Вікові дискусії
Щоправда, у первісному варіанті Кодексу такого обмеження не було, воно з’явилося дещо пізніше. Ініціатором його запровадження стала народний депутат Катерина Лук’янова, яка упевнена, що лише таким чином можна було захистити маленького українця від різноманітних форм експлуатації. «Адже випадки, коли самотні люди похилого віку, позбавлені уваги власних дітей, хочуть усиновити підлітків, аби ті доглядали за ними, непоодинокі. Часто буває так, що бідним сиротам доводиться доглядати за власним опікуном – дідусем чи бабусею, що саме собою є порушенням прав дитини, яку, фактично, замість сім’ї віддали в трудове рабство», — запевняє пані Лук’янова, додаючи, що такі заборони існують в інших країнах світу. Так, приміром, майбутні батьки прийомних дітей з Китаю мають бути молодими, стрункими, гарними й сімейними. Оскільки закон забороняє людям за 50 років із надмірною вагою, спотвореним обличчям і неодруженим ставати батьками позбавлених опіки малят. Із запровадженням таких норм влада Китаю почала відзначати зростання кількості усиновителів серед власних громадян. Адже законодавство країни не схвалює народження другої дитини, але передбачає низку пільг для усиновителів.
Проте автор Сімейного кодексу України, доктор юридичних наук, професор Зорислава Ромовська упевнена, що запровадження такого вікового обмеження для українських усиновлювачів суперечить Конституції України. Вона пояснила, що саме суд дає право на усиновлення і тому має контролювати та вирішувати у кожному конкретному випадку, хто бере цю дитину і чи відповідатиме це її інтересам. «До того ж, старші батьки є вже, як правило, забезпеченими людьми, які морально готові до виховання. Тому я переконана, що зміна у Сімейному кодексі лише сприятиме процесу і кількості усиновлень, бо випадки відмов через вік були непоодинокими», – додає пані Ромовська.
Жахи іноземного усиновлення
Однак екс-директор Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, а нині керівник Управління забезпечення діяльності Уповноваженого Президента України з прав дитини Адміністрації Президента України Людмила Волинець вважає, що віковий ценз таки мав би залишатися, бо надто велика різниця у віці може завдати психологічної травми дитині. «В Україні, попри заборону літнім людям усиновлювати малюків, існувала можливість взяти дідусям та бабусям над ними опіку чи піклування, пройшовши при цьому відповідне навчання, — пояснює вона. – Хоча, як свідчить статистика, старших людей, які б хотіли усиновити дитину, – одиниці. Тому ця проблема є не настільки важливою, як, приміром, відсутність контролю за усиновленими іноземцями українськими сиротами. Як наслідок – страшні повідомлення американської поліції про сексуальні знущання громадянина США Джона Волтера Крюгера над трьома всиновленими хлопчиками з України».
Неймовірно, але факт: педофіл-американець усиновив українських дітей для задоволення свого збоченого статевого потягу. Коли поліція штату розкрила електронну пошту ґвалтівника, то виявила там безліч повідомлень, у яких він радив не переживати з приводу відсутності сексуального партнера. Адже його завжди можна знайти в Україні, всиновивши без особливих проблем маленьку дитину. «І таких випадків ми не зможемо уникнути, якщо депутати Верховної Ради зволікатимуть із прийняттям Гаазької конвенції 1993 року, що захищає права кожного всиновленого маляти», – упевнена Людмила Волинець.
Недосконалість законодавства
Але у народних обранців своє бачення цього питання. Не секрет, що пропозицію ратифікувати Гаазьку конвенцію про захист дітей та співпрацю в питаннях міждержавного усиновлення різні президенти і прем’єр-міністри України вносили на розгляд Верховної Ради попередніх скликань. Уперше це було 1998 року, такі ж спроби були в 2002, 2006, 2008 та 2011 роках. Але віз і нині там. Чому? Подейкують, що у Верховній Раді у противників конвенції дуже сильне лобі. Практично, останніх десять з лишнім років наша законодавча влада ігнорувала бажання Кабінету Міністрів, працівників соціальних служб та свідомої частини українського суспільства захистити права і свободи наших дітей-сиріт, яких усиновляють іноземці, прийняттям Гаазької конвенції. Доки цього не сталося, відстежувати майбутнє вивезених за кордон українських дітей рік у рік стає дедалі складніше. «Адже коли наші сироти перетинають кордон, ми втрачаємо за ними контроль, – стверджує народний депутат, голова підкомітету з питань молодіжної політики, сім’ї і дитинства Комітету Верховної Ради України з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту й туризму Катерина Лук’янова. – На сьогодні загублено сліди 800 дітей, про долю яких ми нічого не знаємо. А все – через недосконалість вітчизняного законодавства».
