальну частину в іншій редакції, з таких правових підстав.

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Тлумачення ст. 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.

Згідно з абз. 1 ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідач не повернув позику в розмірі 21 390 510 грн, яку повинен був повернути до 26 грудня 2012 року.

Договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 року, укладений між позивачем та іншим ТОВ, і договір про переведення боргу від 30 березня 2012 року недійсними як оспорювані правочини не визнавалися.

Обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився на підставі договору про переведення боргу від 30 березня 2012 року.

Початок перебігу позовної давності щодо повернення позики в розмірі 1 950 350,39 грн розпочався в грудні 2012 року та сплинув у грудні 2015 року. Позивач звернувся з позовом у червні 2017 року. Відповідач заявив про застосування позовної давності.

За таких обставин апеляційний суд зробив неправильний висновок про задоволення позову. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову у зв’язку зі спливом позовної давності щодо всієї суми позики. Натомість він повинен був відмовити в позові у зв’язку із тим, що обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився, а щодо вимоги про стягнення позики в розмірі 1 950 350,39 грн сплинула позовна давність.

Постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94296882.