Положення Закону України «Про питну воду. Питне водопостачання та водовідведення» та Державних правил приймання стічних вод до систем централізованого водовідведення, затверджених наказом Мінрегіонбуду від 1 грудня 2017 року № 316, не надають можливості робити винятки для будь-кого під час розроблення та затвердження місцевих правил щодо визначення допустимих концентрацій забруднюючих речовин у стічних водах споживачів.
Про це зазначено в постанові, прийнятій Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за результатом розгляду справи за позовом ТОВ «Миколаївський глиноземний завод», який оскаржив Правила приймання стічних вод до систем централізованого водовідведення м. Миколаєва, затверджені рішенням Виконкому Миколаївської міськради від 28 жовтня 2018 року № 1050, в частині встановлення максимально допустимого значення показника заліза загального (Fe) на рівні 0,66 мг/дм3.
Спір виник через те, що міське КП «Миколаївводоканал», виявивши у стічних водах заводу перевищення гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин (заліза), надіслало позивачеві рахунок на оплату вартості цих стічних вод за підвищеним тарифом (на суму 341 967,05 грн), який позивач сплатив, але водночас звернувся до суду, вважаючи Правила протиправними в частині встановлення максимально допустимого значення показника заліза. Позивач зазначив, що ці Правила прийнято з порушенням принципів державної регуляторної політики та порядку їх прийняття. Також вказав, що не здійснено розрахунок допустимої концентрації заліза для каналізаційного колектора заводу, а оцінка виконання вимог цього акта розрахована лише для суб’єктів малого підприємництва, без урахування інтересів середніх і великих підприємств.
Суди попередніх інстанцій відмовили в задоволенні позовних вимог. Із цими рішеннями погодився Верховний Суд з огляду на таке.
Суд роз’яснив, що згідно з Правилами приймання стічних вод до систем централізованого водовідведення, затвердженими наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 1 грудня 2017 року № 316, виробник (суб’єкт господарювання, який надає послуги з централізованого водовідведення) розробляє місцеві правила, в яких враховують місцеві особливості приймання та очищення стічних вод, а також визначають ДК забруднюючих речовин, що можуть скидатися до системи централізованого водовідведення. Такі правила затверджуються органами самоврядування та є обов’язковими для виробників і споживачів (п. 4 розд. І). Таким чином, місцеві Правила самостійно визначають ДК забруднюючих речовин, враховуючи місцеві особливості.
Крім цього, Правилами, затвердженими Мінрегіонбудом, визначено, що розрахунок ДК забруднюючих речовин у стічних водах споживачів проводять для кожних каналізаційних очисних споруд виробника або для кожного з каналізаційних колекторів, які відводять стічні води до цих очисних споруд (останній абз. п. 1 розд. 4). У місцевих Правилах зазначено, що ними встановлено однакові вимоги до скиду споживачем та/або субспоживачем стічних вод у систему централізованого водовідведення міста (п. 7 розд. 1).
Таким чином, зниження норми для позивача щодо заліза загального – це приведення гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин до сучасних вимог Державних правил приймання, що не містять будь-яких винятків за суб’єктним складом, видом господарської діяльності, точкою водозабору тощо.
Суд також звернув увагу, що позивачеві було надано можливість внести свої зауваження та пропозиції до проєкту рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, яким було затверджено Правила, адже відповідно до статей 8–9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» розробником проєкту було підготовлено аналіз регуляторного впливу та оприлюднено його проєкт.
Також Верховний Суд спирався на статті 16 і 50 Конституції України, які передбачають, що «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави» та «Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. <…>».
Постанова Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 400/1916/19 (адміністративне провадження № К/9901/18259/20) – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/91695261.