Так, у Сімейному кодексі України на питання, хто і як зобов’язаний здійснювати контроль за українськими дітьми, всиновленими за кордоном, дається одна відповідь — консульський відділ. Інакше кажучи, цим мають займатися 4-5 працівників посольства, що відповідають за вирішення безлічі питань: реєстрацію фактів народження та смерті українських громадян за кордоном, розв’язання проблем і питань співвітчизників, що перебувають за кордоном, контроль за виїзними та в’їзними документами тощо. Можливо, 1996 року, коли за межами України в іноземних сім’ях мешкало перебувало тисячі українських дітей, контролювати їхню подальшу долю для консульських працівників було справою посильною. Та нині чисельність усиновлених іноземцями дітей зросла до 18 тисяч. Тому постає запитання: як така мала кількість працівників консульських служб у різних країнах світу може простежити за майбутнім кожної вивезеної за кордон дитини?
Наприклад, у тій-таки Америці – країні, розтягнутій на шість часових поясів, нині мешкає понад дев’ять тисяч усиновлених українських дітей. На території цієї держави містяться чотири консульських округи, кожен із яких охоплює четверту частину держави, протяжністю два часові пояси. У році всього 220 робочих днів. Отже, розділивши дев’ять тисяч на 220, а потім ще на чотири, ми отримаємо число 10. Таку кількість дітлахів консульські працівники України у США мають провідати за один день, щоб раз на рік проконтролювати всіх вивезених в Америку дітей. Якщо взяти до уваги, що всі вони живуть у різних родинах і містах, то можна впевнено говорити: це завдання не під силу жодному працівникові консульського відділу.
Спасіння у Гаазькій конвенції?
Але вихід із цієї ситуації є. Так, на думку службовців Держдепартаменту з усиновлення та захисту прав дитини, доцільно було б віддати право відстежувати умови проживання наших дітей місцевим соціальним службам, що й передбачено Гаазькою конвенцією. Адже всиновлена іноземцями українська дитина автоматично стає громадянином країни свого перебування. Отже, вона є повноправним членом зарубіжної держави і має такі ж можливості на захист своїх прав та інтересів, як і її корінні жителі. Єдина проблема – яким чином ці дані мають надходити в Україну?
Це питання також урегульовано Гаазькою конвенцією, де на нього дається чітка відповідь – відомості про майбутнє всиновлених дітей із країн-реципієнтів (котрі приймають дітей) до держави-донора (які дітей віддають на всиновлення) мають передаватися через агентства, котрі займаються пошуком дітей для усиновителів. А з цим, за словами Людмили Волинець, в Україні є певні проблеми. Адже наш уряд просто не бажає легалізувати структури, що готують для нас іноземних батьків, боячись комусь подарувати можливість заробляти гроші на всиновленні. У результаті такі структури в Україні давно мімікрували під окремих представників, так званих посередників, які заробляють на цьому чималі гроші, на що наша держава преспокійно заплющує очі. Але службовці Держдепартаменту з усиновлення та захисту прав дитини не втрачають надії, що народні обранці все ж таки стануть на захист інтересів українських дітей і визнають Гаазьку конвенцію, яка вирішує проблеми наших сиріт, усиновлених закордонними батьками.
Усиновлення у цифрах:
В Україні спостерігається тенденція до зменшення чисельності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо у 2007 році їхня кількість складала 102924, то в 2009 році вона становила вже 100787 дітей, а на кінець 2010 року – 98119 дітей. Кількість малюків, які усиновлені громадянами України у минулому році, становить 2247 осіб. Водночас помітно зменшилася чисельність усиновлених дітей іноземними сім’ями.
На сьогодні чисельність українців, які бажають усиновити дитину віком до одного року, перевищує кількість дітей такого віку, які очікують на усиновлення, у п’ять разів. Загалом, із 1662 кандидатів в усиновлювачі 1219 (73% від загальної кількості) бажають усиновити дитину у віці до 3-х років, а серед малюків, які можуть бути усиновлені, лише 708 осіб (2,4 % від загальної кількості).
Під опікою, піклуванням у 2010 року знаходилося 63057 малюків (64,2% від загальної кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування). 95,7% опікунів, піклувальників виховують дітей, які перебувають з ними в родинних та сімейних стосунках (повнолітні брати і сестри, тітка, дядько, баба, дід). На кінець 2010 року функціонувало 3195 прийомних сімей, в яких знаходилось 5451 дитина та 535 дитячих будинки сімейного типу, в них – 3573 дитини.
Кількість дітей-сиріт, які влаштовуються в прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу, щороку збільшується. На кінець 2010 року в них виховувалося 9024 дитини (9,2% від загальної кількості дітей зазначеної категорії), що на 905 дітей більше порівняно з 2009 роком (8119 дітей) та на 4503 дитини порівняно з 2007 роком (4521).
Ольга КОНДРАТЬЄВА
