З урахуванням наявної судової практики, численних помилок суб’єктів договірних відносин варто звернути увагу на таке.
Новим Порядком, як і у старій Інструкції, виділено в окрему главу Перевірку цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, перевірку повноважень представника юридичної особи. Відповідно до п.1 глави 5 Порядку – цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи, від імені якої діє уповноважений орган та/або посадова особа, перевіряється нотаріусом за установчими документами, що підтверджуються інформацією відповідних державних реєстрів та документами, що встановлюють повноваження органів та/або посадових осіб. Нотаріус перевіряє, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчинюється, обсягу її цивільної правоздатності та дієздатності.
Згідно з п.5 – якщо від імені юридичної особи діє колегіальний орган, нотаріусу подається документ, у якому закріплено повноваження даного органу та розподіл обов’язків між його членами.
Йдеться про врахування вимог ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». Згідно з цією нормою в Єдиному державному реєстрі містяться, зокрема, відомості щодо осіб, які обираються (призначаються) до органу управління юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або осіб, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори.
А відповідно до ст.18 вищезгаданого Закону – якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо ж ці відомості є недостовірними, але внесені до Реєстру, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, крім випадків, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними (має бути доведене у суді).
Коли відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості. Здебільшого ця норма стосується випадків, коли відбувається зміна керівництва, проте відповідні зміни до Реєстру не вносяться.
Зрозуміло, що наведених правил варто дотримуватись при укладенні не лише договорів, що посвідчуються нотаріально, а й взагалі будь-яких договорів. Тобто їх практичне значення не обмежується нотаріальною практикою.
Актуальним для юридичної практики лишається п.3 глави 6 Порядку – установлення волевиявлення та дійсних намірів особи при вчиненні нотаріальних дій. Установлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Установлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.
Натомість, відсутність однакового розуміння сторонами договору значення, умов правочину, його правових наслідків для кожної із сторін стає предметом подальших судових конфліктів.
Так, у постанові Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 18 січня 2012 р. у справі №55/161 зазначається, що серед передбачених способів захисту прав та інтересів є й тлумачення судом змісту правочину відповідно до ст. 213 ЦКУ. Далі, за наведеною справою, суд дійшов висновку, що сторони спірного договору купівлі-продажу по-різному розуміють зміст згаданого правочину, а саме умови поставки товару, яка, на думку позивача, залежить лише від отримання покупцем попередньої оплати. Отже, наявною є потреба у судовому тлумаченні відповідних положень спірного договору за окремим позовом на підставі ст.213 ЦКУ.
Зрозуміло, що незалежно від участі нотаріуса, сторони мають самостійно формулювати умови свої договорів таким чином, аби не звертатись надалі до суду.
У п.4.4. Порядку передбачені випадки, коли правочин щодо розпорядження майном громадян під час їх шлюбу може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя:
- набуте до реєстрації шлюбу
- набуте за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям
- набуте за договором дарування, в порядку спадкування або за кошти, які належали особисто одному з подружжя, тощо.
Відповідно до п.4.7. на підтвердження того факту, що майно набуто одним із подружжя під час окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, подається копія рішення суду, що набрало законної сили, про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, що є предметом цього договору.
Актуальним лишається питання про посвідчення договорів щодо відчуження об`єктів незавершеного будівництва.
Порядком передбачено, що договір відчуження об’єкта незавершеного будівництва може бути укладено за умови, що право власності на нього зареєстровано органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Крім цього, нотаріусові подається документ, на підставі якого проводиться будівництво (дозвіл на виконання будівельних робіт, декларація про початок виконання будівельних робіт, будівельний паспорт тощо), та документ, що підтверджує право на земельну ділянку.
Посвідчення договорів про відчуження об’єктів незавершеного будівництва здійснюється нотаріусом з дотриманням загальних вимог законодавства, що застосовується при відчуженні нерухомого майна.
На жаль, окремі проблемні питання нотаріальної та договірної практики і дотепер не отримали свого рішення.
Йдеться, зокрема, про використання електронних документів та їх копій. На думку фахівців, правова база для регулювання порядку роботи з електронними документами в Україні лише починає створюватися. Так само (окремі автори вважають, що досі складно на практиці визначити, що є оригіналом, а що копію електронного документа. Є й думка, що самі поняття «копія» та «оригінал» для електронного документа взагалі не мають сенсу тому, що розрізнити їх фактично неможливо. Інші вважають, що тут істотне значення має час підпису уповноваженою особою, тобто момент надання документу юридичної сили. Отже, виходить, що спочатку створюється оригінал електронного документа, а всі інші документи, що формуються на його основі, є лише копіями.
У главі 7 Порядку у п.8 передбачене лише засвідчення нотаріусом справжності електронного цифрового підпису. За наявності технічних можливостей роботи з електронними документами нотаріус засвідчує справжність електронного цифрового підпису на документах за правилами, передбаченими чинним законодавством.
Між тим, у ст.7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» прямо передбачено, що електронна копія електронного документа (не лише підпис) засвідчується у порядку, встановленому законом. Копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, знову ж таки, встановленому законодавством.
Чинне законодавство регламентує лише окремі аспекти наведеної проблеми, та й то за умови наявності електронного цифрового підпису, наприклад, постанова КМУ від 26.05.2004 №680 (з наступними змінами та доповненями) «Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу».
Ніяким законодавством порядок засвідчення саме копій електронних документів (а не лише підписів), придатний для практичного використання, поки що не встановлено. Нічого про це немає ані у самому Законі Україні «Про нотаріат», ані у Порядку, що розглядається. Як вже зазначалося вище, для нотаріусів передбачили лише можливість засвідчення справжності електронного цифрового підпису на електронних документах, та й то «за правилами, передбаченими чинним законодавством».
Така прогалина ускладнює використання електронних документів, зокрема у суді. Саме через це значна кількість судів не визнає електронні документи належним доказом, якщо в них відсутній електронний цифровий підпис. Хоча договірна практика свідчить про те, що й досі більшість ділового електронного листування здійснюється за відсутності електронного цифрового підпису у учасників такого листування.
Так, у справі №41/295 за 2006 рік суди дійшли висновку, що позивачем не доведено факту поширення оспорюваної інформації, оскільки нотаріально завірена роздруківка сторінки з урядового порталу не є належним доказом такого поширення в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України.
Попри наявні недоліки новий Порядок містить й інші, корисні не лише нотаріусам положення, відповіді на актуальні питання юридичної практики.
Сергій ТЕНЬКОВ
